Понедельник, 24 сентября 2018, 09:211537770097 Написать нам Реклама на сайте Мобильная версия English

Вверх

«Він вірив, що Україна буде, але не відразу…». «ОстроВ» зустрівся зі зв’язковою Романа Шухевича

« У 50-му році Шухевич прямо говорив, що вже наша боротьба завершується, але на прикладі отої героїчної боротьби виросте нове покоління, і продовжить нашу справу. І ще казав він, що Україна буде, він у тому не сумнівається, але вона не відразу буде такою, за яку ми боремося сьогодні…».

Вони не сподівалися на перемогу. Всі вони розуміли, що йдуть на смерть. «Свідомо я була готова до того. Я була дуже витривала до болю, з дитинства». Дарія Гусяк була зв’язковою головного командира УПА Романа Шухевича. Як і всі, носила з собою зброю і отруту. Щоб оборонятися до останнього, і не датися живою до рук ворогів. Але в критичний момент ні вистрілити, ні отруїтися вона не встигла.

Всі її родичі були революціонерами – кого не стратили поляки, той або загинув в УПА, або був покараний більшовицькою владою. Василь Білас, Дмитро Данилишин, Роман Різняк – про них писали вірші і книги, їм ставили пам’ятники. «Не приєднатися я просто не могла, - згадує Дарія Гусяк. - Може, я навіть не уроджена до революційної дії, але довкруги мене існувала така атмосфера, що стояти осторонь було неможливо. Вже у тридцяті роки населення Галичини було настільки готове до збройної боротьби, що не важко було створити армію».

Якось учителька польської мови ударила хлопця, з яким разом училася Дарія Гусяк. Їм було по вісім-девять років. «Мабуть, тому, що він був Білас, вона відчувала ненависть до нього, так само, як і ми до неї – ми її недолюблювали. Вона взяла його за голову, стукнула об лавку, і йому кров пішла носом. І то нас так страшно обурило, що ми за якийсь час зняли маршала і Президента польського зі стіни, викололи йому очі, і поставили догори ногами під стіну. Ото була наша помста. Поліція забігала, до всіх ходили, запитували, так і не встановили, хто то зробив – ну, то всі потроху робили». «У повітрі була така ненависть до поляків…».

У 39-му на місце поляків прийшли більшовики. Дарія Гусяк переховувала у себе легендарного Романа Різняка. «Майже щодня облави. Криївка була у стодолі, на дні, а наверху два чи більше метри сіна. Вхід був від дровітні, стіна була із дощок, і одна дошка була рухома, відкривалася, і там було заставлено господарським реманентом. І прийшов обшук, солдат прийшов до стодоли, дивиться, і каже: «Щоб тут зробити обшук, треба все сіно скинути». Я кажу: «Скидайте». Потім пішов він до тої дровітні, щось йому було підозріле, і він каже: «Відкидай всі ті речі, що ними прикрито дошки». І я беру, відкидаю, без секунди вагань, відкидаю, відкидаю, і вже майже закінчую, а він каже: «Хватіт». Можете собі уявити нервове напруження? А там така шпора – якби зазирнув… Ну, вона сіном прикрита. Але якби добре подивився або штрикнув, то би натрапив на людину…».

Батька Дарії Гусяк заарештували у 40-му – додому він так і не повернувся. А у 41-му прийшли німці. Більшовики поспіхом відходили. На той час у відомій своїми страхіттями львівській тюрмі «на Лонцького» вже перебувала інша зв’язкова Шухевича – Катерина Зарицька. «Катрусю вже брали на розстріл, бо всіх розстрілювали. Сказали, виходити з речами, і вона стояла під дверима, але її так і не взяли. А як наші хлопці почули, що вже йде боротьба за Львів, то зачали вивалювати двері, в першу чергу жіночі, потім всіх інших камер. Але КГБ завернуло своїх людей з дороги, бо там дізналися, що іще не всі повбивані. І ті люди погинули, не доїхали навіть до тюрми. Але по дорозі, як зустрічали людей блідих і оголених, відразу стріляли, бо вони розуміли, що то з тюрми. А Катруся… Були такі, що не могли самі йти, слабкі чи побиті, і вона взяла двох попід руки – а Львів вона добре знає, - пішли на якесь подвір’я, у якусь комірчину залізли і до вечора просиділи. А на вечір уже пішла додому, і там заопікувалася тими хворими, допомогла їм потім додому дістатися. Але за німців вона також мусила скриватись. Після того проголошення Акту про незалежність зачали всіх арештовувати».

