15 жовтня виповнюється річниця з часу відкриття в Івано-Франківську Центру патріотичного виховання учнівської молоді імені Степана Бандери. Пропонуємо розмову з директором центру Галина Савченко. - В Івано-Франківську свого часу було багато дискусій з приводу доцільності спорудження меморіалу Степану Бандері. Сьогодні ж по суті замість музею влаштовано освітній центр. - Наш центр Центр патріотичного виховання учнівської молоді відкрився 15 жовтня 2009 року у день пам’яті Степана Бандери, бо саме тоді 50 років тому назад цього дня його було вбито. Перед тим міська влада прийняла рішення створити саме такий заклад, адже музеїв вистачає, а ось вчити молодь на ідеях Степана Бандери, виховувати в них патріотизм нам дуже потрібно. Сам Степан Бандера про себе розказувати не буде. Тому й заснували цей заклад. Він унікальний - такого закладу немає в Україні. Хоча існують заклади подібного характеру. Нещодавно наші співробітники приймали участь в міжнародній конференції з патріотичного виховання молоді, яка проходила в Запоріжжі. Там також є патріотичні центри, але вони зовсім інакшого змісту і зовсім інакшого спрямування. Вони ще в основному прорадянські, працюють виключно з ветеранами радянської армії. - Яка ж тоді ваша відмінність? - Основне наше завдання – це національно-патріотично виховання. А відмінність наша в тім, що ми виховуємо повагу до наших національних героїв, які хоч і не визнані на державному рівні, але ми вважаємо, що ми би вирішили всі суспільні проблеми, якби ми правильно виховували нашу молодь. У нашому Центрі ми реалізовуємо два проекти, перший з них називається «Я - громадянин». Це проект громадянського виховання для учнів старших класів. Кожен з 9-тих та 10-тих класів міста один раз на рік мають урок патріотичного виховання і приходять сюди до нас. Урок передбачає лекцію та час інтерактивного спілкування, показуємо фільм. За рік роботи через наш центр пройшло 5 226 дітей. Ні один заклад не може похвалитися такими показниками. Це була робота без вихідних. Другий наш проект - «За честь, за славу, за народ!». В рамках цього проекту за рік нами проведено 43 загальноміські заходи: уроки історичної пам’яті, конференції, презентовано книги патріотичного спрямування Центр, отже є симбіозом музею, клубу і позашкільного навчального закладу водночас. В тому його унікальність – такого ще не було. - Яке у вас тут відношення до ветеранів великої вітчизняної війни? - Все нормально. Я хочу сказати, що в нас є ще один проект, який називається «Жива історія». Ми розпочали його з колишньою вчителькою пані Лідією Соколик. Вона була репресована. Ми почали запрошували людей, які пережили трагічні долі й лихоліття. Запрошуємо відповідно й ветеранів радянсько-німецької війни. Так тепер прийнято називати ветеранів радянської армії часів другої світової війни. Але ми не зводимо їх разом разом з ветеранами УПА, щоб не було якогось конфлікту перед дітьми. Є люди з числа ветеранів УПА, які принципово не хочуть стрічатися через те, що їх не визнали воюючою стороною на рівні державному рівні. - Віктор Ющенко свого часу на посаді Президента України взявся був примирював ветеранів УПА і ветеранів Радянської Армії. Здається ця ідея не спрацювала. А у вас є якісь рецепти примирення? - Як вчитель історії з 23 річним стажем, я так скажу: над нашим народом в різний час проводили різна експерименти і намагалися маніпулювати свідомістю громадян і заганяти залізною рукою загнати до щастя. Але це не можливо. Якщо людина прожила все своє життя зі своєю концепцією то їх вже важко змінити. Тому примирення відбудеться… Їх на тому світі всіх уже помирили - вони всі в раю, бо вони боролися за ідею. І наші діти це вже розуміють і для них немає нічого такого болючого. Більше того, наше громадянське