Воєнний експерт Владислав Селезньов: ситуація на фронті, Костянтинівка, Крим і плани Кремля на осінь

Російська армія продовжує наступ на Донеччині, поступово просуваючись одразу на кількох напрямках. Найбільше занепокоєння зараз викликає ситуація навколо Костянтинівки, яку військові та експерти називають одним із ключових вузлів української оборони в Донецькій області. Водночас Україна дедалі активніше переносить війну в тил противника: систематично завдає ударів по військовій інфраструктурі окупованого Криму, руйнує логістичні маршрути, знищує системи протиповітряної оборони та розширює можливості для атак по об'єктах на території Росії.

На цьому тлі Кремль не демонструє жодних ознак готовності до припинення бойових дій. Навпаки, дедалі частіше звучать припущення про можливу нову хвилю мобілізації в Росії вже восени. Паралельно Іран після повідомлень про атаку на своє судно пригрозив Україні ударами…

Чи зможуть Сили оборони втримати Костянтинівку, якою насправді є ситуація на найгарячіших ділянках фронту, чому війна вимагає від України кардинально інших підходів, ніж конфлікти минулого століття, яких змін варто очікувати після призначення Михайла Драпатого головнокомандувачем ЗСУ та чи справді Кремль готується до нової масштабної мобілізації - про це в інтерв'ю "ОстроВу" розповів воєнний експерт, колишній речник Генерального штабу ЗСУ Владислав Селезньов.

– Іран погрожує ударами по Україні через те, що Київ начебто атакував іранське судно. Уже багато хто пише про можливі ракетні удари з боку Ірану по Україні. На вашу думку, що реально може заподіяти Тегеран?

– Теоретично Іран має озброєння, яке здатне долетіти до території України, що перебуває під контролем українського уряду. Але ці ресурси обмежені. Крім того, під час бойового польоту такі ракети мають пролітати над територією інших держав, які не є суб'єктами цього воєнного протистояння.

Йдеться про територію Туреччини, Азербайджану, можливо, Грузії чи Вірменії. І тут виникає питання: якщо іранські ракети пролітають над територією третьої держави, то це вже акт збройної агресії, який може спричинити відповідні наслідки. Ідеться не лише про дипломатичні ноти чи ноти протесту. Цілком можлива й дзеркальна військова відповідь.

Я не думаю, що режим аятол наважиться на такий крок. Тому зараз окремі спікери роблять гучні, але, на мою думку, пустопорожні заяви, які не мають нічого спільного з реальністю.

Що стосується того, чи можемо ми якось ускладнити комунікацію з Іраном, то, на мою думку, це вже не має принципового значення. Де-факто Ісламська Республіка Іран є стороною російсько-української війни на боці Російської Федерації.

Постачання "Shahed" різних модифікацій, комплектуючих, навігаційних систем, артилерійського озброєння та інших вантажів військового призначення – усе це давно працює. Через акваторію Каспійського моря курсують судна, які доставляють військові вантажі з Ірану до Російської Федерації. Потім ця продукція безпосередньо використовується російськими окупантами під час війни проти України.

Тому робити вигляд, що іранці такі білі та пухнасті й не мають жодного стосунку до російської агресії, – це маячня. Звісно, на внутрішню аудиторію Ірану чи на частину міжнародних майданчиків такі заяви можуть впливати, особливо на людей, які не знають усіх обставин. Але будь-який уважний дослідник без особливих зусиль переконається, що не ми є країною-агресором.

Ми є державою, яка обороняється, а отже маємо право використовувати будь-які законні способи та засоби для послаблення бойових можливостей російської окупаційної армії. Зокрема, знищувати кораблі, які перевозять вантажі військового призначення для російської армії.

–  Михайло Драпатий очолив ЗСУ. Яких рішень і змін в управлінні військами ви очікуєте від нового головнокомандувача? Чи є підстави говорити про можливу трансформацію армії?

– Михайло Драпатий має і відповідний досвід, і, що не менш важливо, бажання проводити зміни. Це людина, яка вже неодноразово виконувала надзвичайно складні завдання, командуючи військами на різних напрямках.

