Суббота, 22 сентября 2018, 18:061537628776 Написать нам Реклама на сайте Мобильная версия English

Вверх

Б.Возницький: Для одних я виймав з кишені Володимира Ілліча, для інших – Гітлера, «Майн кампф»…

Борис Возницький – це людина-легенда. І розповіді про його справи видаються тим більше фантастичними, що вони правдиві. Про нього можна багато написати, автор чесно намагалася це зробити, але виходить якось так, що головного все одно не скажеш. Краще хай він сам – директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України…

- Борисе Григоровичу, про Вас ходять легенди. Говорять, що Ви врятували тридцять шість тисяч пам’яток. З чого все починалося?

- Я з Донецьком навіть зв’язаний якось. Був 43-й рік, мені було шістнадцять років, тут були армії, партизани, УПА, але у 44-му році мене мобілізували в Радянську Армію, і я служив у ній сім років. Я служив з Сергієм Родіоновим з Донецька. Він малював. А що він малював? Солдати пишуть листи до дівчат, а він – пташок малює, квіточки, «жду ответа, как соловей лета» (сміється)… І я при ньому почав малювати. Це буквально така доля була. І коли я повернувся з армії додому, то я собі думав: піду шофером працювати. А мама каже: «Слухай, так ти ж малюєш! Хай батько їде до Львова, дізнається, чи там є школа». Батько поїхав до Львова, дізнався, що є школа художня. І так я ввійшов у мистецтво.

Я закінчив львівське художнє училище, а потім Лєнінградську академію. Я був першим радянським мистецтвознавцем у Львові. Тут були старі мистецтвознавці, які працювали ще за часів Польщі, а я був «советский искусствовед». І коли я вчився в Лєнінграді, то мене трохи чорти брали: їдеш – палаци, Пєтродворєц, Павловськ, а у нас в Україні нічого немає. Я вчився на мистецтвознавчому, то у нас тільки у 63-му році почали читати курс «Искусство народов СССР». А так – тільки Росія і Європа. Мені це було образливо. І я, коли вже все закінчив, вирішив, що буду піднімати якось українське мистецтво.

Мені пощастило, я бував багато за кордоном – я працюю директором вже п’ятдесят років, і був включений у міжнародну раду музеїв. Я побачив світ, побачив, що і як робиться, і вирішив, що і в нас треба щось робити. І я поїхав. 60-і, 70-і, частина 80-х років – це найактивніша частина мого життя, ми тоді зібрали більше тридцяти тисяч речей, які оцінені зараз десь у сімнадцять мільярдів євро. Але справа не в оцінці, гроші – то так собі. Але те, що ми привезли, - то є, а те, чого ми не привезли, майже знищене.

Я порахував, у тридцятих роках в Україні зникло п'ятнадцять тисяч церков. А в кожній церкві був іконостас, а іконостас – це тридцять ікон, - і це все зникло. Півмільйона ікон пропало: спалили, викинули – не знаю. Зі Львівської області виїхали поляки – залишили п’ятсот католицьких костелів, і майже все в костелах лишилося так, як воно було. Потім, у 46-му році, закрилися церкви. В нас було закрито вісімсот церков. Значить, майже півтори тисячі храмів – і скрізь були склади: склад пшениці, склад мінеральних добрив, - і все з них викидали, всі мали завдання все викинути і знищити.

Я користувався авторитетом в обкомі партії у Львові – і що хотів, те й робив. Я зрозумів одне тільки: не питати. Бо якщо спитаєш, то ніхто тобі не дозволить. Я спитаю: «Можна мені їхати за іконами?» - що, обком партії мені скаже, що можна? (сміється) Таки їду собі. «Можна замок робити?» Теж скажуть: «Нащо той замок робити?» Я собі роблю замок.

Всяке було. «А чого ви приїхали?». Може начальство вийти, міліція. А я їм виймаю з кишені слова Володимира Ілліча: «Искусство принадлежит народу». Комусь іншому з кишені виймаю слова Гітлера, з «Майн кампф»: для того, щоб знищити народ, треба знищити його минуле. І все (сміється). Так ми і їздили по тих об’єктах.

