Владислав Селезньов: Літній наступ Росії виявився "мильною бульбашкою", стратегічних результатів немає

Літня кампанія російської армії, яку Кремль розраховував перетворити на переломний момент війни, закінчилася провалом. Москва ставила завдання до серпня взяти під контроль усю територію Донецької області, однак фактично третина Донеччини й досі перебуває під контролем українських сил.

Паралельно Кремль намагається компенсувати військові невдачі дипломатичними маневрами – просуває вимоги про виведення українських військ із Донеччини та створює інформаційний тиск, щоб схилити Київ і Захід до поступок.

Водночас, за оцінками експертів, російське командування концентрує ресурси на півдні Запорізької області, готуючи нові атаки, які можуть стати черговою спробою змінити перебіг війни на свою користь.

Про те, чому провалився російський літній наступ, які ризики існують на південному напрямку, чому Путін не зупиниться на Донеччині та чи можливе припинення війни дипломатичним шляхом – в інтерв’ю "ОстроВу" розповів військовий експерт, колишній речник Генштабу ЗСУ Владислав Селезньов.

– Нещодавно Генштаб ЗСУ повідомив, що літній наступ росіян фактично завершився безрезультатно. Що ви скажете з цього приводу?

– Так, фактично саме так воно і є. Росіяни справді покладали дуже великі надії на літню кампанію, будували обіцянки та плани щодо масштабного просування. Вони готувалися ще з весни, створювали інформаційний ефект, розганяли тези про те, що саме влітку їм вдасться досягти найбільшого прориву. У пропагандистських повідомленнях звучали абсолютно фантастичні прогнози, мовляв, до серпня російська армія повністю окупує всю територію Донецької області. Проте якщо ми подивимось на реальний стан речей, то бачимо зовсім іншу картину: і досі приблизно третина території області залишається під контролем українських військ.

Усі спроби противника змінити ситуацію, використовуючи різні тактичні підходи, залучаючи значні сили й ресурси, не призвели до того результату, який вони декларували. Ба більше, якщо проаналізувати заяви начальника Генштабу РФ Валерія Герасимова, який на кожному брифінгу розповідає про десятки "звільнених" населених пунктів, про "значні здобутки" та "успішне оточення" в районі Куп’янська, то виявляється, що всі ці заяви не відповідають реальності. На землі цього не існує, фактично це вигадана картинка, створена для внутрішнього російського споживача.

Отже, ми маємо розуміти, що літній наступ, який був широко анонсований і для якого росіяни справді витратили величезні ресурси, виявився мильною бульбашкою. І якщо можна говорити про щось конкретне, то лише про надзвичайно високий рівень ворожих втрат. За три місяці вони становили близько ста тисяч осіб убитими і пораненими. Це жахлива цифра, яка абсолютно не відповідає тим мінімальним територіальним здобуткам, що були досягнуті.

– Тобто можна вважати, що літній наступ уже завершився?

– Я б сказав, що літній наступ – це лише один з етапів ширшої, загальної стратегічної наступальної операції російської армії. Вона фактично почалася ще у жовтні 2023 року, коли було активізовано бойові дії на окремих ділянках фронту, зокрема на Куп’янському та Лиманському напрямках. Тому говорити, що "ось тут кінець серпня, і все зупинилося", було б некоректно. Росіяни не припинили атак, вони продовжують шукати слабкі місця, продовжують тиснути там, де це можливо. Але якщо порівняти масштаби втрат із результатами, то побачимо: тенденції на полі бою абсолютно несприятливі для ворога.

Ще одна характерна ознака – це зміна у способах ведення бойових дій. Росіяни значно менше використовують бронетехніку, адже її в них бракує. Натомість вони дедалі більше покладаються на піхотні штурми. Такі атаки здійснюються під прикриттям лісових масивів – коли зелена крона дозволяє приховати переміщення – а також за рахунок використання сухих ґрунтових доріг, які дають можливість підвозити підкріплення на автомобілях та навіть мотоциклах. Але як тільки почнуться дощі, ґрунти розкиснуть, а листя з дерев опаде, ці фактори перестануть працювати, і ворожим "м’ясним" штурмам буде значно складніше.

Вже зараз ми бачимо, що чисельність штурмових груп зменшилась. Якщо раніше говорили про групи до десяти осіб, які йшли у атаку, то нині часто це групи по двоє-троє людей, іноді навіть поодинокі солдати. І це безпосередньо відображається на рівні втрат: якщо ще кілька місяців тому щодня ми фіксували понад тисячу убитих і поранених росіян, то тепер ця цифра зменшилася до 850–900. Але це не означає, що українська армія воює менш ефективно. Це означає лише те, що сам ворог зменшив масштаби використання людського ресурсу на полі бою.