Зокрема, багато в чому завдяки його роботі вдалося стабілізувати ситуацію на півночі Херсонщини. Саме після успішних дій українських військ у вересні 2022 року російський генерал Сергій Суровікін був змушений ухвалити непопулярне для Кремля рішення про відведення військ на лівий берег Дніпра та залишення Херсона.

Так само завдяки координаційній діяльності Михайла Драпатого вдалося стабілізувати ситуацію на Куп'янському напрямку. Звичайно, це не виключно його особиста заслуга — там працювала велика команда, ефективно діяли наші штурмові підрозділи. Але, як командувач відповідного напрямку, він продемонстрував дуже високі професійні якості.

Перебуваючи на посаді командувача Сухопутних військ, він розпочав серйозну трансформацію найбільшого виду військ в Україні. На превеликий жаль, повністю реалізувати задумане йому не вдалося, адже після трагедії на полігоні він подав рапорт про відставку і залишив посаду.

Я сподіваюся, що цього разу він матиме більше часу для проведення необхідних змін в українському війську. Крім того, дуже важливо, щоб у нього була команда, здатна реалізувати ці трансформації та подолати внутрішній спротив. На мою думку, ключова проблема, на якій неодноразово наголошував і колишній міністр оборони Михайло Федоров, полягає в тому, що далеко не всі у вищому військовому керівництві готові до трансформацій, які вже давно назріли.

– Що ви маєте на увазі?

– Війна змінюється, і воювати за лекалами Другої світової війни вже точно недоречно. Росія також демонструє застарілі підходи, фактично воюючи чисельністю, що призводить до колосальних втрат. Але ресурсів у Москви значно більше, ніж в України, тому певний час вона може собі це дозволяти.

Україна ж має робити ставку на асиметричні рішення. Ми повинні набагато масштабніше використовувати безпілотні системи, щоб максимально зберігати життя наших військових. І потрібно не просто декларувати, що найвища цінність для держави — це життя українського солдата, а реалізовувати це на практиці, ухвалюючи рішення, які реально відповідають сучасним умовам ведення війни.

Тому я не думаю, що варто покладати всі сподівання виключно на Михайла Драпатого. Але якщо йому вдасться сформувати сильну команду, призначити на ключові посади мотивованих і професійних офіцерів, які готові працювати за сучасними принципами, тоді ми дійсно можемо побачити позитивні зміни.

Водночас дуже багато залежатиме від ефективної взаємодії між головнокомандувачем і тимчасово виконувачем обов'язків міністра оборони Євгеном Хмарою. Конфлікт інтересів, який став публічним між Олександром Сирським і Михайлом Федоровим, ми вже бачили, і він не приніс користі. З одного боку, він не допоміг вирішити фундаментальні проблеми, зокрема пов'язані з мобілізацією. З іншого — створив додаткову напругу між військовим і політичним керівництвом, що в умовах війни точно не сприяє ефективному управлінню.

– Якщо говорити загалом про ситуацію на фронті, як би ви охарактеризували її станом на сьогодні? Які основні тенденції зараз визначають перебіг бойових дій?

– Ситуація залишається складною. Не варто тішити себе ілюзіями. Так, ми маємо окремі тактичні успіхи, подекуди навіть повертаємо певні території, але це лише тактичні епізоди. Говорити про перелом чи загальну зміну ситуації наразі не варто, адже ворог продовжує стратегічну наступальну операцію і, хоча й не без труднощів, усе ж досягає певних результатів.

На мою думку, найбільш тривожна ситуація складається одразу на кількох напрямках. Насамперед це район Костянтинівки на Донеччині. Фактично там сформувалася суцільна сіра зона, і ситуація є надзвичайно небезпечною.

Мене дуже непокоїть розвиток подій на цьому напрямку, адже у разі подальшого просування противника можуть виникнути серйозні проблеми для нашого угруповання, яке обороняє так званий "пояс фортець", до якої входять Слов'янськ, Краматорськ і Дружківка.

Надзвичайно складною залишається й ситуація на Слов'янському напрямку. Там ворог повільно, але впевнено просувається вперед, незважаючи на шалений опір української армії. Тобто проблеми нікуди не зникли.

