Коли йдеться про історію спротиву гітлерівським окупантам на території України в роки Другої світової війни, то не важко переконатися, що більшість її сторінок присвячено радянським партизанам і підпільникам. На цю тему написано сотні дисертацій і тисячі мемуарів, знято десятки фільмів. У той же час не всі аспекти діяльності більшовицького підпілля висвітлено. Чимало питань і досі залишається маловідомими, хоч у колишніх спецхранах зберігається велика кількість документів, введення яких до наукового обігу дає можливість об’єктивніше сприймати одержану досі інформацію з цієї проблеми.Так, ми справді повинні віддати шану тим, хто безстрашно боровся з ворогом. Але скільки їх було таких? «Пантеллерія» – Прикарпатський острівець опору Пантеллерія – це малий острів вулканічного походження у Середземному морі, розташований між Сицилією і Тунісом. Під час Другої світової війни тут була важлива морська та авіаційна база об’єднаних італійських та німецьких сил. Без його взяття неможливими були б атака на Сицилію і відкриття другого фронту, що мало вирішальне значення для результату війни. 11 липня 1943 року раптовим ударом антигітлерівські союзники здобули Пантеллерію. Тим самим була започаткована десантна операція на Сицилії.Який може бути зв’язок між воєнними долями Пантеллерії і Станиславова? Виявляється, існує! Того ж самого дня, 11 липня 1943 року, інженер Анда Люфт народила донечку. Саме вона, Анда Люфт, була головним організатором і керівником єдиного на Прикарпатті єврейського партизанського загону. Коли вона народжувала дитину у партизанському таборі, що розташовувався у лісах, десь в околицях Стрия, радист отримав повідомлення, що союзники саме здобули Пантеллерію. На честь цієї події і новонародженій, і цілому загонові було дано ім’я того розташованого за тисячі кілометрів італійського острова. І під цим іменем єврейський партизанський загін зі Станиславова увійшов в історію. Шкода тільки, що ця історія ще й досі не отримала належного визнання і залишається покрита млою забуття. Життя Станіславівського гетто У станиславівському гетто, котре безжалісно та жорстоко знищували, як і в багатьох інших гетто у Європі, дуже складно формувався рух опору. У Станиславові це додатково було зумовлено слабкістю і постійним викриттям конспірації у польському середовищі, колабораціонізмом українських організацій з гестапо, зрештою, надзвичайно підступною грою, яку німці вели стосовно євреїв. Після кожного масового вбивства у станиславівському гетто, яке перетворили на табір смерті, шеф гестапо гауптштурмфюрер СС Ганс Крюгер обіцяв закінчення екстермінації, призначав чергові юденрати, після чого знову послідовно порушував обіцянку. І щоразу, в першу чергу показовим способом, виконував страту керівників, тобто тих членів юденрату, котрих він сам вибирав і з котрими відтак укладав умови. Також німці раз у раз застосовували принцип колективної відповідальності. Єдиний акт опору, коли в липні 1942 року молодий єврей облив синильною кислотою українського поліцая, котрий хотів його заарештувати тільки за те, що парубок мав чверть кілограма цукру, викликав страшні репресії. В самому центрі гетто, на площі Бандлерів, було публічно повішено 24 членів юденрату, а потім розстріляно тисячу заручників. Саме після цієї події євреї розпочали спроби втечі з гетто, переважно платячи за це життям. Адже мури та берег Бистриці Солотвинської, які окреслювали межі гетто, охороняла німецька й українська поліція. Втеча на волю Першу скромну згадку про Анду Люфт та Пантеллерію знайшов у виданій у Лондоні цінній монографії Каміля Баранського «Минули загінщики, хлібороби, хасиди…», а слідом за цим натрапив на запис доктора Абрахама Лібесманна-Мікульського зі Станиславова, який знаходиться в музеї Голокосту у Вашингтоні. Він пережив війну в арійській частині міста, а відтак зібрав інформацію від чотирьох членів Пантеллерії – єдиних, котрі пережили знищення партизанського загону, що налічував понад сто осіб. А третя скромна згадка про Анду Люфт та Пантеллерію походить із обширних спогадів про долю станиславівського гетто, що були написані після війни Горацієм Сафріним і зберігаються в архівах Єврейського історичного інституту у Варшаві. Це все, що уціліло. Анда Люфт була енергійною, високою і вродливою жінкою. Як талановитий інженер-хімік працювала на чинбарні та шкіряній фабриці Якоба Маргошеса у Станиславові. Це був на той час надзвичайно сучасний заклад. Маргошес був видатним єврейським промисловцем і разом із сім’єю покинув Станиславів ще до приходу радянських військ у 1939 р. Він усвідомлював, що його чекає як одного з найбагатших капіталістів. Спочатку совіти, а потім німці оцінили вартість виробництва шкіряного підприємства, передусім для