Акт вандалізму та… «ведмежа послуга» діючій владі?

Нещодавно в усіх регіонах України помпезно відзначали День державного прапора України. На цей раз в цей день особливого забарвлення набуло торжество і в столиці України. Бо розгортали стяг урочисто за участю Президента України Віктора Януковича та почесної варти з представників основних родів Збройних сил України. Що тут особливого?

Не будемо вдаватися до різного роду політичних інверсій, здогадок, міркувань з цього приводу. Та все ж мусимо сказати, що на цій царині в недалекому минулому першими були однак представники не столиці, а, власне, тернополяни. Мабуть, уже далеко не кожен з нас пам’ятає  і знає, що ще 20 років тому, 23 березня 1990 року першою в Україні відважилася прийняти постанову про національну символіку, один із пунктів якої містив рішення про встановлення українського національного прапора на будівлі міської ради поруч з державним прапором УРСР, саме Тернопільська міська Рада народних депутатів XXI скликання. Погодьмося, треба було знайти в собі мужність і одностайність думки, щоб поряд із символікою комуністичної України майорів стяг, за який проливали кров в минулому Січові Стрільці, воїни ОУН-УПА.

Згодом таке рішення про використання в місті синьо-жовтої символіки прийняли і депутати Львівської міськради. 3 квітня того ж таки року на вежі львівської ратуші львів’яни уже змогли побачити національний прапор. За кілька днів до цієї «акції» долучилися і народні обранці Івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання. За їхньою волею ці вистраждані прапори були підняті над міською та обласною радами. А 15 квітня 1990 р. синьо-жовтий прапор увінчав і  міську ратушу. І тільки 24 липня 1990 року біля будинку Київради на Хрещатику було піднято це знамено. Про нього казали національна символіка, але в ньому бачили один з основних атрибутів незалежної української держави.

Тож  до  відзначення   чергової  річниці  української  незалежності  Тернопільщина  завжди  готується  дуже  відповідально.  Дев’ятнадцята  –  справді  особлива,  бо  співпала  з  470-річчням  з  дня  народження  самого  міста.

Власне, з поряд масовими заходами і урочистостями чільну увагу влада приділила напередодні наведенню порядку, благоустрою  в обласному центрі, впорядкуванню могил, а також пам’ятників борцям за свободу і незалежність України. Можливо, все відбулося б без гіркого присмаку за заздалегідь  продумани сценарієм, та трапилась напередодні ( у ніч з 17 на 18 серпня) подія, яка шокувала, без винятку, чи не кожного. За чиїмось гидким задумом було вчинено безпрецедентний (в самому центрі  Тернополя) акт вандалізму: злочинці не побоялися гніву городян і відважилися на відвертий глум. Вранці перехожі побачили на розі будинку, що на бульварі Тараса Шевченка, тільки сліди наруги і залишки від меморіальної дошки, встановленої на честь видатної української громадської та політичної діячки, голови ОУН(р), Президента Антибільшовицького Блоку Народів, народного депутата трьох скликань, Голови КУН Славі Стецько. Саме в цьому будинку, де знаходиться нині офіс  Тернопільської обласної організації КУН, неодноразово бувала та працювала Ярослава Стецько. А неподалік цього приміщення сьогодні стоїть пам’ятник її чоловікові та соратнику Ярославу Стецьку. Тої ночі зруйновано було також й пам’ятну дошку полковникові УПА Омелянові Польовому.

Кому знадобилося потоптатися по пам’яті і гідності тих, які бережуть національні святині, ревно ставляться до історичної пам’яті героїчного минулого свого народу, демократичного сьогодення? Відповідь можна шукати в багатьох здогадках і припущеннях. Своєї думки притримується на цей випадок Голова Тернопільської обласної організації Конгресу Українських Націоналістів Іван Білах. Останній переконаний, що це була спеціально спланована напередодні Дня Незалежності провокація проросійських сил. «Що це не випадковість, засвідчує те, що цієї ж ночі було зруйновано меморіальну дошку полковнику УПА Омеляну Польовому». На глибоке переконання цього політика саме «з приходом команди Януковича антиукраїнські сили відчули свою безкарність і вседозволеність».