Непростою залишається ситуація і в передмістях Куп'янська. Що б ми не говорили, але осередки російської присутності безпосередньо в місті є, і про це потрібно говорити відкрито.

Надзвичайно складною залишається ситуація й на Вовчанському напрямку. Там ворог діє дуже активно. Через близькість до власної логістики він має можливість оперативно поповнювати особовий склад, боєприпаси та техніку. Саме тому нашим військовим там надзвичайно важко.

Загалом усе українське прикордоння перебуває в зоні ризику. Російська армія активно промацує нашу оборону, шукаючи слабкі місця та можливості для подальшого просування.

– Як ви оцінюєте ймовірність припинення активних бойових дій найближчим часом?

– Я не бачу для цього жодних передумов. Усі вищі військово-політичні керівники РФ продовжують наполягати на тому, що так звана "спеціальна військова операція" має завершитися досягненням усіх цілей, які вони визначили на початку війни.

Саме тому надзвичайно важливо, щоб європейські партнери й надалі підтримували Україну, а наші виробники збільшували випуск озброєння та безпілотних систем, які безпосередньо використовуються на полі бою.

Тому ситуація залишається складною. Водночас це не "помиральна яма" - ситуація залишається контрольованою.

– Зараз одним із найгарячіших напрямків залишається Костянтинівка. Ви сказали, що навколо міста вже фактично суцільна сіра зона. Наскільки реальним є сценарій його втрати?

– Дивіться, у мене завжди є певне застереження: а раптом станеться диво? Можливо, спрацює якийсь фактор або чорний лебідь, який зараз важко передбачити.

Росіяни створюють умови для оперативного оточення наших підрозділів, які обороняють визначені позиції. Вони постійно шукають слабкі місця в нашій обороні, закидають туди малі штурмові групи й таким чином створюють для нас серйозні проблеми.

На жаль, ми раз за разом наступаємо на ті самі граблі. Так було під час боїв у районі Покровська та Мирнограда. Так само було під Вугледаром. Можна навести ще з десяток прикладів, коли саме за таких умов, поступово втрачаючи контроль над флангами, ми втрачали й території.

Тому важко сказати, скільки ще часу протримається наша оборона навколо Костянтинівки. Ми маємо обмежені ресурси, а також серйозну проблему через масове використання ворогом FPV-дронів та КАБів. Це справді дуже серйозний чинник.

Сама Костянтинівка вже значною мірою перетворена на руїни. Тому, на мою думку, питання лише в тому, коли саме ми будемо змушені маневрувати й відходити на більш вигідні рубежі оборони. Тримати під контролем самі лише руїни – украй складне завдання.

Тим більше, що противник, попри дуже високий рівень власних втрат, усе одно продовжує тиснути на наших оборонців.

– Наскільки захоплення Костянтинівки допоможе росіянам швидше просуватися для окупації всієї Донецької області?

– Я не думаю, що це суттєво прискорить їхнє просування. Адже попереду ще Дружківка, Слов'янськ, Краматорськ. Але ворог і надалі намагатиметься діяти так само – повільно, поступово просуваючись до цих населених пунктів.

Давайте подивимося на факти. Починаючи із середини серпня 2023 року російська армія фактично безперервно веде наступальні дії. Так, зростають її втрати. Так, ми знищуємо значну кількість техніки, складів та інших військових об'єктів. Але, попри це, російська воєнна машина продовжує працювати, а противник – просуватися вперед.

Звісно, не йдеться про те, що протягом найближчих днів, тижнів чи навіть місяців Росія зможе окупувати всю територію Донецької області. Але нинішня тенденція залишається невтішною. Без застосування нестандартних, асиметричних рішень, які завдаватимуть противнику дуже болючих втрат і зрештою змусять його перейти до оборони, сподіватися, що він сам зупиниться чи задовольниться вже захопленими територіями, не варто. Про це постійно говорять і російські військові блогери, і військово-політичне керівництво РФ.

Тому війна, на жаль, триватиме. Звісно, усі ми хочемо, щоб вона якнайшвидше закінчилася, я також живу цією надією. Але якщо оцінювати ситуацію тверезо, то наразі я не бачу реальних підстав вважати, що Росія найближчим часом добровільно відмовиться від своїх цілей і припинить бойові дії.

