Події 65-річної давності галичани сприймають по різному. Огляд преси

Галичина

08.05.2010

13:38

3169

Відзначення 65-ї річниці Перемоги в Галичині викликає неоднозначну реакцію. Одні категорично проти, інші – «за». Влада хоче знову примирювати ветеранів, що воювали по обидва боки фронту. Зрештою, в галицькій пресі можна прочитати різносторонні статті. Оскільки, всі газети написали саме про події тих минулих часів, то пропонуємо огляд матеріалів саме на тему війни.

«Львівська газета» пише:

«Урочисті паради, обіди для ветеранів, букети квіти, десятки медалей на маринарках чоловіків, яким заледве 70. Коли їх запитуєш, на якому фронті воювали, то швиденько відходять. Тих, хто справді бачив війну зблизька, на таких радянських дефілядах практично не зустрінеш та, зрештою, чи це їм потрібно сьогодні.

Це уже літні і хворі люди, яким далеко за 85 років. Усі вони обділені і пошанівком, і пам’яттю, і увагою кожної нової влади… Поспілкуватись з одиницями з них ще можна у Львівському обласному госпіталі інвалідів та репресованих.

Тут в одній палаті і учасники бойових дій, і колишні полонені, і діти війни, і підпільники, і репресовані. Вони разом лежать у незатишних палатах, об’єднані старістю, болячками, самотністю, відчуттям непотрібності, очікуванням смерті, спогадами про роки війни, а ще мізерними пенсіями і доплатами, яких їм не вистачає на ліки. І ті, хто справді воював в Червоній Армії, і хто був в УПА, уже давно-давним примирились».

Львівська газета «Високий замок»:

«Для багатьох українців і, насамперед, галичан, та війна була чужою і не викликала жодного патріотичного пориву. Коли навесні 1944 року Червона армія почала виганяти із Західної України німців, перед багатьма галицькими юнаками постав нелегкий вибір. Іти з повісткою до військкомату та воювати з німецькими загарбниками чи йти у ліс до повстанців і виборювати незалежність України від загарбників радянських?

Тисячі галичан вирішили, що на той час Гітлер являв собою більше зло, аніж Сталін, і призову до Червоної армії не уникали. Чесно виконували свій солдатський обов’язок, гинули у боях... Чимало було і таких, хто встиг повоювати і в лавах Червоної армії, і в загонах УПА... Незвична доля і в уродженця Тернопільщини 88-річного Зеновія Слоти. У роки окупації Львова Зеновій Павлович закінчував третій курс будівельного факультету Львівської політехніки. 4 березня 1944 року він поїхав у своє рідне село Шили Збаразького району за продуктами, але до Львова повернутися не зміг. До Тернопільщини підійшов фронт...

– Моя перша неприємна пригода сталася з партизанами-ковпаківцями, які увійшли у наше село, – згадує Зеновій Павлович. – Вони наказали мені скинути чоботи, і я мусив перев’язувати ноги усіляким лахміттям. Питаю їх: «Хлопці, як же мені без чобіт?». А ті відповіли: «Знімеш з когось у сусідньому селі...».

Слід сказати, що за радянської влади я завжди викликав підозру, бо мав напереді три золоті коронки. Це поляки вибили зуби за те, що вдягнув вишивану сорочку... У військкоматі мені запропонували співробітництво з органами безпеки. Я сказав, що чотири роки був у Львові, нікого з місцевих людей не знаю і ніякої користі цій службі принести не зможу... Значить – на фронт».

Івано-Франківська газета «Галичина»:

«Друга світова війна, розв’язана агресивними державами, принесла великі лихоліття українському народові, і мільйони українців опинилися на всіх фронтах, воюючи під чужими прапорами. Лише солдати УПА воювали під національним стягом, умираючи зі словами «Слава Україні!» на устах.

На німецькому боці найбільше українців воювало у складі Українського визвольного війська, що налічувало приблизно 180—220 тисяч осіб, понад два десятка тисяч галичан воювали в 1-й Українській дивізії УНА та в 2-й Українській дивізії полковника Дяченка, що офіційно називалась 1-ша Українська протипанцерна танкова бригада «Вільна Україна». Її було створено на початку 1945 р. переважно з українських полонених Червоної армії та з остарбайтерів. У бригаді було 1200 солдатів, які героїчно воювали під Бауценом, узявши штурмом ўерлітц-Льобау. До речі, цією операцією керував Отто Скорцені. В часі тяжких боїв бригаду Дяченка Червона армія притиснула до р. Ельби, а радянська авіація збомбардувала її. Полковник Петро Дяченко і невелика кількість його солдатів пробилися з радянського оточення.

Вже під кінець війни німці брали до протилетунської артилерії та в лави СС Юнацтва наймолодших українців віком від 12 до 17 років, чисельністю близько 10 тис. юнаків і 300 дівчат. Чимало з цих дітей загинуло, а всі, кого альянти депортували в СРСР, дістали по 10 років концтаборів».

Івано-Франківська газета «Галицький кореспондент»:

«Для Михайла Мулика Друга світова війна стала продовженням тих визвольних змагань, які розпочали ще Січові Стрільці та Українська Галицька Армія. 17-річний Михайло у 1937 році став членом ОУН, а в 1943 році, як і тисячі галицьких парубків, записався добровольцем в українську дивізію у складі німецької армії, щоб при нагоді зі зброєю в руках перейти на бік УПА, яка вже тоді воювала на два фронти - проти німецьких та радянських окупантів...

Записатися до дивізії "Галичина" Михайла Мулика спонукали дві причини. Найперше, щоб не виказати своєї належності до ОУН і уникнути арешту, адже за підпільниками гестапівці полювали тоді так само, як раніше енкаведисти. "Був відомий наказ від проводу ОУН не записуватися в дивізію, а йти в УПА, - пригадував Михайло Мулик. - І якщо хтось не хотів зголошуватися до дивізії, то його відразу брали на замітку як можливого підпільника. Потім дозволили вирішувати на власний вибір. Я дослухався до поради батька, який сказав мені: запишися в дивізію, пройди вишкіл, а коли отримаєш зброю та амуніцію, при нагоді чкурнеш до УПА".

На жаль, тільки невеликій частині галицьких хлопців, які пішли служити в дивізію СС "Галичина" з таким наміром, як Михайло, вдалося його здійснити. Німецький вермахт кинув українських добровольців у пекельний бій під Бродами, де дивізія повинна була на 36-кілометровому відтинку фронту стримувати натиск ворога, який значно переважав за чисельністю. Німці дивувалися із мужності українських солдатів, бо самі вже давно розгубили бойовий дух.

Як пригадував Михайло Мулик, ще під час проходження вишколу на полігоні Гайделягер (там дивізійник здобув спеціальність військового радиста) він зауважив, що серед німецьких офіцерів переважають занепадницькі настрої. "На Різдво 1944 року нам прийшли посилки з дому і ми накрили на стіл, зробили кутю, - пригадував ветеран. - Німці понапивалися, повилазили на лавки, розгойдувалися і "Гітлєр капут" співали. Вони вже ненавиділи тоді свого фюрера".

Михайлові пощастило вижити у Бродівському котлі, він вирвався з оточення, але потрапив у полон. Потім був допит у СМЕРШі, коротке слідство і присуд - 10 років таборів і 5 років позбавлення права проживати в Україні. Про капітуляцію Німеччини він почув, перебуваючи у таборі для військовополонених у Московській області. "Зайшов капітан і каже нам: Здрастуйте, хлопці, побєда! Чого ви не радієте? - згадував Мулик. - А ми голови поопускали: яка там побєда?»

Тернопільська газета «Вільне життя»:

«Коли густо зацвів кривавими гронами сліз квітень 1944-го, оголосили мобілізацію всіх чоловіків від 17 до 56 років. Якраз перед Пасхою викликали Миколу Деревінського до військкомату в Кременці. Провели його туди мама із сестрою. Великдень він святкував у Дубні. Ночували у костьолі на підлозі. Там провів тиждень, а тоді вирішили переправити юних солдатів у Збараж.

— Ранок був туманний, ми йшли чистим полем, коли раптом почули, що летять літаки, — пригадує ветеран. — Хлопці хотіли тікати, але командуючі сказали, що це радянська авіація. Ми спокійно йшли далі. Та коли літаки спустились нижче, всі розгледіли чорні хрести, й одразу по колоні ударили бомби. Ті, хто залишився живим, порозбігались врізнобіч. Коли атака закінчилась, нарахували лише близько ста живих. Ми поховали вбитих, забрали поранених і повернулись у Кременець.

Там уже стояв потяг. Микола Деревінський доїхав до Проскурова (тепер Хмельницький), там пересів у товарняк. Тільки-но від’їхали двадцять кілометрів від міста — налетіли німецькі літаки, почали скидати бомби, потяг зупинився. Коли повітряна атака закінчилася, наказали повикидати мертвих з вагонів, а поранених забрали аж у Мінську. Потім поїхали на Іваново, а тоді Микола Миколайович потрапив у військовий табір «Сурок». Там провів на підготовчій службі два місяці».

Західноукраїнська газета «Експрес» опублікувала ексклюзивне інтерв’ю письменника Віктора Суворова (Різуна). Підсводячи підсумки війни, він звертає увагу на такий факт:

«Влада рішуче позбавлялася визволителів, адже під час війни вони набирали дуже велику політичну вагу, здобували авторитет, стали менше підкорятися, більше думати головами і т.д. Так чинили і з маршалами радянського Союзу, і з простими фронтовиками. Після війни країна – Москва, Київ, усі міста – кишіла інвалідами… Міста вичистили від безногих, безруких, сліпих… Людей, які віддали своє здоров’я, віддали свої руки, ноги, очі на цій війні, їх всіх ловили й вивозили на острови. На Вааламі та Соловках влаштували ну не тюрми, а так звані притулки для інвалідів. Щоб звідти ці люди вже не могли втекти. Ось так режим повівся з героями війни».

Андрій Мева, «ОстроВ»