В Галичині суспільство активно переймається рішенням Донецького апеляційного суду, що скасував Указ Президента Ющенка про присвоєння звання героїв України С.Бандері та Р.Шухевичу. Це рішення суду, яке чомусь(???) співпало з арештом Ю.Тимошенко, здається затьмарило події суду над екс-прем’єркою. Та все ж депутати місцевих рад, хоч і доволі кволо, але таки збираються на свої чергові позачергові сесії посеред літньої пори, щоб заступитися й за Тимошенко. «Львівська міська рада за покликом новоствореного Комітету опору диктатурі зібралася на позачергову сесію, - пише газета «Поступ». - В порядку денному було лише одне питання – «Про політичну ситуацію в Україні». А в цей час біля Львівської міської ради вже почали збиратися люди із кольоровими прапорами різних партій. В небі над площі Ринок майоріли партійні прапори – КУН, «Наша Україна», «Свобода», «Фронт змін», «Батьківщина», «Удар», «Громадянська позиція», а також державні та червоно-чорні прапори. «Свобода» хоч і виступила на захист Тимошенко, однак у виступ голови фракції Руслана Кошулинського був дуже критичний. Він виступив одним з перших. Зокрема, він заявив, що боротьба буде важка, що будуть бити, садити, тиснути на сім’ю, забиратимуть бізнес. «Хто тепер говоритиме про боротьбу без агресії», - дорікнув він лібералам, які після 9 травня проповідували спротив без агресії. Він також сказав словами Франка, що патріотизм можна вдягнути, як сорочку, а можна бути ним одержимим наче у лихоманці. Водночас, він звинуватив Ющенка і Тимошенко у тому, що перший привів Януковича до влади, а друга почала творити «ПРиБЮТи», «пообкладавшись комсомольчиками та змінивши чужих олігархів на своїх. Як наслідок, бандити не в тюрмах, а при владі». «2004 року люди на почули, і тепер знову доведеться звертатися до людей. Але треба розуміти, що ми більше не зможемо боротися такими засобами, як 2004 року – вийти на майдан поспівати та потанцювати. Україну врятує тільки якісне вироблення стратегії та організації», - сказав Кошулинський. Він також зауважив, що телефонував в обласні та міські ради, де «Батьківщина» та «Наша Україна» має більшість, однак у тих радах не скликають позачергових сесій. Його виступ депутати вітали оплесками. Позачергова сесія Львівської міської ради, спровокована арештом Тимошенко, закінчилась мирно. Депутати ухвалили звернення і заяву та вийшли під Ратушу, щоб оголосити її народу». Поки Тимошенко, що свого часу збиралася «прати білизну» в штабі кандидата в президенти В.Ющенка, помістили в СІЗО, покоївку, що прала білизну в домі відомого футболіста, обрали головою сільради. Газета «Репортер» розповідає: «Леся Іванків із села Побережжя Тисменицького району Івано-Франківської області вісім років була покоївкою в сім’ї всесвітньо відомого футболіста Зінедіна Зідана. Вона поїхала за кордон через хворобу дочки, потрібні були гроші на лікування. Спочатку Леся Іванків потрапила до кафе на узбережжі під Барселоною. Власники, дізнавшись, що вона вміє добре готувати, через деякий час перевели її на посаду шеф-кухара. Через два роки пані Леся вирішила змінити роботу та звернулася до місцевого агентства з працевлаштування. Їй запропонували на вибір працю на кухні у трьох іспанських сім’ях. Вона вибрала будинок у Мадриді. Протягом першого тижня перебування у цій родині вона й не підозрювала, в кого працює. І тільки згодом, коли побачила, що господар таки дуже схожий на фотографії Зінедіна Зідана, що висіли на стінах, зрозуміла – це сім’я всесвітньо відомого футболіста. «Спершу було трохи важко з адаптацією, адже в будинку говорили практично лише французькою, – розповідає Леся Іванків. – Тож довелося вчити ще й цю мову. З часом до готування на кухні, хатньої роботи додався догляд за дітьми Зіданів. До слова, вони разом з дружино Веронікою виховують чотирьох синів – Енцо, Луку, Тео та Еьяса». «Усі ці люди напрочуд прості у спілкуванні, – коментує пані Леся. – Жодного разу я не відчула якоїсь зверхності чи неповаги до себе. Навпаки – ставлення було настільки теплим, що я відчувала себе членом цієї сім’ї». Нині Зідан займається благодійністю, а також є спортивним директором мадридського «Реалу». Як говорить Леся Іванків, у нього вкрай