Наближається свято 9 травня - День Перемоги і галицьке суспільство сколихнула політична активність націоналістів, що намагаються саме цього року максимально «відірватися» на ветеранах Великої Вітчизняної війни в помсту за перемогу Януковича та Партії регіонів у президентській кампанії 2010 року. Перейменувати «День Перемоги» на «День Скорботи» - головна затія галицьких властей може обернутися допомогою власне Януковичу покращити його імідж в очах європейських держав. Адже з ким збирається Галичина сумувати в міжнародний День Перемоги над фашизмом європейцям не зовсім зрозуміло. «9 травня на Прикарпатті пройде без червоних прапорів» - з таким заголовком виходить сьогоднішній номер Івано-Франківської обласної газети «Галичина»: «У порядку денному вчорашньої сесії обласної ради центральним було питання… заборони публічного використання на території Івано-Франківської області антиконституційних червоних прапорів і доручення виконавчим органам влади в області та правоохоронним органам забезпечити виконання цього рішення. Голова облради О. Сич зазначив: «Очевидно, цей день є днем перемоги Російської держави. До вашого відома, на святковому бенкеті після закінчення війни Сталін піднімав тост саме за російський народ у цій війні, не згадуючи жодного іншого народу тодішньої більшовицької держави. Хто хоче святкувати свята інших держав, хай святкує. Кожен, хто вважає за доцільне святкувати цей день, хай собі вдома святкує. Але публічно демонструвати всьому суспільству символіку тої держави, яка поглумилася чи не над кожною нашою родиною, зокрема в Галичині, не будемо». Михайло Вишиванюк - голова ОДА звернув увагу на те, що є постанова Кабінету Міністрів про святкування Дня Перемоги, де жодним словом не сказано про вивішування червоних прапорів, і повідомив, що підписав розпорядження про відзначення Дня Перемоги в області, де також немає жодного слова про вивішування червоних прапорів. При цьому, М. Вишиванюк наголосив, що повністю погоджується з позицією депутатів, яка полягає в тому, що червоні прапори принесли галичанам дуже багато горя і сліз, але в той же час він виступає за святкування на Прикарпатті Дня Перемоги». Тим часом про участь українців у Великій Вітчизняній війні та, зокрема, в битві за визволення Тернополя вийшла книга книгу «Тернопіль у вогні» історика Олександра Семеніва. Газета «Вільне життя» пише: «Перший розділ книги присвячений найбільш загадковим, незрозумілим та дискусійним подіям — першим спробам Червоної Армії на початку березня захопити Тернопіль. За радянських часів про них зазвичай оповідали однією фразою: «На жаль, перший наступ на місто не вдався». Про те, що Тернопіль… штурмували тричі і все невдало… Машина війни безжально нищила людські життя. Сотні червоноармійців загинули тільки під час 20 штурмів висоти, де нині Східний масив і частина парку Національного відродження. «Бої за центр Тернополя завершилися 13 квітня 1944 року, — зазначає історик… Європа в ті дні гуділа. В усіх на вустах було запитання: чому бої тривають так довго? Аби визволити свій гарнізон, супротивник вирішив зробити прорив до міста… На цей невеличкий п’ятачок німецька сторона кинула в прорив частини, які за щільністю наступу не поступалися Курській дузі! Радянська сторона саме в цьому районі вперше за історію війни застосувала важкий танк ІС-2. Бої тривали три дні. Тільки 55 чоловік з німецького гарнізону змогли прорватися та вийти у район села Городища. На тому битва закінчилася, і Тернопіль офіційно було звільнено»... П’ятий розділ книги Олександр Семенів присвятив… людським втратам. «Якщо говорити про німецьку сторону, то цифра тут точна майже до солдата — чотири тисячі 750 чоловік. Поховані вони у нас під ногами. Очевидці стверджували, що трупи німецьких солдатів просто скидали у напівзруйновані підвали будинків чи ями та засипали щебенем, — зауважує історик. — Щодо радянських солдатів, то за часів Союзу вказували дані — 47 тисяч загиблих. Мені це здалося неправдою. Я почав перераховувати по кожному списку підрозділів і вийшов на 6 тисяч 772 солдати…» Близько 70 відсотків загиблих у боях за Тернопіль — вихідці із Хмельницької, Житомирської, Сумської, Чернігівської та Київської областей. За офіційними даними понад 200 тих, хто віддав життя в боях за наше місто, поховані у військовому меморіалі Старого парку. Історик переконаний, що насправді там вічним сном спочиває понад 500 осіб. Багато — на Микулинецькому кладовищі. Є і чимало безіменних могил». Івано-Франківська міська рада прийняла також рішення про заборону використання