– У соцмережах з’явилася інформація, що росіяни можуть готувати новий серйозний наступ найближчими днями. Наскільки ця загроза реальна?

– Така загроза дійсно існує. Ми бачимо концентрацію російських ресурсів на півдні Запорізької області. Саме там противник намагається створити умови для наступу, і виключати можливість активізації на Оріхівському чи Запорізькому напрямках я би не став. Це абсолютно реалістичний сценарій.

Разом із тим українські Сили оборони системно працюють над руйнуванням логістики ворога. Йдеться і про удари по залізничних вузлах на території Росії, і про дії на тимчасово окупованих територіях. Мета одна – максимально сповільнити рух ешелонів з технікою, боєприпасами та особовим складом. І в цьому контексті ми бачимо результат. Російські пабліки також відверто скаржаться на масштабне мінування нашими військами півдня Запорізької області, що суттєво ускладнює просування навіть малих піхотних груп.

– Чому саме цей напрямок, а не, наприклад, Донеччина?

– Я думаю, що російське командування переконалося: їхні розрахунки щодо північних напрямків, зокрема Харківщини та Сумщини, виявилися абсолютно нереалістичними. Там вони не змогли досягти відчутних результатів, хоча пробували і шукали можливості. На Куп’янському напрямку ворог намагався активізуватися, але логістика виявилася надто складною. Основні зусилля вони спрямували на правий берег Осколу, але це означає постійне форсування річки, перевезення техніки та боєприпасів у складних умовах. І все це лише вузькою смугою території. Фактично там фронт "завис", і ворог змушений триматися у невигідних для себе позиціях. На Донеччині ж фронт фактично стабілізувався.

Так само і в районі Часового Яра, де вони створюють картинку нібито успіху. Але насправді фронт там стоїть стабільно. Заяви їхніх пропагандистів не мають нічого спільного з реальністю.

Форсування Дніпра у Херсонській області взагалі виглядає фантастикою. Річка понад кілометр завширшки, і навіть спроби атакувати закінчуються катастрофою. Тому єдиним напрямком, де вони можуть хоча б у теорії мати якісь тактичні здобутки, залишається південна Запорізька область. Там вони намагалися наступати з району Кам’янського у бік Степногірська, і на певних ділянках навіть мали обмежений тактичний успіх. Це, очевидно, створило у російського командування ілюзію, що вони здатні повторити подібні дії й розвинути їх у масштабнішу операцію.

Але треба наголосити: фортифікації, які українська армія збудувала на цьому напрямку, надзвичайно міцні. Вони створювалися з урахуванням попередніх боїв, адже ще у 2023 році ми бачили активні спроби противника атакувати саме тут. Тоді вони теж не досягли значних результатів, хоча витратили величезні сили. І сьогодні ситуація не змінилася – шанси росіян на прорив мінімальні.

Попри це, для Кремля цей напрямок має особливе значення. Росія на рівні офіційних документів декларує прагнення "повернути" під свій контроль усі території, які вона включила у власну конституцію. Це і Донецька, і Луганська області, і частина Запорізької та Херсонської. Тобто для них важливо бодай частково реалізувати цей сценарій, щоб показати власному населенню і світу, що Росія просувається у виконанні заявлених цілей.

Кремль і далі вірить, що Україна рано чи пізно буде змушена піти на поступки й відмовитися від частини територій дипломатичним шляхом. Тому вони концентрують війська саме на тих напрямках, які, на їхню думку, можуть стати предметом торгу у майбутньому.

– Як Ви оцінюєте появу вимоги росіян щодо виведення українських військ із Донеччини?

– Це дуже показовий момент. Насправді він демонструє, що ворог шукає будь-які варіанти досягнення результатів. Якщо у них не виходить військовим шляхом, вони починають шукати політичні чи дипломатичні інструменти. Тому і з’являються заяви про необхідність виведення українських військ з Донеччини.

Але треба чітко розуміти: навіть якби Україна погодилася на такий сценарій, Путін на цьому не зупинився б. Його стратегічна мета – знищення України як держави, ліквідація української ідентичності, руйнація українського суспільства. Будь-які поступки з нашого боку він сприйме не як компроміс, а як слабкість. І ця слабкість лише підштовхне його до подальших агресивних дій.

Російська дипломатія працює дуже активно, команда МЗС постійно шукає способи впливу на позицію як України, так і наших партнерів. Вони розробляють безліч сценаріїв, варіантів "мирних ініціатив", щоб змусити Київ до поступок. Але всі ці варіанти впираються у єдине: стійкість українського війська і підтримку міжнародних партнерів.