Акт про відновлення Української Держави у Львові проголосили за тиждень після нападу німців – 30 червня 1941-го. На той час вже діяли батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», сформовані переважно з українців. Командиром «Нахтігаля» був Роман Шухевич. «Вони свідомо хотіли здобути і вишкіл, і зброю», - наголошує Дарія Гусяк. Каже, що той вишкіл дуже давався взнаки в УПА. Українська повстанська армія створювалася саме бійцями «Нахтігалю», які, відмовившись присягати німецькому фюреру, мали втікати від арешту. 

Дарія Гусяк весь цей час виконувала окремі завдання Шухевича і інших командирів – переховувала людей, діставала інформацію, підтримувала необхідні зв’язки. У 46-му до неї завітало КГБ. «…а мене нема вдома. То рідкість, щоби вони таку помилку робили». Про візит переказала мати. З нею ж разом вона і пішла у підпілля. «Корову мама продала. Був дядько, мамин брат, він щось позабирав з хати, але того дядька також вислали, так що він і своє полишав – дуже мало скористав. Поїхали ми до Стрия, там зустрілися з Катрусею, вона дала нам фіктивні документи…».

Завданням Дарії і Марії Гусяк, до яких приєдналася підпільниця Марта Пашківська, було організувати криївку для головного командира УПА. Трійця видавала себе за польських переселенців. Зайняли помешкання в селі Грімне на Львівщині, в половині будинку, де жив священик. Працювали там швачками – «щоб люди розуміли, на що ми живемо». Проте Шухевичу там жити майже не довелося. Тієї зими його переправили до Львова на лікування. А через якийсь час підпільників викрили.

«Пізніше люди розповідали, що була там якась вчителька, комуністка, і щось їй було підозріле, і вона сказала дільничному: «Іди перевір, що там за люди». Я не скажу, що так воно і було, але дивно, що ми так несподівано були заскочені. Дільничний пішов до священика, а від священика через сінчата до нас. «Здраствуйте, як ви тут живете?» І відразу до другої кімнати. Я вже наших хлопців не випитувала, коли вони зорієнтувалися, що то людина зі зброєю прийшла на перевірку. Вони вистрілили в нього, він, поранений, кинувся – то зима, подвійні шиби, - вибив головою шибу, вискочив надвір, заліг, і почав стріляти. Його потім таки застрелили. Ми все кинули, побігли на поле, а там селянин вивіз гній на поле. Він вже майже закінчував, хлопці помогли йому скинути решту, ми всі поставали на сани, і він нас повіз у такий лісок невеличкий, коло села. Звідти ми пішли на якесь сусіднє село, вже вечоріло, то ми пішли до священика і попросилися на ніч. Там переночували. А вночі – Боже, як їздили: туди-сюди, туди-сюди, мотоциклами, машинами – то вже за нами погоня була, а чого так пізно, я не знаю. Раненько ми пішли на шосе, там сіли у машину і приїхали до Львова».

Наступною, і останньою, була підпільна хата у Білогорщі – на той час – селі недалеко від Львова. Другий поверх будинку у його центрі займала вчителька Ганна Конюшик. «Я зустрічалася з нею, розповідала, яка ситуація, і що то має бути, і що ми ставимо їй одну єдину вимогу: щоб про те, хто у неї буває, не знали ні її мама, ні вітчим, ні брат, ні сестра. Чи вона дотримала слова – не знаю, але коли хтось з них приходив, а ми були вдома, то ми ховалися».