До  такої  думки  можна  б  схилятися,  якщо  вважати  нині  правлячу  партію  менш  зацікавленою  в  українській  самостійності,  автентичності,  соборності,  ніж   це  було  за  правління  помаранчевих  сил.  Так, ще рік тому за  це безглуздя і зухвалість, вважаємо, можна було б дорого заплатити і не тільки гнівом та осудом громадян.  Тому шукати на свою голову пригод  сумнівно чи хтось би спробував тоді у такий спосіб. Нині ж однак, як бачимо, ваги поглядів на загальносуспільні цінності дещо змістилися і, дозволимо собі сказати вголос, що ті, що боялися людського гніву три-чотири роки тому й готові були змиритися із загально прийнятними для більшості проголошеними деклараціями, проживаючи навіть в такому регіоні, можливо й дуже незначною своєю чисельністю, тепер уже не бояться (?) «промовляти» красномовно в манері, яку не пришиєш до жодних вироблених політичних принципів, прийнятних для суспільства норм. Цинізм, який межує із зухвалістю, розбоєм, благословляється безкарністю, безвідповідальністю, відсутністю моралі, культури і елементарної людяності та вихованості. Тож, продовжуючи іти за припущеннями Івана Білиха, мусимо визнати також, що і тут є певні несумісності. Якщо й на цей раз вважати, що саме з «благословення» когось із поважних  політиків-регіоналів цей акт планувався і був здійснений, то, погодьмося, ті, що чекали й планували поглумитися над людською пам’яттю, досягнули протилежного – викликали занепокоєння громадкості та зробили «ведмежу послугу» діючій владі і самим собі. Бо, вочевидь, цим можна лише збільшити число опозиційних до себе, зайвий раз підкреслити, що ця влада потурає такому дійству, а, також не рахується із загально прийнятими нормами політичної боротьби, нетолерантна і не терпить різності в поглядах та не дорожить надбаннями демократії й  не стоїть (як би це мало бути) на сторожі законності, громадського спокою. Це одне припущення.

Якщо глянути на це з іншого боку, то треба все-таки зрозуміти, що є сили, які вважають нинішній час своїм і таким, що дозволятиме їм робити виклики і все, що може негативно сприйматися в цілому громадкістю міста, регіоном а чи суспільством  в цілому. Проте сьогодні, як на наше бачення, уже важко когось залякати. Люди сприйматимуть владу (не погоджуючись в душі навіть з основоположними всезагальними принципами на розбудову демократії державності, на окремі зміни векторності країни), якщо в підсумку остання робитиме потуги на загальне поліпшення суспільного буття, добробут людей, на відповідальність і рівність всіх перед законом, рішуче присікатиме будь-яку зухвалість, прояви антисуспільної, антидержавної поведінки та політики і не закриватиме  очі на все, що вороже українському духові.  

До речі, голова Конгресу Українських Націоналістів Олексій Івченко прокоментував це вельми спокійно, хоча й не без емоцій. Він вважає, що «вельми тривожним є те, що цей випадок трапився саме на батьківщині Слави Стецько та Омеляна Польового. Це підкреслює цинізм і зухвалість виконавців та замовників цього злочину». Однак, він же переконаний і впевнений, що «громада Тернопільщини зможе захистити честь української нації та не дозволить паплюжити пам’ять українських національних героїв».

Почули  напередодні  Дня  незалежності  тернополяни  з  цього  приводу  і  думку  новопризначеного  губернатора  Тернопільщини,  регіонала,  колишнього  міліцейського  високопосадовця  Михайла  Цимбалюка,  який  публічно  заявив:  «Пані  Слава  Стецько  була  легендарною  особистістю.  Я  знав  і  дуже  поважав  цю  людину.  Розслідування факту пошкодження її меморіальної дошки, встановленої на будинку на бульварі ім.Тараса Шевченка в Тернополі, є справою честі для правоохоронців області. Беру це питання під свій особистий контроль».

Чи розійдеться слово з ділом і чи стануть пошуки виконавців цього акту вандалізму справою честі для нинішньої влади Тернопільщини покаже час. І чим скоріше, кажуть люди, це зроблять останні, тим більше шансів вони мають додати собі плюсів і переконати, хай навіть невелику кількість з табору своїх ідейних супротивників, що прийшли вони не боротись за своє благополуччя сфери впливу, а працювати для людей, зміцнювати демократію і не прощати вседозволеності.  Отож, як мовиться, розв’язка у їхніх руках. Що з того вийде… побачимо.

Ірина Пилипів, «ОстроВ»