Франція пережила черговий політичний вибух. Після того, як насилу сформований уряд Себастьяна Лекорню пішов у відставку, президент Франції Емманюель Макрон повторно призначив Лекорню прем'єр-міністром. Новий уряд старого прем'єра вже окреслив свої головні пріоритети – подолати вотум недовіри та провести через парламент бюджет на 2026 рік. Ліва «Нескорена Франція» та праве «Національне об'єднання» внесли на розгляд до Національних зборів дві резолюції щодо довіри кабінету міністрів. Втім, «рятувальне коло» новому уряду кинула партія Соціалістів, після того, як Лекорню заявив, що призупинить дію пенсійної реформи 2023 року до президентських виборів. Для соціалістів, у яких у парламенті 69 «штиків» – це була ключова умова підтримки уряду. Однак «пенсійна пауза» може спровокувати розкол у самій коаліції меншості, яка сформувала уряд. Особливо важливим є це питання для консерваторів, які прагнуть скорочення витрат. Брюно Ретайо, голова партії «Республіканці», заявив, що «зупинення пенсійної реформи та мовчання прем'єр-міністра з питання імміграції доводять, що цей уряд є заручником соціалістів»… Осіннє загострення Почавшись із відставки Франсуа Байру, уряду якого в парламенті винесли вотум недовіри через спроби прийняти план жорсткої економії, політична осінь продовжує «тішити» французів кадровими пердимоноклями. Цього разу «жертвою» осіннього загострення виявився 39-річний Себастьян Лекорню, колишній міністр оборони та соратник Макрона, який пробув на посаді глави уряду 27 днів. Сам прем'єр-міністр, говорячи про причини своєї відставки, зазначив, що намагався «розробити «дорожню карту» спільно з іншими політичними силами країни, але завадило «пробудження деяких партійних апетитів», пов'язаних із президентськими виборами 2027 року. Ліва та права опозиції одразу висловили невдоволення складом уряду. Тому Лекорню розраховував на підтримку правих «Республіканців», центристів та макроністів. Проте, тендітна конструкція швидко впала. Слабкою "ланкою" в ній виявилися "Республіканці", незадоволені призначенням на посаду міністра оборони Брюно Ле Мера. Справа в тому, що іще в 2017 році Ле Мер, всупереч позиції «Республіканців», підтримав Макрона. В результаті його було вигнано з партії і названо зрадником. Нині республіканці сприйняли це призначення як ляпас. «Республіканці» оголосили, що не збираються ставати «милицею» для висуванців Емманюеля Макрона. Дізнавшись про це, Лекорню негайно подав у відставку. Таким чином, перша криза уряду Лекорню завершилася раніше, ніж почалася. Новий уряд не провів жодного засідання, а прем’єр пішов у відставку, так і не представивши свою програму в парламенті. Франція знову поринула у звичну для неї ситуацію політичної невизначеності. І надію на вихід із неї пов'язували з рішенням Еммануеля Макрона. Складний вибір президента Наче казковий герой, Макрон опинився на роздоріжжі трьох доріг: знайти нового прем'єр-міністра, провести дострокові парламентські вибори або самому піти у відставку. Рейтинг схвалення діяльності президента Франції у розпал політичної кризи досяг рекордно низького показника. Згідно з опитуванням компанії Elable, лише 14% французів позитивно оцінили діяльність президента. Французький журнал Le Point вийшов із обкладинкою, на якій містився заклик до Макрона піти у відставку. Цього вимагала й ультраліва опозиційна партія «Нескорена Франція», яка погрожувала Макрону імпічментом. Голоси за відставку Макрона лунали не лише у стані опозиції, а й серед його колишніх соратників. Колишній прем'єр-міністр Едуар Філіп, який очолював французький уряд з 2017 до 2020 року, закликав провести в країні дострокові президентські вибори після ухвалення бюджету на 2026 рік. "Ми не можемо дозволити, щоб те, що