І оце ми почали звозити це все, почали брати замки, почали брати якісь храми, робити музеї там. Ми взяли дванадцять церков з тим, що будемо робити там музеї. По-перше, це врятує храм. По-друге, буде музей. Зараз у Храмі сестер-кларісок у Львові – Музей Пінзеля, відомого скульптора вісімнадцятого століття, якого через рік веземо в Лувр на виставку. Перший художник з України у Луврі.

Я зібрав третину робіт Пінзеля. Дві третини пішло на дрова. Був випадок, що приїжджаю, і бачу, як студенти ріжуть на дрова фігуру Пінзеля. Я витягнув пилку з тієї фігури, і забрав її. І потім вона вже у нас стояла в експозиції – одбиті руки, лиця немає… Тут був один представник ЮНЕСКО, він спитав: «Як ви оціните цю фігуру?». Як йому відповісти, як я оцінюю недорізану цю фігуру? Я кажу: «Двісті тисяч доларів». А коли він йшов, то сказав: «Не подумайте, що я прицінююся, мені просто було цікаво, чи знаєте Ви ціну цим речам. Я двічі вів аукціон у Лондоні. Оту фігуру, яку почали різати, давайте в Лондон, починайте з восьми мільйонів доларів, дванадцять мільйонів отримаєте».

Так от таких тринадцять фігур пішло на дрова там – ми не встигли. Було вісімнадцять фігур, п’ять з них ми вихопили – без голови, без рук, а тринадцять було порізано. Це було страшне нищення.

- Тобто, Вам не заважали, але Вам і не допомагали.

- Не допомагали. Що не заважали – це найголовніше. Допомоги мені і не треба було. На кінець оперний театр списав нам якусь машину, тому що машин тоді не було.

У нас був дуже гарний секретар обкому партії, з Дніпропетровська, Віктор Федорович Добрик. Він приїхав до Львова, і на другу неділю з’явився в музеях. То була паніка у Львові. Жоден секретар обкому не був у музеях ніколи.

Якось, випивши, він мені розповідав: «Я їхав до Львова, мене викликав Льоня. (Льоня – це Брежнєв. Льоня був в Дніпропетровську, а мама Віктора Федоровича працювала там в обкомі партії, то Льоня – знайомий Віті.) Вітя, каже, ти їдеш у місто, де не треба піднімати сільське господарство, промисловість. Ти їдеш у місто культури…».

І він пішов по музеях, і почав мені допомагати. Одного разу він сказав, що хоче, щоб ми пройшлися недалеко від Львівського телебачення, і ми будемо щось говорити, телебачення це запише, що ось секретар обкому з директором музею ходять, щось планують. Так після того мене ніхто взагалі не чіпав!

Тож сьогодні працює шістнадцять музеїв, різного характеру. Зараз я займаюся Іваном Виговським, гетьманом. Він десь тут закопаний. Його поляки розстріляли під Києвом, і дружина привезла його, поховала, а потім сама попросилася бути з ним похованою. Ми приблизно знаємо до півкілометра, де він лежить. Ми шукаємо його. Були спеціалісти з Новосібірська, з такою трубою, метрів зо десять. Ця труба повзе над землею, і визначає, де там є ями, де щось закопане. Тепер збираємося на розкопки.

- У Вас є якийсь улюблений період історії, історії культури?

- Наша галерея – це найбільший музей європейського мистецтва в Україні. У нас і Голландія, і Австрія, і Німеччина, і Італія. Але коли я прийшов сюди, то я почав збирати мистецтво нашого краю. Коли це назбиралося, ми зробили музей в Олеському замку. Це українське мистецтво чотирнадцятого-вісімнадцятого століть. Я спеціаліст з українського мистецтва сімнадцятого-вісімнадцятого століть. Але улюбленого чогось в мене немає. Треба всім займатися.

- Який масштаб того, що не вдалося врятувати? І про що Ви найбільше шкодуєте?

- Приблизно ми зібрали третину – дві третини знищено. Знищені великої цінності пам’ятки. Коли ми почали, я збирав тільки шістнадцяте століття. Просто не було, коли, не було, чим провезти. Потім вже почав сімнадцяте, вісімнадцяте століття збирати. Моє хобі було барокова скульптура. Потім вже трошки брали все, що траплялося.

- Що можна сказати про сьогоднішній стан того, що лишилося? Що з архітектурою?

