Співвітчизники з різних планет, або Дорожні спостереження ветерана

На наступні не дуже втішні роздуми наштовхнув недавній допис в FB відомої волонтерки з Маріуполя Ірини Прудкової - авторки низки документальних фільмів про наше героїчне місто. Допис був її емоційним вибухом після жахливого нічного теракту в Києві 24 травня. При цьому негативна реакція була направлена на чоловіків, які, як вважає пані Ірино, 12 років "забивали" на війну. І головне її питання – а чи не було тим чоловікам соромно «ховатися з родинами в укриттях»?

Питання непросте. Але, як показує мені досвід спілкування з багатьма співвітчизниками у різноманітних обставинах, особливо в дорозі, де я проводжу значну частину часу, більшість відповість – не соромно. «Ібо слаб человєк».

"Мудрий" ШІ швидко пояснив мені таку позицію: «Інстинкт самозбереження — це базова реакція, яка є ознакою здорової психіки та фізіології людини…». Тобто хто не боїться вибухів, «прильотів», стрілянини, крові, мізків на асфальті і т. п. - хвора людина. Ну ок, прийнято. А тепер – про спостереження тієї самої хворої людини в дорозі.

Наприкінці квітня їхав я на ветеранський ретрит до Трускавця потягом «Київ – Чоп» (за можливість відновити психічне здоров’я дякую команді фонду «Серце Азовсталі»).

Відразу зауважу: останній квиток на потяг, і то лише до станції Красне на Львівщині, я ледве «схопив» діб за 17 до відправлення. Бо напрямок цей, як з'ясувалося, - ду-у-уже популярний. Певен: лише одиниці пасажирів цього потягу НЕ ідуть за кордон. В нашому купе, крім мене - хлопчина років 25, жіночка мого віку (тобто під 50) і дівчина-студентка. І всі, крім мене, як ви здогадалися, їдуть далі. Тобто за кордон. Жіночка - до австрійського міста Грац, симпатична студентка - до того самого Давосу в Швейцарії. Ні, не на економічний форум – просто здобуває другу вищу освіту! Пов'язану з екологією, санітарною медициною і охороною навколишнього середовища. До речі, першу освіту отримала в Братиславі. Таке тепер буває. Куди їхав хлопець – не запам’ятав, та це й неважливо.У літньої жіночки в Австрії - двоє синів та чоловік, з високою долею ймовірності «ухилянт». Виїхали з-під Києва на початку «повномасштабки». Війна, страшно... Воювати теж страшно. Зі свого досвіду знаю, чесне слово. «Тож нема питань», - як казав мій колишній керівник, нині депутат ВР.

Душевна бесіда за чаєм... Ті троє майже відразу впіймали «спільну хвилю». Жінка побідкалася, що в «попередньому» австрійському місті (здається, в Відні) її чоловіку та синам жилося не дуже комфортно. Тому й переїхали в Грац – і це саме те! Оптимальний варіант для спокійного життя чоловіка та навчання їхніх синів.

Всі втрьох дружньо, з порозумінням, кивають гривами.

Дівчина «з Давосу» класно знає хімію та німецьку мову - в тому кантоні розмовляють переважно німецькою. Тож похизуватися своєю витонченою французькою на цей раз в мене не вийшло. При цьому вангую: з ймовірністю 99% ця молода пані залишиться там жити. Зі своїми світлими мізками і привабливою зовнішностю. Та й французьку без особливих зусиль вивчить, якщо треба буде. Ну, власне, ось так і витікають мізки. Безвізово й безперервно, виховані до повноліття в українській школі (а може, й далі — у нашому виші на «бюджеті») за гроші українських платників податків. Дійшла черга до мене. Про що розповісти? Звісно, про Маріуполь - яке це було класне місто до війни. А потім - жахлива весна 22-го, полон... З хвилюванням пригадую, як гинуло місто, як намагалися вижити і виїхати люди.

24 лютого 22 року. Справжні чоловіки. Прийшли до бригади тероборони боронити рідний Маріуполь.

Маріуполь. Початок квітня 2022 року.

Супутникам було цікаво максимум перші три секунди. Подальша реакція – як у школярів з останньої парти на вчителя, котрий бубонить щось про правила поведінки в школі. Добре, що хоч в смартфони не дивилися.

"А... Он воно що... Он як..."

І доволі швидко повернулися до звичних, більш зрозумілих їм тем.

Де в «великій» Європі краще соціальна допомога. Скільки коштує і де дешевше винаймати житло. Де більш приваблива інфраструктура. І тому подібне. І звісно, де краще перетинати кордон, бо їдуть вже не перший і не п’ятий рази. Як з'ясувалося, "комфортніше" за все - між Україною та Угорщиною. Мадяри нібито на все дивляться крізь пальці. А от в Кошице словацькі силовики всі речі витрушують. Поляки теж, мовляв, останнього часу дратують «нашого брата».

Додати мені було нічого. Моя хвиля, мабуть, плине геть в іншому океані. Поліз на свою другу полицю і заснув.

Що ж, «every`s getting type of view», як стверджував доктор Албан в хиті «It`s my life». Тобто кожний має свою точку зору. До самого себе я уваги ніколи не вимагав, слави теж не бажаю. Я - не така людина, мої друзі та знайомі це добре знають. А от тема Маріуполя та проблеми людей, які виїхали з ТОТ, для цих наших співвітчизників виявилися, мабуть, токсичними. Шкідливими для їхньої незгвалтованої психіки. Як мінімум - нецікавою.

Вони та їхні рідні живуть в іншому вимірі. Де немає місця всім цим вибухам, обстрілам та пожежам – ні тоді, в 22-му, ні зараз. Де сонце лагідно посміхається людям на затишних алеях Граца та Давоса. Де головна задача для багатьох з українських біженців – присісти на «соціалку» та по максимуму щось вимутити з цих довірливих європейців. А найбільша проблема - житло, бляха, дорогеньке! Та й зуби лікувати дуже дорого. Звісно, можна казати, що риба шукає, де глибше, а людина - де краще. І трудова міграція - взагалі глобальний процес. І може дійсно - «не ми такі, а життя таке». Я обіцяв тільки спостереження. Висновки робіть самі.

Додам від себе лише таке: Україна – одна. А от українці – дуже різні. З різним відношенням до рідної країни, навіть під час війни. І на жаль, є багато тих, кому потрібен лише наш закордонний паспорт для «безвізу» та статус громадянина з воюючої країни, щоб розчулити посадовця з міграційного департаменту в Австрії,  Німеччині або Швейцарії.

Хто в цьому винуватий? Неналежне відношення держави до проблем ВПО? Так ці ж ніби з Києва. Виховання? Глобалістичні тенденції? Чи все ж таки той самий непереможний інстинкт самозбереження? Завдяки якому, шановні, може не зберегтися наша Україна.

Як резюмував би старий митник з фільму "Біле сонце пустелі" – «за державу прикро»...

Володимир Чертушкін, для "ОстроВа"