Тарас Прохасько – відомий письменник та літератор Галичини. Він нагадує мандрівних філософів 17-18 століття, такий собі новітній Г.Сковорода, який пропагує свободу вибору, думки та широту духовного польоту. - Тарасе, ви пишете у чисто галицькому стилі, і є виключно унікальним галицьким письменником. Але у ваших творах наскрізь відчувається аспект суму, особливо за «бабцею» Австрією. Звідки і чому у вас з’явилася ця ностальгія? - Я можу сказати, що сум є однією з мотивацій, щоб писати. Бо є різні причини, чому люди пишуть і творять. І одна з цих причин – це бажання зафіксувати й спинити момент, бажання заархівувати, те, що було. І очевидно, що таке бажання виникає, як смуток за тим, що минає. Сум властивій людській природі, бо нічого іншого, того, що у людини було вже немає. Це є смуток за собою, за своїми почуттями, враженнями, за своїм любовами, усе це характеризує загальний смуток. А що стосується суму за добою панування Австрії, то я насправді не сумую за Австрією, як за країною чи Австро-угорською імперією. Але мої дитячі роки пройшли серед людей, які були вихідцями з Австро-угорської імперії. Тобто, люди яким я захоплювався, серед яких ріс – були так би мовити «старими австріяками». І відповідно, їхні розповіді були моїми першими враженнями. А перші враження формують подальший розвиток світогляду людини. А тому бачачи, що цього вже нема, виникає ностальгія за тими поколіннями. Тому, з точки зору політики чи економіки – ідея Австро-угорської імперії, мене не надто цікавить. - Отже, людям властиво більше вглиблювати у ностальгію, ніж жити теперішнім та думати про майбутнє. Проте ваш сум – це не сум пересічної людини , це особливість вашої творчості. - Цей сум є насправді здоровим. Я усвідомлюю раціонально, що повернення нема, і не страждаю від того, що є теперішнє, я спокійно чекаю майбутнього, намагаючись на нього якось вплинути. Проте, зрозуміло, що єдиною реальністю, яка є тут і тепер – це наше минуле. Кожна людина є носієм свого минулого, більше нічого у неї, на жаль, нема. - Яка, на вашу думку, сучасна галицька інтелігенція? І як зберегти, тих її представників, які залишилися? Адже, не секрет, що сьогодні важко вживати слово «інтелігенція», дивлячись на молодь чи на тих персон, які представляють її, але яким політичні сили уміло накидають різноманітні фальшиві ідеї, цілячись на її патріотизм та націоналізм. - Я вважаю, що найголовнішою проблемою галицької інтелігенції є власне невідповідність сучасному світові. Інтелігенція або занурена у парадигми та схеми давнього минулого або немає відповідності теперішньому часові. Потрібно зрозуміти, що ідея української націоналізації має постійно перебувати у розвитку у відповідності до розвитку світу. Це є нормально. Це не означає зраду національних інтересів. Та офіційна українська ідея, яка є сьогодні ідеалом, вона насправді є породженням 19 століття. І трагедія галицьких інтелігентів є та невідповідність між тим ідеалом, за які вони тримаються, і тією реальністю, яка є. Адже, неможливо, болісно не сприймати зміни, якщо виробилася консервативна ідея. Потрібно усвідомити, що таких українців і такої України, про яку говорилося на початку 20 століття, і тих національних ідеалів, що сформувалися тоді, тепер досягнути ніяким чином неможливо. Тому, найважливіше завдання, яке перед нами стоїть – це модернізація національної ідеї. І той інструмент, яким користуються інтелігенти і патріоти Галицької землі є вже застарілим, це мов паровий двигун серед новітніх технологій 21 століття. Але, я не знаю, хто має змінювати цю ідею? Бо старше покоління вже не може цього зробити, а молодше покоління найчастіше вважає, що це не їхня справа. Проте я дуже вірю в теперішніх двадцятирічних юнаків та дівчат, які вже знають світ, але глибоко шанують своє коріння. - Як представники галицької інтелігенції ставляться до ваших творів? - Буває багато таких моментів, коли усвідомлюєш краще би було так не казати чи того не робити. Це знову присутній той консерватизм, який забороняє називати речі своїми іменами, хоча кожен їх знає, і кожен розуміє, що це є нормально, але краще того публічно не говорити. Це, мабуть, єдина негативна реакція на мої твори. - Що вас надихає на письменницьку діяльність? У чому ви черпаєте натхнення та енергію для написання? - Інколи мене роздирають сумніви. Адже, що то є письменницька робота, краще пекти хліб чи вирощувати бараболю, але, коли поглянеш, як безслідно протікають моменти людського життя, яка у своїй «не