військових цілей. Німці повністю прийняли фаховий колектив, що складався здебільшого з євреїв, а Анді Люфт доручили керівну посаду. Коли наприкінці лютого 1943 року розпочалася ліквідація гетто, Анда Люфт, не довіряючи запевненням німців, що чинбарня з усім єврейським колективом буде потрібна й надалі і тому її не чіпатимуть, прийняла рішення про організацію втечі. Вже в той час вона була вагітна. Невідомі деталі, що стосуються втечі групи з сімдесяти працівників чинбарні, яка знаходилася на території гетто. Відомо, що це відбулося в кінці лютого – на початку березня, морозною зимою, яка скувала льодом Бистрицю і таким чином дала можливість перейти через ріку. Іншої дороги для такої численної групи не було. Відомо, що працівники чинбарні отримували харчі і їх не морили голодом, як більшість мешканців гетто в той період. Відомо також, що до керівництва групи належали молодий фізик Зіммер і дантист Кремізер, котрі теж працювали у чинбарні. І ще те, що вони мали три пістолети на групу. Власне ця трійця керівників захищала групу, яка переходила через Бистрицю, і вогнем з пістолетів зупинила переслідувачів. У загоні були як жінки, так і чоловіки, серед яких Едек і Мунєк Люфти, правдоподібно, брати Анди. Партизанські будні Це був саме той час, коли генерал Сидір Ковпак зі своєю партизанською дивізією здійснив відомий рейд Карпатами. Загін Анди Люфт зустрів групу поранених радянських офіцерів із дивізії Ковпака. Їх узяли під опіку, а позаяк серед єврейського загону були також медики, поранених офіцерів поставили на ноги. Завдяки цьому зав’язалися контакти і співпраця з потужним угрупованням Ковпака. Євреїв не лише доозброїли, але й навчили вести партизанську боротьбу. До них також перейшов Юзеф Лєннобель, котрий раніше самостійно втік зі станиславівського гетто і потрапив до радянських партизанів. Він буде одним з тих, хто виживе і опише хід подій. Проте загін Анди Люфт від’єднався від дивізії Ковпака, позаяк німці вжили рішучих заходів проти радянських партизанів. Тому було вирішено, що краще, якщо контакт із євреями залишатиметься, але діятимуть вони самостійно. Загін взявся вести партизанську діяльність, захоплював окремі німецькі патрулі, зненацька атакував ворогів, здобував зброю та амуніцію. Коли з’являлися чисельніші німецькі підрозділи, євреї розосереджувалися, щоби потім знову об’єднатися. Така тактика давала результати. Особливо завдяки кільком членам загону, котрі досконало володіли українською мовою і, видаючи себе за християн, отримували для загону допомогу і харчі від місцевих мешканців. Увесь час також справно діяла база, що переносилася з місця на місце, де переважно жінки готували їжу і займалися всякими справами, необхідними для діяльності партизанів. «Пантелерія» канула в лету …Влітку 1943 року, вже після народження дитини, Анда Люфт провела акцію, яка мала великий резонанс. «Пантеллерія» знаходилася у лісах поблизу Стрия, коли шеф тамтешнього гестапо, відомий своєю жорстокістю гауптштурмфюрер Тауш, отримав наказ знищити єврейський партизанський загін. Німці увійшли в ліси, але там потрапили до пасток, які розставили розпорошені партизани. І неймовірна річ – до рук євреїв потрапив Тауш! Урочистий суд над ним відбувся на головній базі загону. Коли було оголошено вирок – смертна кара через повішання, – Тауш плакав і просив євреїв змилоститися! Його повісили на гілці дерева в лісі. Але з настанням осені ситуація значно погіршилася. Дивізія Ковпака покинула терени Карпат. «Пантеллерія», залишившись без підтримки, стала мішенню сконцентрованих дій не лише німців, а й груп бандерівців, що переховувалися у довколишніх лісах. Вони під’юджували українське населення проти єврейських партизанів. У листопаді 1943 року база «Пантеллерії», найвірогідніше в околицях Бучача, була оточена. П’ятого листопада під час спроби прорватися з оточення, відстрілюючись від німців, у запеклій сутичці загинули Анда Люфт із немовлям на плечах та більшість загону. «Пантеллерія» була розбита. Ті, кому вдалося вийти з оточення, потім воювали в інших загонах. Але залишилися живими лише четверо з них. Після війни доктор Кремізер емігрував до Південної Америки, а Нахман Феєр – до Сполучених Штатів Америки. Юзеф Лєннобель виїхав до Ізраїлю і став там фермером у Нетанії. А от Макс Хеллманн оселився у Західній Німеччині. Саме завдяки їхнім спогадам, записаним доктором Лібесманном-Мікульським, збереглася пам’ять про «Пантеллерію». Зіновій Бойчук, спеціально для «ОстроВ» Хоральна синагога XIX ст. У Станиславові Перевірка документів у єврейського лікаря на вулицях Станиславова Єврейський поліцейський в гетто Українська і єврейська поліція по обидві сторони пропускного пункту гетто Євреї з гетто Станиславова на примусових роботах в місті