ми переживаємо останні шість місяців, тривало ще 18, - це занадто довго і це шкодить Франції", - заявив він. Газета The Times назвала Макрона «кульгавою качкою», що «шкутильгає до кінця свого терміну повноважень у 2027 році», не впевненою, «що доживе до цього терміну». Збоку здавалося, що «хмари» над Макроном згустилися настільки, що його нерви можуть не витримати, він «психане» і сам достроково піде. Проте, треба знати Макрона! Нерви у нього міцні, можливості для маневру великі, своє президентство він вважає місією згори. Так, що Макрон безперечно має намір добути на своїй посаді до кінця терміну. Нагадаємо, що в історії П'ятої республіки дострокові президентські вибори оголошувалися лише двічі: після відставки Шарля де Голля та після смерті Жоржа Помпіду. Схоже, третіх найближчим часом не передбачається. Варіант із призначенням дострокових парламентських виборів, на яких особливо наполягає правоконсервативна партія Марін Ле Пен «Національне об'єднання», Макроном також не розглядався. Саме оголошені ним у 2024 році дострокові вибори запустили процес перманентної політичної кризи. Плоди якої Франція пожинає досі. Тоді, без жодних серйозних підстав, він розпустив Національні збори, «образившись» на поразку своєї політичної сили на виборах до Європарламенту. Один із лідерів соціалістів Рафаель Глюксман порівняв Макрона з римським імператором Нероном, який керував пожежею, яка знищила його столицю. Завдяки особливостям французького виборчого законодавства та консолідації політичних сил (від ультралівих до лібералів) тоді вдалося зупинити переможну ходу вкрай правих. «Національне об'єднання» Марін Ле Пен показало лише третій результат. Однак ціна, яку довелося заплатити Макрону за своє рішення, виявилася надмірно високою. Новий баланс сил у парламенті призвів до глухої ситуації, з якої Макрон досі не знайшов виходу. Вплив вкрай правих і лівих значно зріс, а сам президент втратив навіть подібність більшості, яку мав після виборів 2022 року. Втім, більшості не виявилося в жодній політичній силі. Національні збори з того часу стали ні про-, ні антипрезидентськими, перетворившись на «підвішений парламент», а політичні процеси набули характеру хаосу. Зараз одним із варіантів для Макрона було призначення уряду на чолі з представником лівих сил. У французькій політиці це називається політичне «співмешкання», коли президент і прем'єр-міністр представляють різні партії. Це відбувається тоді, коли президент не може спиратися на більшість. Так свого часу президент Франсуа Міттеран «співмешкав» із голістом Жаком Шираком, той у свою чергу, ставши президентом, – із соціалістом Ліонелем Жюспеном. Щоправда, політичне «співмещкання» має й неприємні побічні ефекти. Воно послаблює деякі президентські повноваження. Після парламентських виборів 2024 року, ліві, перемігши на виборах, розраховували на таке співмешкання з Макроном, пропонуючи свої кандидатури на посаду прем'єр-міністра, проте той наполегливо їх відхиляв. З того часу в кріслі глави уряду побувало троє близьких до Макрона людей, і кругообіг прем'єр-міністрів у Франції став звичним явищем. Після відставки Лекорню багато хто сподівався, що Макрон все ж таки «поділитися» владою. Зокрема, до цього його закликав Габріель Атталь, голова пропрезидентської партії «Відродження» та фракції у парламенті, якого ще півтора роки тому вважали чи не наступником Макрона. Він заявив, що, як і багато французів, більше не розуміє рішень президента, додавши, що «вони виглядають як спроба зберегти владу» і настав час «цією владою поділитися». Поки президент роздумував, політичні кулуари були сповнені чуток про потенційні кандидатури нового прем'єра. Серед них називався колишній глава соціалістичного уряду