радянських символів у День Перемоги, а міський голова Івано-Франківська Віктор Анушкевичус, який ще минулого року (перед місцевими виборами) клявся в любові до радянських солдатів Великої Вітчизняної війни, серед яких були близькі родичі самого Віктора Андрюсовича, цього року виступив з ініціативою про заборону… Комуністичної партії. «Ми шануємо і будемо шанувати пам’ять тих фронтовиків, які визволяли нашу землю від фашистської окупації. Але ми не будемо шанувати тих, хто під вищезгаданим серпасто-молоткастим червоним прапором вбивав та катував українців», – заявив мер Івано-Франківська, - пише «Західний кур’єр». Пан Анушкевичус також висловив обурення недавніми заявами першого секретаря Івано-Франківського обкому КПУ Володимира Стули щодо екстремальних умов роботи їхньої парторганізації на Прикарпатті. За його словами, варто нагадати В.Стулі, в яких умовах жили українці за панування комуністичного режиму, і що тоді не те що робота, а й саме існування будь-яких політичних партій, окрім комуністичної, було неможливе. А також те, що комуністичним режимом були вбиті, заморені голодом, репресовані мільйони українців. «Я за заборону існування в нашій державі комуністичної партії як такої, що принесла мільйони жертв», – наголосив В.Анушкевичус». У своєму крайньо націоналістичному запалі галицькі власті скотилися мало не до профашиської риторики. В Івано-Франківську розгорнувся скандал, спричинений публікацією статті на сайті «ОстроВ» «Івано-Франківська влада втілює план Гітлера у творенні історії міста?» Відбулося засідання профільної комісії з питань духовності та культури, яка продемонструвала всю свою «культуру» сповна: «В Івано-Франківську євреї посварилися з краєзнавцями через намір виконкому встановити у сквері неподалік синагоги пам’ятну дошку першій українській церкві у місті, - пише газета «Галицький Кореспондент». - У листі до міського голови головний раввин Прикарпаття Мойша-Лейб Колесник стверджує, що на місці, де міська влада планує встановити пам’ятну дошку, завжди був єврейський будинок, знищений фашистами 1942 року… Позицію єврейської громади історики обговорили на засідання депутатської комісії з питань науки, освіти і культури. Місцевого краєзнавця Михайла Головатого обурило те, що рабин у листі посилається саме на праці відомих франківських краєзнавців та істориків. «Церква не стояла у тому сквері. Знак треба вішати або на стіну синагоги, або на стіну готелю «Під Темплем» - не стримував свого роздратування Головатий. Небезпечний поворот в дискусії поспішила виправити голова комісії, член партії ВО «Свобода» Оксана Савчук. Депутатська комісія вирішила написати рабину Колеснику відповідь, в якій коректно заперечити його претензії». У Львові місцеві націоналісти також почали ревізіоністські дії по відношенню до польської громади міста й започаткували дискусію про доцільність встановлення пам’ятника львівським вченим, яких розстріляли нацисти у липні 1941 року. «Чи служила більшовикам «так звана» польська професура?» - стаття з таким заголовком з’явилася на шпальтах газети «Високий замок». - Це сталося вночі з 3 на 4 липня 1941 року. Першими жертвами нацистів у Львові стали 25 професорів польської національності, які викладали у Львівській політехніці і на медичному факультеті університету, що носить нині ім’я Івана Франка. Їх заарештували у помешканнях і розстріляли на Вулецьких пагорбах… Проводячи нічні арешти на квартирах польських професорів, офіцери СС, поліції і польової жандармерії забирали не лише вчених, а й усіх мужчин, старших 18 років, родичів, випадкових гостей і навіть хатніх робітниць. Переважній більшості заарештованих професорів було понад 60 років. Протягом тривалого часу польські шовіністичні кола і радянські ідеологи намагалися переконати громадськість своїх країн у тому, що розправу над польською професурою здійснили українські націоналісти, зокрема військовики з українського батальйону «Нахтігаль»… Не перший рік обговорюється питання про спорудження пам’ятника на цьому місці… Ініціативу щодо спорудження гідного монумента виявили мер Львова Андрій Садовий і ректор Львівської політехніки Юрій Бобало. Було проведено конкурс, на який представили 28 робіт. Переміг проект професора з Вроцлава Александра Слівки. Девіз пам’ятника «Не убий!». Але деяке сум’яття вніс колишній мер Львова Василь Шпіцер 4 квітня цього року, виступаючи на урочистій сесії Львівської міської ради з нагоди чергової річниці підняття синьо-жовтого прапора над ратушею. Виступ Василя Івановича торкався різних аспектів наступу антиукраїнських