мало вільного часу, але ті вільні години, які має, він цілком і повністю присвячує своїй сім’ї. «Певно, в цілій Україні немає такого батька, як Зінедін, – каже пані Леся. – Коли він надовго від’їжджає, то все одно щодня телефонує до дружини, розмовляє з синами. А ще обов’язково раз на місяць буває у своїх батьків – у Марселі». Леся Іванків була з Зіданами всюди: у Мадриді, у поїздках до батьків Зінедіна або його дружини, на відпочинку. А майже рік тому повернулася до рідного Побережжя. Цього року, 23 червня, вона по телефону привітала Зідана з днем народженням, 39 років. Зізу запрошував приїхати, та поки що це неможливо – в листопаді 2010-го односельчани вибрали пані Лесю сільським головою. Це місце для неї не чуже – перед закордоном вона 10 років працювала секретарем у сільраді». Секретарю сільради пані Лесі Іванків в житті, отже, пощастило, чого не скажеш про акторів західноукраїнських театрів. Газета «Високий замок» пише: «Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса відкриває новий 24-й сезон… акцією протесту під вікнами мерії. Нині колектив одного із найвідоміших театрів України перебуває на межі бідності... Адже коли зарплату видають грамотами – вижити і справді важко. - Різниця у зарплатах між національним театром і академічним велика, - розповідає актор Національного театру ім. І. Франка у Києві та Львівського академічного театру ім. Л. Курбаса Андрій Водічев. – Якщо актор другої категорії у нацтеатрі отримує шість тисяч, першої – сім і вище, то у театрі ім. Л. Курбаса – це суми 1200, 1600, 1800 гривень. Влада підштовхує акторів займатися не професійною діяльністю, а обслуговуванням туристів… Держава скинула з себе відповідальність, перекладаючи утримання театрів на місцевий бюджет. Такий поділ призвів до того, що на теренах Західної України театри поставлені в жахливі умови виживання, а академічні театри Луганська чи Донецька перебувають у більш вигідному становищі. - Держава розраховує видатки на культуру по містах з розрахунку за чисельністю населення, - пояснює заступник міського голови з гуманітарних питань Василь Косів. – Бюджет міста на сьогодні не виконується на 80 мільйонів. До того ж на культуру держава не дає ні копійки. На музичні школи і бібліотеки – так, але не на театри. Тому готовий разом з вами малювати плакати і стояти на акції протесту. Проте, як зауважив Андрій Водічев, театр таки відкриє театральний сезон виставою «Лісова пісня», адже білети розкуплені, а глядач не повинен страждати». Ще один клопіт для мешканців Галичини – підготувати дітей до школи. «Підготувати учня до школи "від а до я" коштуватиме батькам від тисячі до двох тисяч гривень, - пише Івано-Франківська газета «Західний Кур’єр».- Перша у списку - шкільна форма... За найдешевший шкільний одяг доведеться заплатити щонайменше 180 гривень. Більш-менш добротна форма коштує дорожче: "двійка" – 350-450 грн., "трійка" – 400-500 грн. Та щонайменше дві блузки чи сорочки, ціна на які від 60 грн. Вартість дитячого взуття нічим не поступається дорослому. Туфлі для дівчат та хлопчиків – від 100 грн. з дерматину, шкіряні – 200-350 грн. Друга форма – спортивна. Костюм для фізкультури можна знайти й за 100 грн. Звісно, із синтетичних тканин. Якщо хочете щось натуральніше, приготуйте приблизно 400-600 грн. Спортивне взуття – плюс 60-100 грн. (кеди чи кросівки із замінника). А ще ремінь, краватка… Для дівчини – банти, приколки для волосся… Вже не рахуємо білизну, шкарпетки, колготки, змінне взуття. А який школяр без ранця… Коштує ранець від 350 грн. і вище. Тепер заглянемо всередину портфеля… Найдешевші зошити на 12 аркушів коштують 1,20 грн. Але чи захоче ваша дитина писати в зошиті, на обкладинці якого не бігають жирафи, не посміхаються кінозірки чи не ростуть квіти? Тоді вам доведеться витрачати 2-3 грн. лише на один зошит, яких треба чимало: у клітинку, косу та пряму лінійку, для нот. Ось і набігає ще дві-три сотні на зошити, щоденник, ручки, олівці, альбоми для малювання, блокноти, кольоровий папір, картон, пластилін, палички для рахування... Тож, як не крути, а щонайменше дві тисячі батькам необхідно витратити, аби донька чи син не виглядали убогішими від однолітків. А ще ж