Калуш: час збирати каміння безгосподарності

Хімічна промисловість, насамперед видобуток та переробка калійних солей, давно вже стали візитівкою Прикарпатського Калуша, мешканці якого ще з радянських часів гордо називають його містом хіміків. Тут виробляється третина усієї промислової продукції області і 1% промислового краму всієї України. Деякі види продукції, як, наприклад, калійні мінеральні добрива, магній металевий, поліетилен, тафтингові покриття та інші, виробляються (чи вироблялися – в світлі перманентної кризи в економіці) лише тут.

Хімічна промисловість – годувальник міста – водночас обернулась його найбільшим  головним болем та трагедією для людей.

Головна причина – Калійний завод, з якого власне і почалась промислова біографія міста, будівництво якого дало поштовх перетворенню невеличкого поселення солеварів на сучасне промислове місто, центр культури, освіти та науки. Побудований в 70-х роках минулого століття замість старого австрійського заводу, він поступово розрісся до величезного концерну «Хлорвініл» (згодом ВАТ «Оріана»). Сировина для заводу видобувалась як шахтним (шахти «Калуш», «Голинь» і «Ново-Голинь», так і  відкритим (Домбровський кар’єр) способами.

Шахтні виробітки залишали по собі величезні пустоти під містом та навколишніми селами. Поступово над ними почав просідати грунт. Перші тривожні сигнали з’явилися вже в радянські часи: 20 років тому в приватному секторі Калуша провалилася ціла вулиця Рилєєва. Дякуючи випадку, жертв не було, кілька десятків людей довелося відселити (щоправда в ті часи це не становило великої проблеми – будівельна галузь працювала на державу, пріоритетні галузі господарства фінансувались в достатній мірі). За рекомендацією Державного науково-дослідного інституту галургії (поговорюють, що створили його власне у відповідь на просідання територій житлового масиву), пустоти було вирішено заповнювати висококонцентрованими калійними розсолами, що залишаються після виробництва. З цією метою фахівці НДІ свого часу розробили спеціальну технологію доведення розсолів до концентрації, за якої вони набували вигляду аморфної маси. Така субстанція повинна була не лише заповнювати забої але й цементувати породу, не даючи їй змоги руйнуватись і спричиняти обвали. Власне, так воно і було до … розвалу Радянського Союзу. Кризові явища як наслідок загального розпаду економіки і розриву економічних зв’язків боляче пройшлися і по хімічній галузі. До 1996 року дочірнє підприємство «Калійний завод» якось ще трималося, як то кажуть, на плаву. Та згодом його, вочевидь штучно, зважаючи на подальші події, довели до банкрутства. Виробництво зупинилось, а разом з ним «вмерла» і технологія рекультивації шахт. До них почали закачувати звичайні рідкі розсоли, які не лише не витримували тиску породи, а й навпаки роз’їдали та підмивали її, завдаючи додаткових руйнувань. «Зараз в зоні просідання грунту розміщено близько 100 промислових об’єктів, 1145 житлових будинків, - зазначає заступник Калуського міського голови Василь Петрів, - Жителі 13 із них потребують термінового відселення».

Продаж (не інвестування, а саме продаж за безцінь, що власне і наводить на думки про штучне банкрутство підприємств концерну) ВАТ «Оріана» наприкінці 2000 року російській корпорації «Лукойл» не виправив ситуації. Росіяни вклали в гроші у ті виробництва, котрі вважали прибутковими, а решту кинули напризволяще. Більше того, вони реорганізували товариство в ЗАТ, позбавивши державу права брати участь в керуванні структурою. (Є інформація, звісно не підтверджена документами, що тодішній голова ОДА Михайло Вишиванюк намагався опиратись такій бездарній здачі концерну, проте чиновники з високих крісел адміністрації тодішнього Президента Леоніда Кучми недвозначно натякнули йому на недоцільності чинити перепони).

Розсоли з шахт не лише руйнують породу під житловими будинками, а й просочуються у грунтові води, потрапляють у криниці, роблячи їх непридатними для використання. «На сьогодні ареал засолення водоносних горизонтів міста розширився до 930 гектарів, - говорить О.Петрів, - він рухається у бік міського водозабору питної води». Найгірше в цій ситуації те, що, за повідомленнями джерел у міській владі Калуша, у водозаборі міста взагалі відсутні очисні споруди, не кажучи вже про будь-які системи опріснення води.

Проте справжнім лихом міжнародного масштабу може стати прорив дамби хвостосховища № 2 та витік вод Домбровського кар’єру. Ні, вони не містять високотоксичних речовин, як про це на всю вересканять місцеві і центральні ЗМІ. Місцева молодь (хто сміливіший) в них навіть купається. Поговорюють, що приклад цьому подають співробітники НДІ галургії. Мовляв, це навіть корисно для шкіри – таке собі Мертве море місцевого розливу. Тільки от Мертве море тому і називається мертвим, що у висококонцентрованому розчині солей жодні живі організми жити не можуть: ні риба, ні тварини, ні рослинність та й людині без прісної води до питва і приготування їжі не вижити. Ситуація стала критичною після липневих повеней 2008 року, коли межа ропи у хвостосховищі № 2 перевищила порогів рівень. Сьогодні, гребінь дамби подекуди перевищує рівень соляних розчинів усього-на-всього на 35—40 см. при допустимій проектній позначці — 1,5 м. Укріплювальні роботи  мало допомагають. Загроза прориву дамби і виливу ропи до річки Лімниця залишається. Одночасно, існує загроза прориву ропи з Домбровського кар’єру до річки Сивка, яка протікає у 50 метрах. Обидві річки впадають у Дністер, отже як стверджує УНІАН  існує загроза потрапляння солей до водойм Молдови, що спричинить катастрофу міжнародного масштабу…

У відповідь на рішення проведеного 17 грудня 2009 року місцевого референдуму Президент України підписав 9 лютого Указ про надання надання Калушу і прилеглим селам Кропивник і Сівка-Калуська статусу зони надзвичайної екологічної ситуації. Указ передбачає багато заходів щодо нейтралізації наслідків екологічного лиха і недопущення його розростання, але відповіді на питання, хто відродить калійне виробництво на Калущині, яке б вирішило багато проблем регіону, він на жаль не дає…

Ярема Ясінський, «ОстроВ»