– І тут важко не згадати Дональда Трампа, який начебто прихильно поставився до цієї ідеї…

– Дональд Трамп часто робить контроверсійні, суперечливі заяви, які викликають резонанс у світі. Але я переконаний, що серед світових лідерів залишаються ті, хто усвідомлює неприпустимість реалізації подібних сценаріїв. Якщо йдеться про передачу територій,

 або про будь-які поступки за рахунок України, то це означає легалізацію агресії, заохочення держави-терориста, яка чинить геноцид, екологічні злочини, ракетні удари по цивільному населенню.

Більше того, це навіть виходить за межі двостороннього треку "Росія – Україна". Йдеться про безпеку всієї Європи. Якщо сьогодні світ піде на поступки, завтра це стане прямим шляхом до ще масштабнішої війни. Тому я сподіваюся, що зрештою здоровий глузд візьме гору.

– За Вашими оцінками, чи є вірогідність, що українське керівництво піде на поступки, наприклад, погодиться на відведення військ з Донеччини?

– Я вважаю, що подібний сценарій неможливий. Якщо Україна піде на поступки, це неминуче призведе до внутрішнього вибуху, до руйнації єдності всередині країни. Це означатиме розкол суспільства, а в перспективі – знищення держави як такої. Кремль саме на це і розраховує, але треба розуміти: таке рішення для України дорівнювало б капітуляції.

Єдина причина, за якої можна було б уявити подібний сценарій, – це повний воєнний розгром української армії. Тобто ситуація, коли наші війська втратили б можливість чинити спротив, були б фізично примушені скласти зброю. Але в найближчій перспективі я не бачу передумов для такого розвитку подій. Ані в рік, ані у два, ані у п’ять років наперед. Навпаки, українська армія довела свою здатність ефективно тримати оборону, а подекуди й проводити успішні контрнаступальні дії.

Крім того, наші міжнародні партнери чудово усвідомлюють: якщо Україна впаде, наступними стануть країни Центральної та Східної Європи. Це неодноразово озвучували європейські лідери, зокрема канцлер Німеччини. Тому для них надзвичайно важливо, щоб українська армія залишалася боєздатною, а допомога постачалася вчасно й у потрібних обсягах.

Треба пам’ятати і про те, що сьогодні працює наш власний оборонно-промисловий комплекс. Україна поступово нарощує виробництво озброєння, снарядів, техніки. Це ще один фактор, який робить сценарій капітуляції абсолютно нереалістичним.

– А як щодо Росії? Чи готова вона заморозити або призупинити війну?

– Я переконаний, що ні. Росія не піде на замороження війни. Росіяни мають свої дедлайни, свої внутрішні плани і зобов’язання. Кремль розуміє: будь-яка пауза буде вигідна Україні, бо ми використаємо її для відновлення сил, отримання нових поставок зброї, підготовки військ. Тому російська армія продовжує діяти на межі своїх можливостей.

Звичайно, не можна говорити, що Росія вже повністю вичерпала військовий потенціал. Є поставки з Ірану, з Північної Кореї, не виключено, що з’являться постачання й з Китаю. Але якщо говорити про економічний потенціал, ситуація зовсім інша. Він поступово виснажується.

Українські удари по нафтопереробній інфраструктурі Росії, атаки на об’єкти логістики призводять до падіння обсягів продажу нафти та нафтопродуктів. А це головне джерело надходжень у російський бюджет. Якщо нинішня тенденція збережеться, через півтора-два роки російська економіка може зануритися у серйозну кризу, фактично у колапс, який не дозволить їм утримувати нинішній рівень зовнішньої агресії.

Тут можна провести історичну паралель. Згадаємо Російську імперію: у 1913 році вона досягла піку економічного розвитку, але вже за чотири роки, у 1917-му, відбулися дві революції, і держава фактично розвалилася. Те саме може повторитися й зараз. Сучасна Російська Федерація не має такого потужного економічного ресурсу, яким володіла імперія сто років тому. І якщо тоді вистачило чотирьох років, то тепер, можливо, навіть менше.

Тому, коли ми говоримо про перспективи, треба враховувати не лише військовий, але й економічний фактор. Бо саме він може стати вирішальним у майбутньому.

– Але ж водночас ми бачимо, що Путіна приймають у Китаї та США, він не перебуває у повній міжнародній ізоляції. Чи не нівелює це ваш прогноз?