Дарія Гусяк продовжувала виконувати завдання головного командира. З одного з таких завдань, на початку березня 1950 року, вона не повернулася…

«За мною стежили. Я не знала, що мама арештована. Я про всяк випадок дала їй одну адресу, що я нею користувалася, і дуже можливо, що її знайшли». Згадує, як одного разу прийшла до того будинку, де мешкала її мати. «Проти будинку були дерева, досить грубі, і за кожним деревом там була тінь людська. Я зрозуміла, що вони вже чекають там на мене».

«Потім мене посилають ще на одну хату. І я іду, і дивлюся: дівчинка маленька сидить на сходах, навпроти тої хати, куди я маю йти. Я ще не була певна, чи вона стежить. Але як я ввійшла до хати, відразу у вікно заглянула, а та дитинка подріботіла скоренько-скоренько до хати, і, видно, там дала знати. Її могли посадити, щоб не було підозріло, щоб вона пильнувала, хто до тої хати заходить. Я виходжу – і вже за мною «хвіст». Але вони знали, що я зі зброєю ходжу. І в них не було, напевне, завдання затримати мене, а тільки простежити за мною. І я зачала крутити по вулицях і відв’язалася».

«Ще один був такий випадок, - продовжує згадувати. - Іду я до тамтої хати, де я найчастіше бувала. Хата на розі двох вулиць. І недалеко стоять два типи. А я їх досить добре впізнавала. Вони мали стандартний одяг, видно, їм видавали з одного складу. І я вже не маю куди йти: якщо назад, то відразу могли за мною побігти, і арештувати мене. І я заходжу. І у вікно. Вони стоять. А була там дівчина у хаті. Вона більш-менш такої комплекції, як я. Я їй даю свою хустину, і прошу, щоб вона вийшла – пішла направо, туди, звідки я прийшла. І вони відразу за нею кинулися. А я тоді чорним ходом – і на другу вулицю пішла. Приходжу до Білогорщі ввечері, і кажу: «Друже Командир, за мною вже стежать, по п’ятах ходять». А він відповідає: ну, підіть іще на таку-таку зустріч, і виїжджайте зі Львова. Не каже, куди, то я вже сама мала про те подумати. І я йду на ту зустріч, і вже бачу, що стежать…»

На першій зустрічі Дарію Гусяк затримали. На другій – видали. Їй іще вдалося полишити свою псевдо-товаришку, вскочити у тролейбус і пройтися трохи вулицями, щоб заплутати переслідувачів. Але десь там на підпільницю вже чекали. «І ніби нікого не було… Я пройшла кілька кроків, і чую такий легенький тупіт. Вони, видно, у гумовому взутті були. І як я обернулася, вони вже були коло мене. Я ще вхопилася за пістолет, але мені руку викрутили, і посадили в машину, і повезли на управління. Дали якісь лахи. Була якась червона прозора суконка, трохи не бальна, а то зима, і я в тій суконці тряслася від холоду постійно. Все моє забрали. Знайшли серед одягу отруту… Я дуже не люблю то згадувати…».

«На мене дві грубі папки були – чиїсь зізнання. Так що вони мене краще знали, ніж я сама себе. І вони знали, що я дуже до мами прив’язана…» «Били, як і всіх… Побої нічого не давали, навіть десь Москві звітували, що випробували все можливе, і я нічого не говорила. То тоді вони почали маму бити, щоби я розговорилася».