Бернар Казньов, здатний об'єднати частину соціалістів, центристів та поміркованих правих, а також Жан-Луї Борло, колишній міністр у кабінеті Ніколя Саркозі, якого вважають «технічною фігурою» без президентських амбіцій. Але президент вкотре здивував, ухваливши рішення, на яке ніхто не очікував. Лекорню 2.0… Еммануель Макрон знову довірив сформувати уряд Себастьяну Лекорню. Чутки про його можливе повернення почали ходити вже за три дні після відставки, проте здавалися повним абсурдом. Втім, після довгої паузи президент Макрон знову призначає Лекорню прем'єр-міністром. Зважаючи на все, не від хорошого життя. Ймовірно, добровольців на це «розстрільне» місце не знайшлося, а тих, хто, можливо, й готовий був ризикнути, Макрон категорично не хотів бачити на другий за важливістю в країні посади, тим самим у черговий раз, демонструючи, що не готовий ділитися владою. Рішення президента не сподобалося нікому. «Нескорена Франція» Жан-Люка Меланшона та «Національне об'єднання» Марін Ле Пен висловили обурення від імені мільйонів своїх виборців і заявили, що виступають за вотум недовіри до будь-якого нового уряду, поки Макрон не розпустить парламент. Партія «Республіканці» оголосила, що не братиме участі у майбутньому уряді. Соціалісти також означили, що не мають наміру входити до нового кабінету, доки не буде виконана їхня вимога про відміну чи хоча б призупинення пенсійної реформи. Глава партії екологів Марін Тондельє «не побачила жодного аргументу», щоб підтримати новий уряд, а сам факт перепризначення, на її думку, «крайній ступінь провокації французів». Партія «Горизонти», яка входила до макронівської коаліції, покинула президентський табір. Одним словом, основні політичні гравці показали, що не хочуть грати за правилами Лекорню. Тому, коли він оголосив склад нового уряду, він виявився химерною сумішшю «макроністів» та технократів. Сам прем'єр-міністр заявив, що серед нових міністрів, за його словами, не буде тих, хто будує особисті плани на 2027 рік і взагалі «потрібні не політики, а менеджери», прозоро натякаючи, що його уряд буде технічним. Перший виступ Себастьяна Лекорню у Національних зборах мав визначити і програму, і долю уряду. Його промова стала для нього, по суті, першим іспитом на виживання. І прем'єр показав, що задля подолання вотуму недовіри та затвердження бюджету 2026 року він готовий йти на поступки. Обережні, але відчутні. Головним з них стало призупинення пенсійної реформи — першого та найболючішого проекту другого терміну Емманюеля Макрона. Прийнята у 2023 році, відсунувши вік виходу на пенсію до 64 років, вона викликала масові протести та глибокий розлад у суспільстві. Тепер Лекорню оголосив, що уряд запропонує парламенту восени призупинити дію реформи до президентських виборів. Треба сказати, що ця заява Лекорню, напевно, була зроблена зі схвального мовчання президента Макрона. Той завжди чинив опір замахам на пенсійку, але, мабуть, зрозумів, що це глухий кут. «Лід рушив», коли колишня прем'єр-міністр Франції Елізабет Борн, дуже близька до Макрона, заявила, що не заперечує зупинку впровадженої нею пенсійної реформи, якщо це допоможе країні вийти з політичної кризи. Зрозуміло, що президент дав Лекорню повний карт-бланш на порятунок свого уряду. На заяву про зупинення пенсійної реформи депутати відреагували миттєво. Вкрай ліві та вкрай праві — з обуренням, посиленим побоюванням, що тим самим Лекорню вдасться розколоти загальний фронт прихильників вотуму недовіри. Соціалісти, які довго трималися насторожено, вперше за день зааплодували прем'єру, оскільки Лекорню пішов на виконання їхніх вимог. Ще один «пас» прем'єр дав лівим, коли перейшов до питання оподаткування великих статків, у якому, за його словами, потрібне «виправлення очевидних аномалій». Він пообіцяв внести до бюджету наступного року пропозицію про «тимчасовий внесок» для найбагатших французів, кошти від якого підуть на «інвестиції в майбутнє — інфраструктуру, екологічний перехід, оборону». Керівництво правих «Республіканців» визнало поступки соціалістам чи не зрадою. Тим не менш, голова парламентської фракції республіканців Лоран Вок'є заявив, що його депутати «не голосуватимуть за вотум недовіри», зазначивши, що «головне зараз — ухвалити бюджет», оскільки його неприйняття призведе до чергового політичного хаосу, розпуску парламенту та ще більшого ослаблення президента республіки. Це поставить економіку Франції на межу фінансового краху, збільшивши дефіцит бюджету до рекордних 6%. На тлі нинішнього 5.6% від ВВП (що набагато вище за офіційний 3-відсотковий показник ЄС), і державного боргу, що виріс до €3,346 трлн., або 114% ВВП, - це буде катастрофою… Французькі «булки» в українському контексті З великою тривогою, за тим, що відбувається у Франції, спостерігають не тільки в Європі, а й в Україні. Франція за останні два роки стала одним із ключових локомотивів підтримки України в рамках Європейського Союзу. Щоправда, як зазначають деякі експерти, її підтримка часто зводиться до правильних гасел, яскравих ініціатив та символічних заяв, тоді як конкретика – цифри, обсяги, виконання – виглядають набагато скромнішими. Проте загальний вектор чіткий: Франція стоїть на боці України. Більшість політичних партій, попри розбіжності, дотримуються цього курсу. У МЗС України впевнені, що незважаючи на внутрішньополітичні події у Франції, підтримка Києва у боротьбі проти Росії збережеться. «У нас немає якихось занепокоєнь», – заявив речник МЗС Георгій Тихий. Дещо іншої думки дотримується екс-посол України у Франції Олег Шамшур, вважаючи, що підтримка України може ослабнути. «Складна соціально-політична ситуація та плачевний стан фінансів відволікатимуть увагу уряду, що неминуче позначиться на масштабах та формах підтримки України», - зауважує Шамшур. На його думку, «вся французька політична сцена зайнята внутрішньою кризою, і для більшості гравців головне – політичне виживання». Тому ймовірність того, що питання міжнародної політики, тим більше український напрямок, може відсунутись на другий план, дуже висока. Крім того, поки уряд має статус тимчасового і не спирається на стабільну більшість у парламенті, є ризик, що деякі програми, зокрема й підтримки України, ризикують «зависнути». Ситуація посилюється і тим, що нинішня політична криза ще більше послаблює позиції президента Макрона, одного з лідерів «коаліції бажаючих» та мобілізації європейської допомоги Києву. У Європі можуть почати дивитися на Париж не як на лідера, а як на потенційне джерело проблем, беручи до уваги ще й президентські вибори 2027 року, на яких перемогу цілком може здобути, хтось із вкрай правих, чи то Марін Ле Пен чи Джордан Барделла. У такому разі і для Брюсселя, і для Києва справді почнуться важкі часи… Ігор Алєксєєв, спеціально для «ОстроВа» PS: Поки готувався цей матеріал, Себастьян Лекорню витримав одразу два голосування щодо вотуму недовіри у нижній палаті парламенту. Тепер доля його уряду безпосередньо залежатиме від успіху переговорів про ухвалення бюджету на 2026 рік. Без голосів соціалістів чи ультраправих зробити це буде неможливо. Соціалісти, у свою чергу, розширили свої апетити і після заморозки пенсійної реформи вимагають від уряду введення так званого «податку на мільярдерів». Чи піде Лекорню назустріч соціалістам вдруге – велике питання. Націоналісти ж, геть-чисто, відмовляються від співпраці з урядом, вимагаючи дострокових парламентських виборів. Так, що вигравши бій, Лекорню поки що не виграв війну...