- Ви знаєте, я би не сказав, що за незалежності стало краще. Коли я зараз говорю, що я за п’ять років реставрував Олеський замок у радянський час, мені ніхто не вірить. Золочівський замок ми реставрували двадцять чотири роки, Підгорецький замок реставруємо вже дванадцять.

- У нас іще лишилися замки, які хоча б підлягають реставрації, які іще можна врятувати?

- У нас був такий директор архіву, Орест Мацюк. Він їздив по всій Україні, і шукав оборонні замки, церкви, городища. Він зареєстрував їх більше чотирьох тисяч. Україна – це був край, який найбільше оборонявся. Тому що звідусюди перли. Тільки замків в Україні було більше чотирьохсот. Зараз в Україні більш-менш під дахом знаходиться двадцять вісім замків всього. Хтось ставить зараз питання: А як ми будемо їх утримувати? Треба продавати. Я тут веду боротьбу з тим продажем весь час, тому що те, що лишилося, вже треба зберегти.

Багато палаців є в Україні. Мені доводиться зараз займатися палацом Розумовського в Батурині. Так вийшло, що я просто поїхав туди випадково, і побачив палац Розумовського, який простояв там майже двісті років у руїнах. Тепер його зробили на рівні Пєтродворця, першокласно, а виставити нема що. І мене вже совість замучила, і я зробив експозицію для нього – я повністю там всі зали оформив.

Це було дуже важко робити. Не було нічого. Треба було зрозуміти Розумовського – як би він що зробив. В одному місці я прочитав, що Розумовський, щоб показати, що він з села, у парадних залах тримав речі народного мистецтва. Які речі? Кобеняк і сопілку. Що таке кобеняк – не маю поняття. На Чернігівщині довідався, що то така шуба з капюшоном, щоби, коли пасеш корів, і дощ падає, холодно, тобі тепло було. Знайшов я такого кобеняка у Чернігові.

Ми зробили це десь півроку тому, і люди стоять туди в черзі по три години. Музей вже заробив мільйон.

- Тобто, насправді це приклад того, скільки ми втрачаємо на всьому іншому, що поки що маємо…

- Так.

- Це нездарність, чи байдужість..?

- У мене були гроші на спецрахунку – це ті гроші, які ми заробили. Є державний закон – ці гроші ніхто не має права зачіпати. Ними розпоряджаюся я – я можу купити на них якусь картину, щось іще. Ці гроші забрали – шість місяців тому. А в мене стоїть транспорт – треба шістсот гривень на техогляд, він його не пройшов. І таких проблем зараз багато, і ми не знаємо, як їх вирішувати.

- А на якій основі у вас забрали ці гроші?

- Казначейство забрало. Тепер нам виділяють по чотириста-пятсот гривень. Дуже складне становище. І незрозуміло, як воно буде далі. Всі говорять про економіку. А економіка починається з культури.

- Як полягають справи з охороною пам’яток? Про це не можна не турбуватися після того, як в Одесі викрали картину Караваджо. Наскільки я знаю, у Львові теж була схожа ситуація.

- У 92-му році вбили двох моїх працівників. Вирізали картини. Пустили димову завісу, і в тих, хто стояв на дорозі, стріляли. Застрелили мого заступника і завідувача відділом – хлопців по тридцять вісім років. Після того було вирішено поставити нам міліцію – раніше не було і її. Зараз є трохи охорони…

- Але ж чи зможе вона протистояти, якщо комусь сюди захочеться? І – інше питання: я так розумію, українські чиновники теж люблять повісити у себе якусь «картинку»…

- Люблять. Проблема ця є. Коли віце-прем’єром був Табачник, вийшов указ Кабінету міністрів про розвиток туризму. В якому десь п’ятим пунктом стоїть: музеям дозволити продаж нераритетних речей. Це ж всунув хтось… Ну які речі – раритетні, а які – не раритетні? Це по-перше. А по-друге: раптом, не стане, чим платити за гас – скажуть: «Ну продайте щось». І приїжджає такий чиновник в музей, подобається йому картина якась – «Я її куплю», продавати можна, от і все.

Але я, працюючи якийсь час у музеї, маю якусь вагу, то мене трохи слухають. Зараз я є головою музейної ради «Мистецького арсеналу». Сьогодні дзвонили з Києва, просили підписати листа Януковичу про те, що на Херсонесі один із багатих людей хоче побудувати ресторан і готель, і Крим погоджується на це.