«Я чула. Ви розумієте, маму били, за стіною, а стіна тоненька, кожен звук чути: і крик мамин чути – і ті удари. І приводять маму. І мама каже: «Дарцю, чому нічого не говориш?» А я навіть не зрозуміла, може, вони казали так питати – чому я їм нічого не говорю? А я кажу: «Та що вже тепер говорити». Я так подумала, що мама питає, чому я до неї нічого не говорю. А що я їй можу сказати? А потім знову били, і знову приводили. Так три рази. І у мене по тому зачалися галюцинації слухові. Сиджу я в кабінеті, а той візьме посуне ручку чи каламар, а мені чується не той звук, а крик мами. Я розуміла, що то галюцинації. Так думала, що то перший крок до божевілля, а як збожеволію, то на тому все скінчиться. То я ще була і рада тому. Але воно мені за два-три дні пройшло». 

Вона так нічого і не сказала. Тоді її примусили вжити якийсь психотропний препарат. «Я впевнена, що я і тоді нічого не сказала». Але контролювати себе вона вже не могла. «Я сиділа з такою… Рома Фединська. Так вона назвалася. Але то було не її прізвище. Потім у газеті писали про неї. Її арештували за шпигунство. Здається, на німецьку користь. І їй грозив розстріл. Вона пішла на співпрацю».

«Я їй не довіряла, але, думаю, як мені дадуть той препарат іще раз, і я все скажу - то такий самий ризик. Вона мені запропонувала записку написати, що вона з речами її передасть. Я не хотіла показати ту хату – написала на Данила, брата Ганни Конюшик – він жив на краю села. І ще сказала, для замулення очей, що він «поїде куди треба». Але «їхати» нікому нікуди не довелося. Дарія Гусяк припускає, що батькам Данила просто показали фотографію іншої зв’язкової Романа Шухевича – Галини Дідик, і ті впізнали «господиню» у хаті своєї доньки.

Шухевич давно передчував кінець. «Він був дуже релігійною людиною, - згадує Дарія Гусяк. - Носив хрестик і медальйончик. І як поїхали з Галиною на Одесу, і пішли на море купатися, він там медальйончик загубив. І він сказав: «Все, то вже кінець». Отак-то сприйняв. Вони їздили 49-го року, і вернулися – ще тепло було. Розповідала мені про то Галина». Був тяжко хворий на серце. 5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у перестрілці зі співробітниками МГБ. Його тіло було спалене, а прах розвіяний.

«Він був безмежно відданий своїй справі. Від природи обдарований лідерськими якостями. У ньому нічого штучного не було. Він з кожною людиною знаходив тему для розмови. І що найголовніше – він умів слухати. Надзвичайно скромний був. Дуже весело було в його товаристві. Він такий був дотепний: веде розмову, ніби серйозно, але час від часу щось таке скаже, що всі регочуть. Був надзвичайно музикальний. На фортепіано добре грав, і мав абсолютний слух. Кожний щонайменший шерех він відразу чув. Може, тому мав такий слух, що мав трохи відтопирені вуха. Надзвичайно товариський був. Годі було подумати, що то людина отак високопоставлена, що він керує цілою армією, що його цілий світ знає. При ньому почувалися дуже вільно, і відчувалася дисципліна, але побудована не на страху, а на звичайнісінькій людській любові і пошані. Його так страшенно любили хлопці, що кожен з них готовий був на розп’яття піти за свого Провідника. І то його робота – він збудував ту армію. Та армія була гідна свого командира, і він був гідний її».

