Андрухович проти Януковича

Спокій прийшов, тиша настала,

Та в серці моєму шкребуться коти.

Я відчуваю – мені цього мало...

Ліг на канапі – тупо втикаю...

Футбол не дивлюсь, газет не читаю –

Просто чекаю... Я просто чекаю…

(Ю.Андрухович, «Перверзія»)

Януковичу
Андрухович ніколи не снився. І не тому, що Віктор Федорович більше схиляється
до творів українського поета Чехова чи татарської письменниці Ахмєтової. Тут
все простіше: ну, хто такий Андрухович, аби він снився самому президентові.
Інша справа, коли Андруховичу, самопроголошеному патріарху українського літературного
угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада) сниться Янукович, український
президент. Причому сниться тільки віднедавна.

Певно можна
стверджувати, що Янукович не снився Андруховичу ні в 2002 році, коли патріарх вперший
і в останній раз особисто стрічався з Ющенком в Івано-Франківському кафе-шантані
«Пелікан». Не снився Янукович Андруховичу в наскрізь помаранчевому 2004 році, коли
пан Юрко робив свій вибір (за його словами) між Шуфутинським та Поплавським.
Причому, Янукович тоді був Шуфутинським, а Поплавським (в розумінні письменника)
став його новітній кумир Віктор Андрійович. Не снився Янукович Андруховичу
навіть в тривожні січневі ночі 2010 року, коли патріарх постмодерністів знову віддавав
свій голос на президенських виборах за вічного нашого Поплавського, тобто за
Ющенка. Але коли Віктор Андрійович в перерві між першим та другим туром зачав розповідати
вдячним виборцям про свою кривеньку качечку чи то хвореньку гусочку, а цілком
забув про свою… демократичну соратницю Юлію, Юрко Андрухович всерйоз заховорів.
Захворів майбутнім України. І воно почало йому снитися. 

Спочатку, мабуть,
Андруховичу приснилося, що треба від’єднати від України Донбас. І він побіг в
УНІАН розповідати про це в ексклюзивному інтерв’ю. А провинився Донбас ув Андруховича
виключно через те, що привів блатного…Шуфутинського, тобто (в уявленні Андруховича)
Януковича на пост президента незалежної української держави. Причому взявся Андрухович
за від’єднання Донбасу трохи запізно – через п’ять з половиною років після
скандального сєвєродонецького з’їзду, де лунали заклики сепаратиського
характеру. Тоді, в 2004, Андрухович злився в єдиному народному пориві «Схід і
Захід разом» і віддався  своїм численним
творчим проектам на східних теренах, щиро вірячи в те, що якщо Схід вивчить
українську мову, то одразу купуватиме й читатиме всі його твори в ориґіналі. І
це тоді, коли часом важко знайти україномовного прихильника, який би дочитав книги
Андруховича до кінця, не отримавши на це спеціального ґранту чи замовлення від
СБУ.

Так чи
інакше, але цитату про примусове вигнання Донбасу з України підхопили мало не всі
ЗМІ у країні, і через ефірну пустку внаслідок відпутски головних українських
політиків, розкрутили Андруховича до рівня нового Шуфрича. Тепер на шоу «у
Савіка» місце Нестора Івановича, якому якраз на яву приснилася… біда у формі
вигнання з ба… команди, може зайняти новий український пророк Юрко (Андрухович),
якщо звісно не посадять ще до вересня за якийсь новий сон, що буде пов'язаний з
страшним словом сепаратизм, або ще гірше: із замахом на конституційний лад унітарної
єдиної соборної України.

Хоча
Андрухович здається розповідає не все, що йому сниться. Принаймні патріарх не
закликав в своєму інтерв’ю від’єднувати Галичину чи Правобережжя від України. Він
навіть не казав відокремлювати Донбас. Він тільки порадив новому помаранчевому
президентові, в перемозі якого тут же засумнівався, обрізати Україну, тобто відрізати
українофобів Донбасу разом з двома їх областями Донецькою та Луганською від
українського тіла. А українофілів радив приймати на правах політичних біженців
на галицькій території. Але що насправді й достеменно приснилося Андруховичу так
до кінця й не зрозуміло, і не виключено, що з огляду на цензуру в ЗМІ, він
скоро зачне писати зашифрованими катренами а ля Нострадамус.

І що не
кажіть, але сни в Андруховича появляються все серйозніші й тривожніші. В його
стані вже краще було б захворіти синдромом хронічного тривалого безсоння, або
ще краще -впасти в тривалий й глубокий летаргічний сон. Років на десять.

Останній сон Андруховича збурив відпочиваюче українське суспільство. Поки наш
президент відпочиває собі на вакаціях та пожинає лаври перших успіхів на своєму
посту (формування свого уряду та коаліції, отримання кредиту МВФ), українському
постмодерністу сниться, що він має… вбити президента. Застрелити. Януковича. 

Ті, хто
знають Андруховича, нізащо не повірять, що патріарх Бу-Ба-Бу міг би когось
убити. А тим більше застрелити. Але ж він і не збирався стріляти, не агітував,
не закликав, не підбурював, це йому тільки приснилося. Просто був сон, що він
простий галицький… Давид  міг би
покінчити з владою страшного донецького Ґоліафа, кинувши в нього навіть не
яйцем, а просто слівцем. Адже слово – це професійна зброя патріарха Андруховича.
Більше здається він нічого не має й не вміє.

Як
відреагував президент на заяву свого умовного дуелянта - не відомо. Але якщо
Віктор Федорович правильно вимовить прізвище новітнього українського письменника,
причому з правильним наголосом та без помилки – це буде, принаймні, перше визначне
досягнення… для самого Андруховича. Він тоді зможе розказувати про свої
наступні сни у колах жалюгідних залишків помаранчевих патріотів, що ще не встигли
перебігти «тушками» чи гуртом під біло-блактні хоругви. А чиновництво Сходу могло
б навіть масово кинутися читати містично-еротично-застольні розповіді патріарха
(Андруховича) з вкрапленнями звичного для них матюка. І не виключено, що
молодий український поет Чехов (така собі уявна креатура управління Ганни
Герман) міг би відтак сміливо написати такі слова: «я українську вивчу тільки
за те, що зможу матюкатися разом з Андруховичем».

Якщо ж
Янукович не помітить Андруховича на своєму президенському горизонті, а СБУ не
знайде дешифратора Юркових сновидінь:

Ади Адо: хочу аду.

Айно Адо. Алло Адо.

Один Адо кричу хочу.

Аді оду. Дую: Адо. Ду ю Адо?

Де ти хто ти кличу тута.

Ходи Адо до ня радо. Іди Адо.

Аз і Ада — Азіяда.

Або Аду або яду,

тоді
Андруховичу доведеться перейняти від своїх білоруських колег-десидентів їх вічну
традицію випивати з одним головним тостом: «Ну-у, за снайпера!».

При цьому
снапером Андрухович ніколи не стане. Українські постмодерністи, як і українські
інтеліґенти у бій ідуть в остатніх ешелонах, щоб потім першими і з перемогою
вийти  на черговий (помаранчевий) Майдан.

Андрій Микитин, для
«ОстроВ»