суспільство зараз переросло нашу владу. - Як ви розцінюєте той факт, що група молодих людей 9 травня цього року в Івано-Франківську спробувала не пускати ветеранів війни поклонитися загиблим на меморіальному кладовищі? - Я вважаю, що так не повинно так бути. Це вони діяли виключно з політичних інтересів певних партій. Ми ж у нашому Центрі не допускаємо ніяких політичних акцій і займаємося виключно вихованням молоді. Я свого часу була і жовтенятком, і піонеркою, і комсомолкою, і активісткою… бо був такий час. І я цього не приховую. Але коли поїхала за направленням на роботу в Черкаси, на батьківщину Кобзаря, в 1987 році і коли хотіла в українській школі викладати історію українською мовою то мене прийняли на роботу в найгіршу школу на «Хімпосьолку». А коли я викладала та говорила з людьми українською мовою, то за спиною казали на мене «бандьорка». Після того я змінилася - я хотіла знати, чому так. В Черкасах вчителі вважали чимось поганим говорити на перервах українською мовою. І хоч і викладали на уроках українською та на перервах всіх розмовляли по-російськи. Хоча сьогодні там вже багато чого змінилося на краще. - Ви підтримуєте стосунки з Сходом? - Так, безперечно. У нас є ідеї налагодити стосунки з центрами патріотичного виховання з різними областями України, насамперед в Запоріжжі, Луганську, Донецьку. Доречі, з Донецьком є дуже гарна співпраця. Там є такі патріоти, що нам ще треба повчитися. Ми співпрацюємо з організацією «Українське реєстрове козацтво», яке друкує свою газету «Україна козацька». Редактор - Світлана Чорна. У нас з ними укладена угода про співпрацю напряму і на базі нашого центру у нас проходить офіційна церемонія посвяти в козаки. До нас також приїжджають люди з усієї України, навіть з Росії приїжджають… - А звідки саме? - Знаєте, не завжди признаються, бояться. Недавно навіть побувала у нас в музеї делегація з райдержадміністрація з Лубенщини, що на Полтавщині. Ми проводили для них екскурсію, все грано, їм сподобалося. Але ж коли ми попросили записати відгук у книзі для гостей музею – так відмовилися. Видно перелякалися – у них там ще пам’ятник Леніну стоїть. - А з-закордону приїжджають? - Так. Маємо багато гостей з Польщі. Переважно це освітянські організації, представники польської освіти. - А вони як відносяться до теми експозицій? - По-перше, треба сказати, що вони дуже виховані люди: уважно слухають, у них є свої погляди, але вони ведуть себе толерантно. Хоча часом можуть і запитати: «най пані скаже за цо он убіл поляка». Ми ж кажемо, що була такі акції збоку польської влади проти українців, як от як пацифікація, окатоличення, ополячення і відповідно й були акти відповіді за ці дії. Тож дискутуємо. До речі, в нас побував генеральний консул Росії у Львові пан Є.Гузеєв, залишив запис у книзі відгуків. Було дуже цікаво з ним спілкуватися. Він був тут з не офіційним приватним візитом, в суботу, у вихідний день. - Ось бачу він написав, що «Бандера - це суперечлива особиста, що погребує вивчення…» - Він каже що росіяни вважають Степана Бандеру терористом, а Російська Федерація засуджує тероризм. - До речі, нещодавно УГКЦ заявила, що хоче визнати батька Степана Бандери святим мучеником за віру, і не виключено, що мучеником та святим можуть проголосити Степана Бандеру. Чи варто пов’язувати Бандеру як національний символ ще й з релігійним? - Степану Бандері вже нічого не треба. Це нам треба. Подумайте собі, якщо нас галичан вперто називають «бандерівцями», при тому, що ідеологічно люди бути будь-якої політичної орієнтації (навіть комуністами). То це щось значить для нас? А що стосується батька Бандери - отця Андрія, то він є справді мучеником, і був засуджений і вбитий тільки за те, що його сином був Степан Бандера. Розмову вів Андрій Мева, «ОстроВ»