харчування, подарунки вчителям, ремонт класу, теплий одяг… А якщо у сім'ї двоє-троє школярів? Чи не тому перед початком навчального року деякі банки запроваджують новий вид кредитування – позика для спорядження дитини до школи». Літо – час вакацій і Прикарпаття вабить до себе гостей. Газета «Галичина» розповідає: «Період літніх вакацій переважно асоціюється в нашому суспільстві з відпочинком на морі... Проте останніми роками навіть серед наших краян зріс попит і на те, щоб не лише взимку, а й спекотними літніми місяцями коротати своє дозвілля в Карпатах. Дороги в наших горах — суцільний екстрім, уже стала притчею во язицех. Не є винятком з цього правила і шляхи, які ведуть до гуцульської столиці. Якщо їхати до Космача чи то з Коломиї через Яблунів вкритим галькою путівцем, чи з Косова через Шешори геть поруйнованою асфальтівкою, то доводиться однаково по 20 км з гаком трястися на горбах і вибоїнах. Знакову бувальщину з приводу невпорядкованих на сучасний лад гірських шляхів розповів нам Олександр Люлька з Косова, власник відомої садиби, яка так і називається — «У Люльки». За словами господаря, якось до нього прибули двоє громадян Німеччини. І десь на третій день відпочинку гості зізналися господареві, що коли їх підкидало в «Мерседесі» на гірських «автобанах», то вони занепокоєно перепитували один одного, чи й турсервіс тут такий же, як і дороги до нього, гірших від яких, мовляв, уже не може бути…Однак були приємно здивовані і гостинністю господарів, й рівнем обслуговування в садибі. — Окрім європейців та росіян, відпочивають і наші співвітчизники, — змальовує «географію» садиби Олександр Люлька. — Та це переважно жителі західних і центральних областей. «Східняків» майже не буває — вони якісь перелякані. Телефонує мені, приміром, з Кіровограда жінка й запитує, коли б могла приїхати разом із двома дочками та зятем. Але відразу ж і вимагає: «А ви гарантуєте нам безпеку?». «Чекайте, пані, — кажу. — Чи ви, бува, не сплутали Косів з Косовим на Балканах? У нас мирний час». Втім, з побоюванням приїжджають і північні сусіди. «Нам казали, що тут б’ють усіх москалів», — ділилися недавно своєю тривогою двоє москвичів. «Та набрехали вам, хлопці, — заспокоїв я їх, — половина львів’ян, які приїжджають до мене, розмовляють по-російськи, й ніхто їх не тлумить». Тим часом на Тернопіллі пройшов фестиваль «Дзвони Лемківщини», що зібрав кілька десятків тисяч шанувальників лемківської культури. Газета «Вільне життя» пише: «Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю!» у перекладі означає «Сумую за тобою, мій лемківський краю!» Саме під таким гаслом минув цьогорічний фестиваль в урочищі «Бичова», що поблизу Монастириської. «Я — лемко, — зізнається депутат Тернопільської обласної ради Степан Барна. — Моя родина була переселена у 1945-му році із села Завадка Романівська, що в повіті Кросно Підкарпатського воєводства Польщі. Депортували всю сім’ю... На Лемківщині ми були добрими господарями, мали велику хату, господарку, млин, шістнадцять моргів поля, кілька моргів лісу. Прадід Григорій їздив у Америку на заробітки, тож і копійчина водилася. На Україні ж нічого цього не було. Дідусь із сім’єю, татові моєму на той час було шість років, опинився у старенькій обдертій хаті. Та це ще не найгірше. Дехто з депортованих тулився у хліві разом з коровами та птицею або й зовсім не мав даху над головою». Із жахіттям згадує минуле і лемкиня Стефанія Бетлей: «Народилася я в селі Віслок Великий Сяноцького повіту 1939 року. Село було дуже великим, утім на його території не проживав жоден поляк — тільки українці. Наша сім’я була досить заможною: мали свій ліс, поле, худобу, тож залишати таке господарство ніхто не хотів. Коли почалося переселення, люди переховувалися у лісах, аби їх не знайшли. Якоїсь ночі нам наказали зібрати все найнеобхідніше. Повідомили, що на короткий термін переселяють до Словаччини, а згодом повернемося назад. Нас семеро посадили на фіру та повезли до Словаччини. Там нас зустріли радянські офіцери й під конвоєм повернули назад, на територію Польщі, де, немов худобу, загнали в товарні вагони та протягом цілого місяця везли до України». Огляд підготував Андрій Микитин, «ОстроВ»