Так що у нас такі проблеми постійно, і доводиться їх вирішувати.

- Як Ви взагалі ставитеся до ідеї «Мистецького арсеналу»?

- Я ставлюся добре. Я там працюю вже чотири чи п’ять років. Але я не знаю, що буде далі, без Ющенка. Тому що я, поки там працював, відчував, що він у Києві нікому не потрібен. Що там хочуть зробити розважальний центр – ресторани, виставкові зали, якісь ігрові площадки. Через дорогу Лавра, поруч – пам’ятник жертвам Голодомору, а тут танцюватимуть і гулятимуть. Я весь час був проти цього. Я хотів би там зробити експозицію «Україна за двадцять тисяч років». Для світу незрозуміло, що це за земля – таких відкриттів, як по Україні, світ не може собі уявити.

- А наприклад?

- В Запорізькій області, біля Мелітополя, є Кам’яна могила. Степ, а серед степу – каменюка. Каменюка велика, висота – двадцять п’ять метрів, і обійти – це три кілометри треба йти. Відкіля вона в степу? Виявляється, п’ять мільйонів років тому це був вулкан.

У радянський час там почали брати каміння на будівництво. Потім хтось побачив, що всі камені зрізані. У 60-му році починаються археологічні розкопки, і там знаходять двадцять чотири гроти, всі гроти списані, а в чотирьох гротах стоять отакі ось «бібліотеки». Тобто, камені з написами. Ніхто не знає, що це таке.

З’явився в Україні такий Анатолій Кифішин, який вирішив вивчати Шумер. І він побачив у Шумері до того чотиритисячолітнього клінопису ще якісь знаки. І він назвав це протошумерською культурою. І він дійшов висновку, що це є такі самі написи. Вони знаходяться на території від Дунаю до Дніпра. Це лишили по собі індоєвропейські народи, які від нас вибули після льодовика, заселили Малу Азію, Індію. Тому що тоді створилося Чорне море, і то був «Всесвітній потоп». 

Зараз над Чорним морем сидять американці, і досліджують мури на глибині сто десять метрів. Відкіля? Виявляється, коли танув льодовик, піднялося Середземне море, пробило Босфор і Дарданелли, і затопило невеличке озеро, над яким були мури, - вода піднялася на сто десять метрів і розлилася на триста кілометрів.

Є такий анекдот про Україну. Бог ділить землю – де хто має жити: ви, французи, тут будете, ви, німці, там будете, ви, англійці – там, і собі оставив країну, Божу землю. Але бачить, іде якийсь натовп людей до нього. «Ви хто такі?» - «Ми українці». – «А де ж ви були?». – «Гетьмана вибирали». І Бог мусив віддати свою землю українцям. Він тільки сказав: «Я вас такими сусідами обставив, що вам тут не дуже-то добре житиметься» (сміється).

Оце ми хотіли показати там, в «Арсеналі». Хотіли показати будинки трипільські – вони є, розкопки дали дуже багато. І показати скіфські кургани – щоб можна було зайти у середину. Показати українське народне мистецтво. І приватні колекції. Такі були плани – вони поки і є, але не знаю, що там буде робитися.

- А у нас жартують, що Донбас – це батьківщина богів.

- Хто знає. Це все є дуже мало вивчене. Археологічні розкопки не ведуться – ніхто цим не займається. Копають чорні археологи. Знаходять скіфське золото. Все це розходиться по приватних руках.

- Між тим, це все збувається нашим можновладцям, які покликані якраз перешкоджати такій торгівлі.

- Так.

- І виходить ситуація по типу тієї, коли Януковичу дарують перстень сина Ярослава Мудрого…

- У нас тут скандал був, коли Табачник дарував від імені Януковича листи Грушевського зі львівського архіву.

- І як це розв’язалося?

- Не знаю. Пішли – і все.

- А Ви не цікавилися, що насправді зберігається на території «Межигіря»? Ніби там захована бібліотека Ярослава Мудрого.

- Таких легенд дуже багато. Де та бібліотека – важко сказати. Чи вона є десь на території Софії Київської, чи у «Межигір’ї» - та вона може бути де завгодно. Знаєте, як приїжджаєте у будь-яке село – там дуб, «коло якого відпочивав Богдан Хмельницький». Підземні ходи – це улюблена тема по селах. «У нас є підземний хід, ми йшли-йшли, а там далі завалено, а цей підземний хід веде від Почаєва до Києва!». Оці підземні ходи і дуби – це все легенди! Люди люблять легенди. І про бібліотеки закопані. Я зараз знаю три бібліотеки закопані, але я не можу їх знайти.

