Камо грядеши, Україно? Огляд галицької преси

На перередодні великого свята Дня Незалежності України галицькі газети публікують передовиці присвячені саме цій знаменній для галичан події.

«19-та річниця незалежності України має всі шанси стати поворотним моментом у нашій історії, - пише «Львівська газета». -  З приходом до влади Віктора Януковича наша держава різко й за нетривалий час змінила орієнтири, зовнішні та внутрішні правила гри, викликавши стурбованість чи не в усієї світової спільноти.

Наша влада – це влада російських націоналістів, метою яких є перетворення України на одну з областей Російської Федерації. Тому й відбувається наступ на українську мову, культуру, а в планах – за 10 років зробити так, щоб в нашій країні не залишилося достатньо українців, які змогли б захистити нашу незалежність. Однак на сьогодні питання втрати незалежності не постає. Нині роблять усе для того, аби розмити українську ідентичність, нав’язавши нам росій­ську культуру.

Щодо форми правління, то йдеться навіть не про те, що в країні встановлюють авторитаризм. Мова про бандократію. Закони не виконують, відбувається наступ на ЗМІ тощо. Загалом впроваджують стиль керівництва, притаманний не демократичному суспільству, а життю за ґратами».

Подібного роду настрої спостерігаються на сторінках галицьких видань. Але є й також рецепти, як відродити Україну до нового життя, як виховувати молодь…

«Кожен українець має піднятися на Маківку, - пише  тернопільська газета «Вільне життя». - На цій горі російські війська форсували наступ на Угорщину. Проти них були австрійські частини, які відступали під натиском. Вирішили послати на цю ділянку проти російських військ українських січових стрільців. Усього — півтора куреня. Запеклі бої тривали три дні.

У результаті — 42 вбитих і 76 поранених. Від Маківки почався відворот московських військ з Галичини й дальший похід усусів запланованим маршрутом Львів—Київ. Світла, хоч і кривава перемога УСС на горі Маківці усталила їх славу «залізної бригади», яка, попри свою малочисельність і несистематичний вишкіл, була здатна творити вояцькі дива.

— Для мене ця історія надзвичайно близька, адже в цих боях брав участь мій дід офіцер Роман Цегельський, — розповідає депутат Тернопільської обласної ради Володимир Чубатий. — Тут, на цьому святмісці, його поранили, він потрапив до російського полону. Дідусь часто розповідав про події тих часів, про запеклі бої. Я з дитинства мріяв відвідати це місце. Вперше моя мрія здійснилася п’ять років тому. І тепер я кожного року вважаю за справу честі відвідати Маківку. Вирушаю туди разом зі своїми побратимами. Побували на полі української честі й цього річ. Це місце знакове, овіяне славою наших героїв. Саме на таких прикладах треба виховувати молодь».

Тим часом газета «Високий замок» висловлює побоювання щодо зміни історії України на сторінках підручників:

«Тепер українським школярам на уроках історії і не заїкатимуться про «помаранчеві» події. Якщо щось і згадуватимуть, то хіба що в 11 класі. Та й то – може: якщо «писарі» під командуванням міністра освіти Дмитра Табачника не передумають видати для випускників підручники з розділом про події кінця 2004 – початку 2005 року.

«Помаранчеву революцію треба випалити з історії за те, що її зачинателі зробили з країною», - заявив «регіонал» Максим Луцький. З підручників випалити можна. Та де знайти «паліям» полум’я, яке б випалило «помаранчеві» події з пам’яті мільйонів українців, котрі стояли на Майдані? Стояли не за вождів, а за власну гідність…»



Що робити – ось головне запитання передовиці у газеті «Галичина»:

«Уже два десятиліття відомі політичні «музиканти» в Україні грають реквієм титульній нації. Як результат — на зорі незалежності нас було 52 мільйони, а тепер лише 45. Та й то чверть наших співвітчизників, можна сказати, вже наполовину громадяни чужих держав, де поневіряються в пошуках заробітку на прожиття для себе й своїх родин, або ж добре влаштувалися там і не збираються повертатися. Схоже, залишилися в Україні самі пенсіонери й «піонери» — діти, учні, студенти. Але невгамовні політтехнологічні поводирі й далі ведуть українців пустельними і болотяними манівцями. Ось уже 19-й рік вони ведуть нас до світлої мети — до очищення України від українців.

Постає запитання: а де ж наша національна еліта, яка мала б дати конкретну відповідь на такі реалії? Та річ у тім, що владна верхівка перекрила будь-які можливості для справді шляхетних людей потрапити в органи державного управління. «Лихо України в тому, — писав Михайло Грушевський, — що нею правлять ті, кому вона не потрібна».

Саме ця політична каста недоторканних вважає себе політичною елітою, яка має право «фірманити» країною і завжди бути обраною. Але... «Політик, навіть у хорошому розумінні цього слова, завжди орієнтується на наступні вибори, а державний діяч — на наступні покоління» (В. Черчілль). Проте політичні бур’яни на владному Олімпі України глушать будь-які паростки державних діячів. Через те й маємо при владі псевдоеліту, а точніше — бидлоеліту, яка послуговується суто «жолудковими ідеями» (за І. Франком), розпочинаючи з підміни понять, з передвиборного пакета гречки і закінчуючи дешевою домовиною після виборів. І чим гірше простому народові, тим «крутіші тачки» і вілли у наших владних «вазонків» на Банковій, Грушевського...

Чи є щось таке, що змусило би нас жити не чужим розумом, не чиїмись порадами й настановами, а повірити у власні сили і спільними зусиллями переорати й очистити українське поле від бур’яну? Є, і це називається СОЛіДАРИЗМОМ (солідаризм (фр. — діючий заодно) — стратегія мобілізації соціуму в період серйозних криз або загроз, виникає в разі усвідомлення різними соціальними групами спільності інтересів і здійснення ними погоджених дій)».

Найбільш оптимістичну статтю вдалося знайти на сторінках газети «Івано-Франківський оглядач»:

«Все більше жителів України вважають себе громадянами країни і розмовляють українською мовою.

Про це свідчать результати дослідження, що проводиться Центром соціальних і маркетингових досліджень “Социс” в 2009 році, які, як заявив директор Микола Чурилов, порівнянні з результатами моніторингу.

“Вважають себе громадянами України в порівнянні з 40% в 2004 році зараз 54% жителів країни. Кількість тих, хто називає себе громадянами колишнього СРСР, зменшилося за цей час з 12% до 6% “, – сказав Чурилов.

Він також відмітив позитивну тенденцію відносно росту громадян, що розмовляють українською мовою. “Раніше, в 2004 році, переважно українською мовою розмовляли 36%, зараз це показник складає більше 40% “, – сказав Чурилов».

На цій врочистій ноті хочеться побажати всім мешканцям України напередодні знаменного свята – розквіту, процвітання та щасливого життя.

Василь Хом’як, «ОстроВ»