–  Уже понад три місяці Україна послідовно завдає ударів по військовій та логістичній інфраструктурі в окупованому Криму. Наскільки болючою ця кампанія стала для Росії? Які проміжні результати ми вже можемо побачити?

– Крим – це чудовий приклад того, як Сили оборони України дистанційно перетворюють півострів для росіян на своєрідну "валізу без ручки": і кинути шкода, і нести важко. Дистанційні удари по військовій інфраструктурі, військових об'єктах, енергетичній інфраструктурі, ключових логістичних маршрутах, транспортних вузлах і артеріях уже дають результат.

Ворог втрачає ресурси, втрачає можливість забезпечувати сталий контроль над повітряним простором Криму. А це створює для нас можливість не лише уражати військові об'єкти на півострові, а й спрямовувати наші дрони та ракети далі – у бік Кавказького узбережжя Чорного моря, Тамані, Новоросійська, Сочі. Тобто ми поступово створюємо для російських окупантів дедалі менш комфортні умови перебування в Криму.

Чи може це призвести до ухвалення Росією чергового непопулярного рішення щодо Криму? Такий варіант виключати не можна. Але нам ще є над чим працювати. Завтра цього точно не станеться.

Попри шалені ціни на пальне, постійні удари Збройних сил України, проблеми з логістикою та складні умови для російських окупантів, вони поки що продовжують утримувати півострів. Їм доводиться дедалі більше покладатися на логістику через Керченську протоку та Кубанський край, що створює для них додаткові труднощі. Тобто проблеми з утриманням окупованого Криму в росіян уже є. Однак наразі вони ще не набули критичного чи фатального характеру.

– Зараз дуже багато говорять про те, що Путін не збирається ні зупинятися, ні навіть брати паузу, а навпаки – готується до подальшої ескалації. На вашу думку, чого в цьому контексті варто очікувати від Росії найближчим часом?

– Якщо згадати політичний цикл у РФ у 2022 році, то після серйозних військових поразок на Київщині, Харківщині та правобережній Херсонщині, після Єдиного дня голосування восени був підписаний указ Путіна про проведення часткової мобілізації. Чи може така сама історія повторитися цього року? Я цього не виключаю.

До речі, про таку ймовірність говорить і українське військово-політичне керівництво. Озвучуються цифри від 300 до 500 тисяч росіян, яких можуть додатково мобілізувати до лав російської армії.

Звісно, це створить для нас дуже серйозні виклики. Водночас війна з 2022 року кардинально змінилася. Сучасне поле бою вже зовсім інше, ніж було тоді.

Безумовно, виникають питання щодо того, як забезпечити логістику, озброєння та підготовку ще 300–500 тисяч військовослужбовців. Але не виключено, що Росія поступово вирішуватиме ці проблеми, навіть якщо частину особового складу озброюватимуть за залишковим принципом або використовуватимуть для формування підрозділів, покликаних "затикати дірки" на найскладніших ділянках фронту. І це також створюватиме серйозні проблеми для українських Сил оборони.

Саме тому я й кажу, що навряд чи варто розраховувати на швидке завершення війни. Ключовим періодом, на мою думку, стане друга половина вересня (після проведення Єдиного дня голосування). Саме тоді стане зрозуміло, чи піде Росія шляхом нової масштабної мобілізації, чи шукатиме інші варіанти поповнення своєї армії.

Багато відомих військових експертів також говорять, що зараз Кремль перебуває на своєрідному роздоріжжі. З одного боку, російська економіка може не витримати вилучення ще кількох сотень тисяч людей із цивільного сектору. З іншого – Кремль може зробити ставку на нову хвилю мобілізації в надії досягти перелому на фронті, як він намагався зробити після осені 2022 року. Тому ця дилема для російського керівництва справді існує.

Яке саме рішення ухвалить Путін, зараз сказати неможливо. Але те, що українське військово-політичне керівництво постійно наголошує: розслаблятися зарано і потрібно бути готовими до різних сценаріїв, – на мою думку, є абсолютно правильним підходом.