- Які це бібліотеки?

- Монастирські. Дві, які я знаю, де приблизно були закопані.

- А чому не шукаєте?

- Часу нема.

- До речі, а на сході і півдні України у кожному селі розповідають про те, як там проїздила Катерина Друга, і щось побачила чи впустила, чи щось їй зробилося. Отакі у нас різні герої.

- Так, а тут Хмельницький відпочивав…

- Що б Ви зараз іще хотіли зробити, якби отримали змогу?

- Я хотів би доробити Підгорецький замок. Це замок, якому у Центральній Європі подібного нема. Це є чудо-палац-замок. Ми хочемо відновити парк початку сімнадцятого століття перед Підгорецьким замком, про який ходили легенди. Для того, щоб дослідити ці парки, треба мати археологів, які розуміються на цьому. Відкопали якійсь корінчик – і що? Якого дерева це корінь, яке дерево тут росло? На цьому місці треба посадити таке ж дерево! Де доріжка, де підземні труби під фонтани. Я звернувся до міністра культури Польщі, і за тиждень з Польщі прибуває ціла група археологів, які, як партнери, будуть нам допомагати досліджувати цей парк.

Я приїхав до одного храму, а там найбільші картини в світі сімнадцятого століття – «Битва під Віднем», «Битва під Парканами», вісім на вісім метрів, 1683 рік, італійський художник – все шматками. Ми їх реставрували-реставрували, потім я бачу, що то настільки важко, навіть їх скласти нема де. Домовився з поляками. Королівський замок у Варшаві отримує двісті п’ятдесят тисяч євро на реставрацію цих речей з Європи, і вже третій рік ми реставруємо ці картини. В кінці року вони повертаються, ми будемо їх вішати. Ми шукаємо якоїсь допомоги.

А ще я хочу знайти поховання Івана Виговського. Польща має гроби – Україна гробів не має. У Польщі під Королівським замком у Кракові стоять всі гробниці королів. Це виховує патріотизм – люди поклоняються своїм королям. У нас же нікого нема. Хмельницького викинули поляки, Мазепу вкинули у Дунай, Калнишевський похований на Соловках, єдиний, хто тут лежить – Іван Виговський – може, знайду. Але тоді постане інша проблема – куди я його діну (сміється). Треба робити Пантеон, щоби можна було поклонятися героям.

- Виходить так, що поляки більше цікавляться полишеними ними пам’ятками в Україні, чим самі українці, яким все це тепер належить?

- Один час поляки багато шуму робили. Ми теж почали робити шум. Вони кажуть, віддайте нам польське мистецтво, то поляки тут організували музей – я кажу, віддайте нам українське мистецтво. Так ми сварилися, а потім вирішили, що ми назвемо це «спільна спадщина», і будемо разом за тим дивитися. І от ми вже домовилися, що ми нічого не повертаємо одні одним, а міняємося речами на тимчасове користування. От у них є шабля Богдана Хмельницького, дайте мені цю шаблю, приїдьте сюди, виберіть собі щось, на двадцять п’ять років. Вони приїжджають до мене, вибирають портрет польського короля.

Тут іще пішли розмови, що у нас є картини, наприклад, «Битва під Віднем» з турками, «Битва під Парканами» з турками, - просять назад у той храм. Храм католицький. То я зараз їм відповів, що Папа Римський Іван Павло Другий вибачився перед мусульманами за ті біди, які були з чотирнадцятого століття до кінця сімнадцятого – битви європейців з мусульманами. А ви що, хочете зараз це в костелі повісити..? (сміється). І розмови припинилися.

- Що треба зробити з нинішньою українською владою, щоб вона змінила ставлення до українських пам’яток, які ми просто втрачаємо?

- Ми щось намагаємося робити, як і музеї скрізь. Я думаю, що нам треба якось протриматися…

Розмовляла Юлія Абібок, «ОстроВ»



ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ

ПОСЛЕДНИЕ ВИДЕО

Погода
Погода в Киеве
Погода в Донецке
Погода во Львове
Погода в Симферополе

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер: