ДонНУ в Виннице
Переїзд ДонНУ – студентський погляд зсередини
08.11.2014 23:00:03.
Просмотрено 9958 раз.
За сегодня — 0 раза.
Що відчули ви, коли 10 вересня було захоплено наш рідний виш? Чи було це для вас несподіванкою? Для мене – так. Спочатку здавалося, що це черговий фейк. Але ні! Дзвоню викладачу, який зі сльозами на очах підтверджує мені цей факт…
Це був десятий день, як я приїхав до Києва. Закінчувався другий тиждень справжнього дорослого життя. Життя, у якому я залишався один на один зі своїми проблемами.
Ми з друзями намагалися знайти тимчасовий притулок у київських вишах. Ми ж майбутні журналісти, тому повинні навчатися безперервно. А тут ще й випала можливість стати вільним слухачем. Завжди було цікаво, як викладають журналістику в Києві. Який виш обрати? Ми виділили для себе три варіанти: КНУ ім. Т.Г. Шевченка, Національний авіаційний університет та Києво-Могилянську Академію. Але, перш ніж обрати, ми вирішили відвідати ці знакові виші. Розпочалася наша подорож з університету Шевченка. Це було перше вересня, тому всі студенти були вдягнені по-особливому. Дівчата – в дорогі вечірні сукні, а хлопці – в різноманітні костюми. Ми ж – у футболках і шортах відчували себе якось ніяково. Але що ж поробиш? Жодного іншого одягу в нас не було. З першого разу наша спроба не вдалася (зазначимо заздалегідь, що і вдруге – також). Мабуть, зустрічають все ж за одежею… Могилянка у нас, нажаль, також відпала як варіант, бо там бакалаврів з журналістики не готують. Залишився НАУ. Тут ми вже не побачили пихатих студентів, відчули затишну атмосферу, якою віяло від стін університету. Відразу захотілось залишитись тут... Можливо тому, що будівля Інституту міжнародних відносин, де знаходиться кафедра журналістики – майже точна копія будівлі нашого істфаку… Тут нас зустріли з посмішкою на обличчі та поставилися до нас з розумінням. Запропонували вже наступного дня прийти, написати заяву й починати навчання. Нас, звісно, дуже турбувало питання житла. Згодом допомогли і з цим.
Почалося звичайне студентське життя. Проте усі думки були, звісно, про рідну Альма матер. І тут новини – ДонНУ захопили. Це було так страшно і неймовірно, що ми не могли майже два тижні ні повірити в це, ні оговтатися. А потім чекати вже не стало сил, тому ми вирішили діяти.
Нами було створено Ініціативну групу «Врятуймо ДонНУ». Перше, що ми зробили – написали листа прем’єр-міністру України Арсенію Яценюку, в якому закликали негайно вирішити питання з нашим університетом. Паралельно з листом нами було підготоване звернення до студентів, в якому ми закликали прийти на акцію під будівлею Кабміну 24 вересня. Реакція була шаленою. Телефон, номер якого було вказано у зверненні, червонів від напруги.
Вечір 23 вересня був особливим. Ми сиділи в кімнаті Оксани (ім’я змінено з міркувань безпеки) і малювали плакати, спілкувалися зі студентами, які зголосились вийти на мітинг. Телефон не умовкав. Але один дзвінок в той вечір був особливим. Серед потоку студентів нам подзвонив… міністр освіти. Так, я не помилився, зателефонував Сергій Миронович Квіт. Він особисто запевнив нас, що питання з університетом вирішується і в найближчий час буде підібране місто, куди евакуюють наш виш. Відверто кажучи, Сергій Миронович нас дуже приємно здивував. Чи могли б ми уявити, що наша акція, яка ще навіть не відбулася, приверне увагу міністра? Звісно ж, ні. А що міністр особисто зателефонує студентам-координаторам акції? Тим більш. Але, на щастя, часи змінюються, і міністри також. А Сергій Миронович щиро хотів допомогти.
Наступного дня в Міністерстві освіти відбулася нарада та брифінг з приводу евакуації ДонНУ. Ми, нарешті, зрушили з мертвої точки і отримали таку бажану та довгоочікувану надію!
Коли ж питання з переїздом до Вінниці було вирішене, ми з Оксаною в числі перших приїхали в це чудове містечко. Які наші перші враження? Осінь тут чарує. Місто вдягнене в яскраво золоті кольори, всюди кружляють голуби, бігають з сонячними посмішками діти… Здається, що потрапив у казку. Нажаль, часу, щоб милуватися краєвидами, було не багато. Бо перенесення вишу, перше в історії нашої країни, передбачає вирішення надскладних питань і часу на дозвілля майже не залишає. Але, як відомо, старанна робота завжди винагороджується.
Для мене такою винагородою стало урочисте відкриття 3 листопада. Як було приємно бачити щасливі обличчя улюблених викладачів, які вітають одне одного і нас зі святом! Я стояв біля дверей в очікуванні почесних гостей і згадував останні два місяці: приїзд до Києва, дзвінок Сергія Мироновича Квіта, роботу у Вінниці, декілька днів прибирань в «Кристалі»… Можливо, це сон? Але ж ні. Он йде ректор, міністр, вінницький губернатор, міський голова… Це не може бути сном, бо дуже багато реального, життєво важливого, справжнього поставлено на карту!
Розпочинаються урочистості. Переповнена зала оваціями зустрічає наш прапор – університетську реліквію, яка була вивезена з окупованого вишу. Лунає гімн України. Всі, як один, співають, а мені не віриться, що, нарешті, можна співати гімн, і тебе не заберуть за це у підвал ДНР. Після гімну протокольна частина – слово надали почесним гостям, представникам викладацького складу та студентства. Проте і вона була хвилюючою і нестандартною.
І ось… Нарешті… гімн ДонНУ. Його співають зі сльозами на очах. І тут я нарешті зрозумів, яку величезну справу всі ми змогли зробити!
Після завершення офіційної частини чую цікаву розмову:
– Може треба буде слова гімну переробити? «Місто, де розквітає мільйон троянд» – якось тепер не збігається з дійсністю.
– Нічого, ми й тут посадимо мільйон троянд!
Як на мене – феноменальна відповідь!
Урочистості закінчились, усі повертаються до звичайних буденних справ. Попереду нас чекає важка праця і грандіозна слава вишу, який зміг! Зміг не лише вижити в складних умовах, а й залишити за собою звання одного з найкращих університетів України!