– Так, дійсно, повної ізоляції немає. Росія зберігає контакти з Китаєм, Індією, частиною країн "глобального Півдня". Це правда. Але треба дивитися на ситуацію глибше. Бо навіть ті країни, які зберігають контакти з Москвою, роблять це не з ідеологічних причин, а виключно з прагматичних – для отримання вигоди. Ніхто з них не готовий безмежно підтримувати Путіна.

До того ж світ поступово усвідомлює, що Росія – це держава-агресор, яка порушує всі міжнародні норми. І хоча політична ізоляція поки що неповна, репутаційна ізоляція вже відбулася. Путін сприймається як воєнний злочинець, який має сидіти на лаві підсудних у Гаазі, а не як легітимний лідер.

Це фундаментальний зсув, і він буде лише посилюватися. Згадаймо, як у 30-ті роки світ закривав очі на дії Гітлера, і чим це закінчилося. Сьогодні ми бачимо дуже небезпечні паралелі. Якщо світ знову зробить ту ж помилку, це може обернутися катастрофою. Але є надія, що історичні уроки засвоєні.

– Зараз у Білорусі проходять навчання російських військ. Чи варто очікувати загрози або провокацій з цього боку?

– Зараз на території Білорусі розпочалися навчання військ ОДКБ, там перебуває близько двох тисяч військовослужбовців. У програмі відпрацьовуються різні сценарії, включно з епізодами, пов’язаними із застосуванням ядерної зброї. Про це прямо говорив начальник Генерального штабу Білорусі.

Але важливо розуміти: ці елементи радше мають характер пропагандистських демонстрацій, аніж реальної підготовки до використання ядерного арсеналу. Тобто йдеться більше про створення інформаційного ефекту, ніж про практичну загрозу.

Набагато більшу увагу варто звертати на стратегічні навчання, які стартують за кілька тижнів, у середині вересня. Це вже будуть масштабні спільні російсько-білоруські маневри. Там планується залучення більшої кількості особового складу, ширшого спектра техніки, а також відпрацювання комплексних дій. У програмі цих навчань – координація між Москвою та Мінськом, відпрацювання спеціальних операцій, посилена взаємодія спецслужб, перевірка логістики, синхронізація дій урядів двох країн. Це вже серйозна колаборація, яка потенційно може становити певну загрозу.

Разом із тим я орієнтуюся передусім на заяви нашої військової розвідки. Якщо з боку Білорусі справді буде готуватися щось небезпечне, то від керівника ГУР Кирила Буданова ми обов’язково отримаємо попередження. І ще один важливий маркер – це поведінка західних дипломатів у Києві. Якщо посли США чи країн ЄС почнуть збирати речі, вивозити сім’ї та переміщати діяльність до Варшави чи інших міст, тоді це стане тривожним дзвіночком.

До цього моменту причин для паніки немає. Ми маємо достатньо сильне угруповання на півночі країни – у Волинській, Рівненській, Житомирській та Київській областях. Ці території надійно укріплені та захищені. Тому потенційні загрози з боку Білорусі треба оцінювати тверезо: вони існують, але навряд чи стануть реальними у найближчій перспективі. Росія здатна тиснути з інформаційної точки зору, створювати психологічний ефект, однак для реального масштабного наступу у них немає достатніх ресурсів.

– Якщо підсумувати результати літньої кампанії, то що отримала російська армія за три місяці активних бойових дій?

–За літо росіяни зосередили величезне угруповання – близько семисот тисяч військових на різних ділянках фронту. І попри це, попри сприятливі погодні та природні умови, за три місяці активних атак вони змогли просунутися лише на кілька сотень квадратних кілометрів. Якщо рахувати в тижневому вимірі, це приблизно від ста до ста п’ятдесяти квадратних кілометрів на тиждень. Але в масштабах фронту такі здобутки абсолютно не мають стратегічного значення.

Фактично російська армія продемонструвала, що здатна вести лише локальні тактичні дії. Вони досягали окремих успіхів, брали під контроль невеликі села чи позиції, але це не впливало на оперативно-тактичну картину загалом. На стратегічному рівні ситуація залишилася незмінною.

І головне – це ціна, яку вони за це заплатили. Їхні втрати за літо обчислюються десятками тисяч убитих і поранених. Це не лише мобілізовані, але й кадрові військові, штурмові підрозділи, техніка, бронетанкові частини. Тобто результат кампанії можна сформулювати дуже чітко: мінімальні територіальні здобутки за максимально високих людських і матеріальних втрат.

Це дуже симптоматично і показово. Кремль декларував великі цілі, обіцяв масштабний прорив, а на виході отримав лише ще один доказ власної неспроможності. І саме цей дисбаланс між витратами та результатами сьогодні є головною характеристикою російської літньої наступальної кампанії.