потрібності» є важливою книжка. Вона є своєрідною морозильною камерою часу. І найважливішим етапом у моїх подорожах, є своєрідне виснаження вражень. Набір вражень, почуттів, пригод схожі на якусь емоційну вправу, де відточується спостережливість, точність рухів емоційних та фізичних, нарощується м’язова вартість вражень та відчуттів. Тому мені подобається максимальне напруження у подорожах. Кожна подорож показує мені наскільки життя однакове. Зовнішні прояви життя можуть бути колоритні та різні, але по суті ми живемо таким самим чином, як мешканці Нью-Йорку. Набір емоцій, життєвих переживань є незмінним, незважаючи чи ти мешканець якогось хутора чи великого мегаполіса. І це мені дуже подобається бачити, що людські переживання не залежать від місцевого колориту. - Над чим ви зараз працюєте у своїй літературній пошуках? - Я зараз пишу книжку, яка має бути своєрідним художнім репортажем України. Це має бути моє бачення та відчуття України. Мене попрохало написати одне польське видавництво, яке має бажання видати серію нарисів світобачень, яка охоплює різні держави світу. Тобто, чех пише про Чехію, мадяр про своє бачення Угорщини, а відповідно про Україну. І це важко. Адже усе, що довкола мене, це є Україна, і я не знаю, що є важливим, а що ні – для не українського читача. - Наскільки я знаю, у вас є брат, теж дуже інтелігентна особа, перекладач з німецької мови. Чим він зараз займається? І де він зараз є? - Нещодавно, а саме, весною з його ім’ям був пов’язаний дивний скандал. Адже б здавалося, що наші люди не надто слідкують за ситуацією у перекладацькому середовищі, але виявилося що це була одна з найтоповіших дискусій на львівському порталі Захід.net. Мій брат отримав премію за переклад літератури з австрійської на українську, а його колега з Івано-Франківська виступив з публічною заявою про некомпетентність мого брата у цій галузі. Ця заява викликала палку дискусію в інтелігентському середовищі Львова. Проте премію мій брат все ж отримав, незважаючи на усю ту колотнечу. Зараз він працює у Львові і займається перекладом художньої літератури. Він є справді висококласним синхронним перекладачем. Це важка робота, адже потрібно мислити двома мовами. - Як ви ставитеся до порівнянь на вашу адресу? Наприклад, до того, що нещодавно ваш виклад думок та специфіку роботи порівняли стилем Стефана Цвейга? - Мені приємно, що мене порівнюють зі Стефаном Цвейгом. Проте я перестав серйозно сприймати порівняння зі мною вже досить давно. У різних рецензіях було порівняння з Прустом, Маркісом, Шульцем, і мав би бути захопленим, що я потрапляю у таку гарну компанію. Проте, я не можу до цього серйозно ставитися, адже усвідомлюю наскільки є потрібним цей прийом для людей, які хочуть комусь хто не читав мої твори розповісти про мене. І тому, коли рецензент пише, то мусить з чимось порівнювати, а тому спирається на надійні порівняння. Але вони не є, звичайно, повноцінними. - Як виживає творча людина під час економічної кризи? В даному випадку Ви? - Це не залежить від професії. У нас в державі багато людей, які постійно думають про те, як вижити. Це нормально, коли люди думають, як своєю працею забезпечити своє життя та своїх рідних. І з письменники приблизно так само. Український письменник, щоб почувати себе впевнено у фінансову плані має ще дещо робити. Переважно це публіцистика. У мене була дуже цікава історія, яка трапилася зі мною в1997 році. Це було в Ірпені на зліті молодих літераторів. І туди на територію забрели дві нещасні кобіти, яким було цікаво, що то за такі люди: письменники? Вони постійно тусувалися збоку, і я виніс з їдальні їм кільканадцять котлет. І вони були такі здивовані. Казали мені, що чого їм там чоловіки не пропонували, і горілки, і шампанського, і навіть віскарь, але, щоб хтось покормив. І запросили дівчата мене на якусь блатну хату в Ірпені. І я коли туди зайшов, я зразу подумав, що так може закінчитися життя молодого українського письменника. Бо це був просто притон. Усе було дуже мило, а мене постійно відводив у бік якийсь їхній пахан і запитував: «Тарасік, скажи правду, яка місячна зарплата в українського письменника?». І я подумав тоді, що я його можу дуже розчарувати, адже всі думають, що це гроші, які робляться з нічого. Але, коли я йому сказав, який є гонорар за одну книжку, яку писалось майже рік, він сказав: «Тоді, ні, а то я вже думав написати декілька «телег». І така ситуація спостерігається наступні п’ять років. Людмила Ходоровська, спеціально для «ОстроВ»