сил на національно-патріотичні здобутки за роки Незалежності. Але неоднозначну, м’яко кажучи, реакцію викликала лише та частина виступу, яка ставить під сумнів доцільність спорудження пам’ятника польській професурі. Зацитуємо найбільш драстичний абзац: «У Львові планують звести новий пам’ятник так званій «польській професурі». Нехай залишається на совісті нинішньої львівської української «професури» палка підтримка цього проекту. Але хочу нагадати, що ця польська «професура» радо пішла на службу до більшовицької влади, незважаючи на те, що більшовики разом з нацистами знищили їхню рідну батьківщину Польщу як державу». В ці дні Галичина готується до святкування Паски і в церквах утворюються звичні передпасхальні черги до сповідальниць. Однак не завжди сповідь у священиків носить позитивний характер. Часом буває навпаки. Західноукраїнська газета «Експрес» розповідає: «У Великий піст у храмах можна побачити великі черги. Кожен віруючий розуміє, що бодай раз у році має висповідатися. Та інколи сповідь перетворюється ледь не на допит про сексуальне життя. Не лише дорослих, але й… дітей. «Перше потрясіння я пережила чотири роки тому, - каже Ірина С. із одного із сіл Дрогобицького району на Львівщині. – Після так званої сповіді моєї дитини у сільського священика. Дівчинці тоді йшов восьмий рік… Дочка перша почала розмову після сповіді. «Мамо, а знаєш, що мене священик питав? Чи я курю, п’ю горілку? Але я йому казала, що ще мала. А Марусю він таке питав, що вона розказувати не хотіла». Про що питав священик бідолашну першокласницю Марусю, а може, й в інших семи-восьмирічних дівчаток, напевно, вже ніхто не дізнається. Можна тільки здогадуватися. «Моя дитина вже закінчує четвертий клас. Цього року вона знову пішла до сповіді. Бо сільський священик наголосив, що перед Великоднем обов’язково треба всім учням висповідатися, - каже Ірина С. - Цього разу після сповіді Оксанка почала поводитися якось дивно. Так, ніби про щось хотіла спитати, поговорити. «Доню, а що тебе питав священик у церкві?» - не втрималася цього разу, зрозумівши, що така поведінка дитини пов’язана саме зі сповіддю. І не помилилася. «Та знову питав, чи п’ю, курю – якось невпевнено, ніяковіючи, почала розповідати дочка. – А ще… чи сплю я з хлопцями. Та він усіх наших дівчат таке питав»… Якось знайома, котрій уже давно минув шостий десяток, була шокована, коли священик запитав, чи вона… мастурбує. Мовляв, такого робити не можна, це - великий гріх. Приголомшена запитанням, відтоді вона оминає десятою дорогою цього отця та храм, в якому він служить… Іншу ж сповідальницю один зі священників замучив запитанням, скільки разів за ніч вона кохається зі своїм чоловіком і чи роблять вони це під час «Великого посту». Жінка ще тиждень після того пила корвалол, а чоловіка на якийсь час «відселила» на диван». Тим часом ті галичани, хто не ходять до сповіді, вільно відвідують секс-шопи, хоча в час Великого посту й тут клієнтів поменшало. Розвідку проводить Івано-Франківська газета «Репортер»: «Недалеко біля франківського ЦУМу — яскрава, червона вивіска, на якій намальовані полунички. Сходи ведуть вниз. Двері з написом: «Увага! Продукція сексуального характеру!». Не лякає. Не бентежить. Інтригує. Знову вниз. Якось усе загадково — напівтемрява, запах ароматичних паличок, десь там ще нижче — приємна музика. Нас зустрічає продавець-консультант Наталя…Робочий день почався аж надто спокійно. Десь до першої години — жодного покупця. Чи то піст, чи що? Наталя каже, що найбільший попит на «інтимну» продукцію на 8 березня та день Валентина. Але ось по сходах хтось спускається. Кілька підлітків напружено-впевнено прямують до вітрин. «Хлопці, вам вісімнадцять є?», — запитує Наталя. Відповіді ми не почули, бо ті почервонілі втекли. А от щодо серйозних клієнтів, хоч напарниця каже, що такі є та ще й постійні, поки що — глухо. Наталя говорить, що далеко не всі тутешні відвідувачі молоді. Буває, бабці заглядають. Запитують насіння полуниці. Коли ж бачать, що тут за продукція, на диво, не обурюються. Кажуть, що зробиш — і такого треба. Крім того, секс-шоп часто відвідують і дідусі, правда, точно не за насінням. «Приходить тут один дід, ледь сходами спускається, — каже продавець. — Часто купує панчохи для коханки. А інший колись вібратор купив». За словами Наталі, часто приходять одружені жінки, дякують і розповідають, що ці всі прибамбаси врятували їхнє сімейне життя… Отож, іванофранківці виявились не такими вже й цнотливими. Полюбляють такі штукенції». Огляд преси підготував Василь Хом’як «ОстроВ».