Дарію Гусяк засудили на двадцять п’ять років. Четверо зв’язкових – Дарія Гусяк, Ольга Ільків, Галина Дідик і Катерина Зарицька – відбували покарання разом у Володимирській тюрмі. «Ми там сиділи, я ніколи роки навіть не рахувала, - згадує. - Я знала, що я маю двадцять п’ять відсидіти, і я відсиджу їх. Було прикро, тяжко, що мама там хворіла. Мама потім, як їй скоротили термін ув’язнення, поїхала до сестри, а сестра була вислана ще до мого арешту, по-моєму. То мама там і померла. Я дуже тяжко перенесла її смерть. Як хтось заговорить, то у мене зразу серце стискає, сльози капають з очей, - я навіть не могла говорити. Катруся також смерть батька дуже тяжко пережила. А так все інше нам дуже легко давалось. В підпіллі було важче, ніж в тюрмі. Там тобі пайку дали, ти нічим не журишся. Бібліотека там прекрасна була, а вже за Хрущова можна було навіть виписувати книжки – люди на волі не мали тих книжок, які ми мали в тюрмі. Вивчали, хто що вивчав. Цікаво було, ви розумієте. Люди цікаві. Там був такий японський шпигун. Він казав, що він принц японський. Може, і правда. То я з ним перестукувалася. Ну, відчувалося, що він шпигун: він так гарно стукав, що я слухала, як якусь симфонію».

Останні роки ув’язнення відбувала у мордовському таборі. Вийшовши на волю, оселилася разом з Катериною Зарицькою, яка була звільнена раніше, і вже встигла зазнати поневірянь у радянській Україні. Жили під суворим наглядом КГБ. До Львова змогла повернутися тільки у 1995-му. Від держави має тільки мінімальну пенсію. Розповідає, що отримує допомогу від обласної влади: «Дають нам додаток до пенсії, досить солідний – чотириста гривень. Як я дістаю пенсію десь коло шістсот – майже тисяча. Не кожний, хто працює, має такі гроші. Мені абсолютно вистачає - я взагалі-то дуже скромно живу. І можу собі навіть щось дозволити – і газету виписую, і книжки купую…».

Свого часу Дарія Гусяк відмовилася від державної нагороди від Президента Леоніда Кучми. «Чимось там хотів нагородити. Я написала, що відмовляюся. То ще нічого – але я від волі відмовлялася. Як Галина пішла, я подивилася, як її тут цькують, яка для неї та воля – то страшне було. Може, були би нічого не робили, але вона написала заяву, і її надрукували в діаспорі, в Америці. То їй на волі було гірше, ніж мені в тюрмі. Я сказала: «Та нащо мені така воля?!» Мене також викликали на суд, як і її, були би випустили. Мені ще лишалося два і півроку. Я не пішла. Наша начальниця як вчепилася у мене: «Та там ваші всі уже є, там суд чекає на вас, там уже рішення готове!» (сміється). «Вже рішення готове» – можете собі уявити? «Обов’язково йдіть, обов’язково». Я сказала: «Ні, не піду, і все».

Зараз їй вісімдесят шість років, хоча бачачи і слухаючи її, про це не скажеш. Катерини Зарицької і Галини Дідик вже давно немає. Ольга Ільків сильно хворіє. На питання, чи не шкодувала колись і чи не шкодує сьогодні вона про те, як склалося її життя, пані Дарія тільки крутить головою: «Ні». Чи робила б вона те ж саме, якби повернулася у роки своєї молодості? Головою: «Так». Без зайвих слів і пафосу.

На прохання побажати чогось читачам «ОстроВ» Дарія Гусяк відповідає таке: «Якщо у них висока свідомість – щоби залишалися українцями. І, навпаки, якщо бракує тої свідомості, то щоби її підвищували. Всім бажаю активності великої, бажаю, щоби було таке прагнення вибороти Україну, як у тих, що гинули у сорокових роках. То нелегка справа, але все-таки я вірю, і я зустрічала людей на сході, які дуже віддані тій справі, тільки що нам би хотілося, щоби більше було такої молоді, а то поки що то одиниці є. Дай Боже, щоби ті одиниці розмножувалися, і щоби нас було багато, щоби ми зрівнялися своїми прагненнями, своїми вподобаннями».   

Спогади Дарії Гусяк записала Юлія Абібок, «ОстроВ»



ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ

ПОСЛЕДНИЕ ВИДЕО

Погода
Погода в Киеве
Погода в Донецке
Погода во Львове
Погода в Симферополе

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер: