Український «плебісцит смертю» 1932–1933 років. Для чого?

Щорічно на завершення календарної осені, припадають сумні роковини Голодомору 1932–1933 рр. В останню суботу листопада наша держава і весь світ вшановують пам'ять мільйонів українців – жертв сталінського геноциду.

Попри дев’яносторічний відрізок часу, який віддаляє нас від тих років, події Голодомору навічно закарбувались у пам’яті нашої нації. Важливо вкотре розставити головні акценти цієї страшної трагедії.

«Або ми зробимо це, або нас зімнуть»

Остаточне затвердження більшовицької влади в Україні, включення УСРР до складу Радянського Союзу, стали головною історичною передумовою Голодомору 1932–1933 рр. Якщо в роки НЕПу (1921–1928 рр.) радянська влада дозволяла собі певні елементи лібералізму, то з кінця 1920-х років від нього не залишилось і сліду. Як відомо, НЕП сприяв подоланню розрухи, нагодував Радянську Росію і СРСР, що за низкою макроекономічних показників досяг рівня 1914 року. Попри те, що НЕП став «куркою, що несла золоті яйця», її все ж таки вирішили зарізати. Адже непоступливі селяни не  бажали здавати хліб державі за безцінь.

Це суттєво знижувало рентабельність сільського господарства, а держава не отримувала стратегічно важливий запас харчів: таких потрібних місту і пролетаріату. Окрім того, спостерігалась слабка динаміка розвитку важкої промисловості, що гальмувало процеси модернізації СРСР, який залишався аграрною країною. Друга половина 1920-х років – це доба внутрішньопартійної боротьби в лавах РКП (б)/ ВКП(б), в ході якої так звану «ліву опозицію» троцкістів-зінов’євців було переможено.

У 1929 р. при владі остаточно затвердився Йосип Сталін, який продовжив формувати командно-адміністративну систему в державі, що прагнула до «світової революції». Варто нагадати, що СРСР довгий час залишався в майже повній економічній і політичній ізоляції, адже сам факт його існування цивілізованим світом сприймався як загроза. Згортання НЕПу і перехід до політики індустріалізації та колективізації призвели до глобальних соціально-економічних трансформацій в СРСР, який мав перетворитись на модернізовану, потужну мілітарну країну, що будує соціалізм і прагне поширити його на весь світ.

Більшовики пов'язували перехід до соціалізму із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) у 1927 р. було взято курс на кооперування сільського господарства. Хлібна криза 1927–1928 pp. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати плани радянського уряду щодо економічного розвитку СРСР. Потрібний був механізм безперервного постачання хліба державі.

Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи), що стали візитною карткою політики колективізації. Колгоспами було легше керувати і отримувати у них сільськогосподарську продукцію, ніж у мільйонів розрізнених селянських господарств. Це означало повне одержавлення аграрного сектору радянської економіки. Селянству в СРСР відводилась роль сакральної ідеологічної жертви, яку мали принести в ім’я перетворення країни з аграрної на індустріальну.

Виступаючи 4 лютого 1931 р. на Першій всесоюзній конференції працівників соціалістичної промисловості Й. Сталін наголосив: «Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань у десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть».

Отже, станом на початок 1930-х років усі внутрішні чинники «сталінської модернізації» СРСР були визначені, ідеологічні акценти розставлені.

«Велика депресія» і Голодомор

Слід зазначити, що на український «плебісцит смертю» 1932–1933 рр. вплинули і фактори зовнішньополітичного життя. «Чорний четвер» – 24 жовтня 1929 р., банкрутство Нью-Йоркської фондової біржі, стали зловісним сигналом «великої депресії» 1929–1933 рр., яка виступила каталізатором світової економічної кризи

ДОВІДКА:

З початком «великої депресії» у США завершився період «проспериті» (процвітання). Країна поринула в глибоку кризу. Впродовж 3 років збанкрутували майже 5 тисяч банків, які до цього щедро кредитували охочих придбати акції, які довгий час були джерелом добробуту мільйонів американців. Люди активно вилучали свої заощадження з уцілілих фінансових установ. Через це кількість грошей в обігу зросла у понад 12 разів, що лише посилювало гіперінфляцію.

Голодні бунти і голодні смерті, корупція, безконтрольність криміналітету у поєднанні з діючим з 1920 р. «сухим законом», довершували соціально-економічний і політичний безлад в країні.

За різними підрахунками у цей час світовий ВВП скоротився на 15%, обсяги міжнародної торгівлі впали вдвічі, а безробітним став кожен четвертий американець (у деяких країнах безробіття зросло до 33%).

Нечувана світова економічна криза найболючіше вдарила по економіці США, Канади і Австралії. Не залишились осторонь й інші (окрім СРСР) країни світу. Світова економічна криза також призвела до політичного колапсу Веймарської республіки, сприяючи приходу нацистів до влади в Німеччині та активізації ультраправих та лівих сил у Франції.

Менше ніж за місяць після початку «великої депресії» 10–17 листопада 1929 р. в Москві відбувся Пленум ЦК ВКП(б), який де-факто ухвалює рішення про перехід до суцільної колективізації сільського господарства, що стала такою собі аграрною сталінською п’ятирічкою. Колективізоване село розглядалося більшовиками як головне джерело індустріалізації, а селяни ставали кріпаками XX ст., які мали задовольнити усі потреби так званого сталінського «великого стрибка».

Політика розкуркулення, масове створення колгоспів та машинно-тракторних станцій (МТС), підвищення норм хлібозаготівель викликали масове обурення з боку селян щодо радянської влади. Не бажаючи вступати до колгоспів, віддавати нажите майно і худобу, селяни почали їх приховувати або знищувати.

Селянський саботаж розлютив більшовицьку владу, яка реагувала відповідним чином. Це стало каталізатором так званих «волинок» і численних селянських повстань кінця 1920-х–початку 1930-х рр. по всій Україні. Вони проходили під гаслами: «Геть комуністів!», «Геть колгоспи!», «Хай живе УНР!». Більшовицьке керівництво розцінило цей саботаж як втілення «українського шовінізму». Однак насправді це був прояв національної ідентичності українців, які чинили масовий, але погано організований спротив геноциду і боролись за самозбереження нації.

Останньою фазою впокорення українського селянства стала так звана «колективізація голодом», дієві чинники якої пройшли апробацію ще у 1921–1923 рр.  Цей етап був покликаний завершити перетворення селян на колгоспників, витиснувши з них максимальну кількість збіжжя.

Водночас саме Голодомор 1932–1933 рр. провів остаточну зачистку антибільшовицького спротиву в Україні, сприяв остаточному завершенню колективізації, перетворивши українців на одну з найбільш лояльних націй в СРСР. Ухвалення 7 серпня 1932 р. горезвісного закону «про п’ять колосків», надмірно високий план хлібозаготівель стали одними з головних передумов Голодомору.

Населені пункти які не виконували заготівельні норми, потрапляли на «чорні дошки», що призводило до поступового вимирання їх мешканців. Влада на місцях фіксувала численні прояви трупоїдства і людоїдства. Відсутність у селян паспортів і прописки, ускладнювала їхню внутрішню міграцію, а прикордонна блокада УСРР унеможливила їх виїзд за межі республіки. Жителі Радянської України, Кубані, районів Північно Кавказу та Казахстану мільйонами вмирали від голоду.

Однак, до чого тут США, велика депресія і світова економічна криза?  Відповідь цілком очевидна: кремлівське керівництво сприйняло світову економічну кризу як прояв «Божественного провидіння», історичний шанс, як за рахунок Заходу вирішити нагальні внутрішні проблеми.

Західні країни отримували дешеве і високоякісне збіжжя, борошно і спирт з СРСР, який організував справжню продуктову інтервенцію, затоваривши світовий ринок продукцією, собівартість якої була нижчою, ніж у виробників капіталістичних країн. Зернові українського походження експортувались як сировина у вигляді пшениці та борошна: злакові культури, які збирали на Кубані та у Казахстані, перетворювали головним чином на спиртові продукти, а вони були найбільш ліквідним імпортним товаром, що надходив з СРСР. При цьому майже нікого не цікавили способи отримання такої кількості зернових владними інститутами країни, що будувала соціалізм і реалізовувала п’ятирічні плани.

Світ знав, але мовчав

Цей історичний слоган звучить, як цинічна іронія, чи демонстрація подвійних стандартів у відносинах між СРСР і країнами Заходу наприкінці 1920-х у середині 1930-х років. На тлі спотворених виробничих відносин, які більшовики культивували впродовж 1920–1930-х рр., господарська діяльність радянської влади на міжнародній арені була більш виваженою. Нагадаємо, що на той момент СРСР визнали низка країн світу, але перша пролетарська держава повною мірою не була кооптована до світової економічної системи. Це створювало певні торгово-економічні труднощі. Весь 1931 рік Захід відмовлявся купувати в СРСР нафту, лісоматеріали, частково навіть зернові. Потім у країнах Заходу почалися акції протесту проти імпорту вершкового масла, хутра, цукерок, лососини, лез для гоління та інших товарів.

Відчутного удару по економіці СРСР завдала і так звана «золота блокада» 1925–1932 рр., участь у якій, зокрема, брали Франція, Велика Британія і США. Втім, такий стан речей не завадив Кремлю на світовому ринку здійснити зернову інтервенцію, метою якої було не тільки отримання валюти, а й витіснення конкурентів шляхом демпінгу на зерно та борошно. Ознаками успіху радянської зовнішньої торгівлі є об’єми капіталовкладень, у промислово-виробничі фонди, які лише в УСРР 1929 року становили 438 млн крб, а вже у 1932 р. – 1 млрд 220 млн.

Акумульовані фінансові активи йшли на розвиток радянської індустрії. Тому не дивно, що в роки перших п’ятирічок було здано в експлуатацію 53 великі шахти на Донбасі, де використовувались імпортні врубові машини та відбійні молотки, добудовано три металургійні комбінати повного циклу – «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь. Нарешті найграндіознішим символом першої п’ятирічки став Дніпрогес, де було встановлено шість потужних турбогенераторів американської фірми «Дженерал електрик».

На тлі масового безробіття та падіння попиту на більшість товарів у провідних країнах світу, СРСР починає масово залучати американських і європейських робітників та інженерів для роботи в Радянському Союзі. Західні країни продавали свої технології, що дозволило Й. Сталіну почати і успішно завершити індустріалізацію.

Американська фірма «Х’ю Л. Купер і Ко» з осені 1926 р. керувала на Дніпробуді бетонуванням, цементацією, організовувала закупівлю обладнання та стажування радянських фахівців за кордоном, наглядала за монтажем і випробуванням енергетичного устаткування. Власник фірми полковник Хю Лінкольн Купер був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Загалом завдяки західним технологіям, залученням іноземних фахівців на теренах СРСР було побудовано близько 300 промислових об’єктів, серед яких були заводи повного виробничого циклу. Отже радянська, як і російська індустріалізація кінця XIX–поч. XX ст., значною мірою відбулася завдяки іноземній підтримці.

Парадокс, але не зважаючи на антибуржуазну риторику, події колективізації, Голодомору, політичні репресії, створення системи ГУТАБ, 16 листопада 1933 року США визнали СРСР і встановили з ним дипломатичні стосунки. А майже через рік – 18 вересня 1934 року Радянський Союз став повноправним членом Ліги Націй.

Попри інформаційну блокаду запроваджену Кремлем щодо факту голоду в СРСР, «витік інформації» все ж відбувся. Збір її, налагодження каналу зв’язку, її передача могли бути організовані лише групою осіб, дотичних до державної таємниці, або на підставі зібраних нею беззаперечних доказів. Ними могли бути представники партійної еліти або творчої інтелігенції. Тому, мабуть, не випадково великий терор в Україні, ініційований 2-м Секретарем ЦК КП(б)У Павлом Постишевим стартував саме в 1933 р. Масові чистки, справа Українського національного центру і «розстріляне відродження», є ланками одного історичного ланцюга.

Захід просто закрив на це очі. Адже йому було вигідно культивувати економічні стосунки з СРСР, отримуючи від нього «кривавий хліб». Більшовики завершили індустріалізацію, що дозволило Радянському Союзу напередодні Другої світової війни посісти друге місце за темпами промислового розвитку. Західні країни (значною мірою за рахунок радянського зернового і спиртового експорту) подолали економічну кризу. У максимально невигідній позиції опинилася лише репресована українська інтелігенція та селяни, мільйони яких померли від голоду… Світ знав, але мовчав…

3,9, чи 10,5 мільйонів?

Обрахування точної кількості загиблих під час Голодомору 1932–1933 рр., в Україні, є серйозною науковою проблемою над якою «ламають списи» як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники вже декілька десятиліть. Станом на сьогодні ця більш-менш усталена цифра коливається від 3,9 млн до 10,5 млн осіб. Першу обґрунтовують і відстоюють українські демографи, другу – низка вітчизняних істориків та криміналістів. Демографи вважають свою цифру науковою. Натомість (критикуючи своїх опонентів) дані у 10,5 мільйонів називають політичними. Між тим саме 10,5 мільйонів цілком влаштовує більшість закордонних вчених та українські діаспори, які завжди вважали, що українці за час Голодомору втратили більше, ніж євреї (6 млн.) за роки Голокосту.

ДОВІДКА

Кількість жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні почали вираховувати починаючи з часів німецько-радянської війни 1941–1945 рр. Першим це спробував зробити харківський агроном-економіст Степан Миколайович Сосновий. В період німецької окупації Харкова у щотижневому номері газети «Нова Україна» від 8 листопада 1942 р. вийшла його фундаментальна стаття «Правда про голод на Україні в 1932 – 1933 роках». Її автор, використавши формулу складних відсотків, обґрунтував кількісні втрати від голоду у обсязі 4,8 мільйонів чоловік. Загальні демографічні втрати населення УСРР з 1932 по 1939 р., на думку Соснового, становили 7,2 млн. осіб.

Аналізуючи причинно-наслідковий зв'язок, саме Сосновий першим назвав голод 1932 – 1933 рр. штучним, вважаючи його соціоцидом українського селянства. Він же здійснив щомісячний, щоденний, щогодинний, щохвилинний і щосекундний розрахунок померлих від голоду, зазначивши його хронологічні рамки: вересень 1932–травень 1933 рр.

У повоєнний період в процес дослідження подій Голодомору 1932–1933 рр. активно включались західні вчені, а з кінця 1980-х і вітчизняні дослідники. В цілому, наукове поле оцінки втрат населення України внаслідок Голодомору виглядає так:

На початку 2014 р., науковці Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України, знайшли у Російському державному архіві економіки (РДАЕ) копії статистичних таблиць, які є детальним звітом динаміки смертності в УСРР у 1932–1933 рр. Їх оригінали були знищені радянською владою після нападу нацистської Німеччини на СРСР у 1941 році.

Аналіз наявних цифрових даних, застосування демографічних законів, співвідношення природньої смертності і надсмертності, прогнозований приріст населення радянської України за умов відсутності голоду: все це лягло в основу загальної кількості жертв в межах республіки з 1932 по 1933/1934 рр. За підрахунками демографів Олександра Гладуна, Наталії Левчук, Омеляна Рудницького, американського демографа Олега Воловини та ін., Україна втратила 3 мільйони 941 тисячу осіб, з яких 1 мільйон 100 тисяч – ненароджені.

Такі цифри вважались неоканонічними, доки у 2021 році побачила світ колективна монографія «Геноцид українців 1932–1933 років за матеріалами досудових розслідувань». Її написання стало можливим завдяки роботі експертної комісії під патронатом ГУ СБУ, яку очолював Микола Герасименко. До роботи долучались співробітники Музею Голодомору, зокрема Олеся Стасюк та група істориків: Василь Марочко, Володимир Сергійчук, Роман Подкур, Роман Теслюк та ін.

Сутність цієї новітньої методики базувалась на принципі моделювання кількості жертв шляхом створення кластерів. Апробована у 1990-ті роки при обрахуванні кількості жертв режиму червоних кхмерів 1975–1978 рр. у Камбоджі, дана методика була застосована для визначення кількісних показників і загиблих від Голодомору.  Територія тогочасної України була поділена на 8 регіонів, які характеризувалися за сімома критеріями їх певної подібності: кількість населення, виконання плану хлібозаготівель, режим «чорних дошок», наближеність до міст, де населення складало понад 50 тисяч людей, враховувались природньо-кліматичні умови, найбільша кількість жертв у певних районах.

Ці параметри стали основою для обрахування кількості жертв внаслідок Голодомору 1932–1933 рр., що виконала комп’ютерна програма, оцінюючи демографічні втрати в межах всієї України.

Результат виявився приголомшливим. Комп’ютерна програма зробила висновок, що 9 мільйонів 100 тисяч померло на теренах УРСР, а ще 1 мільйон 400 тисяч – загинули в межах земель, де українці становили етнічну більшість.

Незважаючи на відсутність усталеної позиції щодо сталої і вірогідної кількості жертв Голодомору, ці події заносять Україну і українців до сумного етнічного пантеону країн і народів, які впродовж XX ст. зазнали чи не найбільші демографічні втрати в умовах мирного часу.

 

Олександр Салтан, кандидат історичних наук, доцент, м. Харків

Статті

Донбас
03.03.2024
19:51

У "ДНР" погрожують українській державності "російським чоботом". Огляд ЗМІ окупованого Донбасу

Минулого тижня в інформаційному полі окупованого Донбасу з'явилося інтерв'ю місцевого українофоба, який щосили намагався бути схожим на російського диктатора Володимира Путіна, що декламує свій монолог американському журналісту Такеру Карлсону. У...
Донецьк
02.03.2024
13:18

Як це, народжувати у прифронтовому місті. Репортаж з Покровського перинатального центру

На початку вторгнення був великий відтік персоналу, але згодом ситуація в центрі покращилась. Наразі штат працівників тут укомплектований на 50%. По два лікаря працюють в акушерському та гінекологічному відділенні. Ще п’ять гінекологів у...
Луганськ
01.03.2024
10:51

Земля в окупації. Війна та сільське господарство Луганщини

Жоден крупний луганський аграрій, який виїхав з області після повномасштабного вторгнення, не може поновити свій бізнес на вільній території України. Насамперед через те, що в інших областях України усі землі давно кимось обробляються, і вільна ніша...
Всі статті