Російські метаморфози. Як популярний у народі секретар Донецького обкому КПУ став «спадковим бандерівцем»

Лідер "Справедливої ​​Росії" Сергій Миронов заявив, що у середині 70-х років минулого століття усі комуністи, керівники партійних органів України були родичами учасників Організації Українських націоналістів. Сюжет із "одкровеннями" патологічного українофоба вийшов на одному з російських телеканалів.

"До середини 70-х років в Україні не було жодного діяча КПРС сімейно не пов'язаного з бандерівцями. Жодного! Починаючи від секретаря райкому до Політбюро. Усі мали зв'язок із бандерівцями, яких реабілітував Хрущов… Ось кадри такі були", – пояснив він "справедливість" російської агресії проти України.

Така груба брехня не витримує елементарної перевірки фактами. Так, наприклад, досі популярний у народі перший секретар Донецького обкому партії Володимир Дегтярьов (1964 – 1976 роки) народився 19 серпня у Ставропольському краї Росії, навчався у гірничому інституті у Москві, працював на копальнях у Красноярському краї. На Донбас приїхав 1944 року, де пройшов шлях від начальника дільниці шахти до першого секретаря обкому.

Борис Качура (1976 – 1982), що змінив його, народився Вінницької області. Коли йому було два роки, його сім'я, рятуючись від голодомору, переїхала на Донбас. Майбутній перший секретар навчався у Харкові, як молодий фахівець працював у металургійному комбінаті імені Ілліча, очолював Жданівський міськком партії, а з 1976 року Донецький обком КПУ. Споріднених зв'язків з українськими націоналістами не мав.

Можливо, російський політик Миронов мав на увазі західну Україну, тобто батьківщину ОУН та УПА. Рандомно виберемо дві західноукраїнські області. Отже, Львівський обком КПУ із 1973 року очолював Федір Добрик. Народився на Дніпропетровщині, там же розпочав партійну кар'єру. З 1969 по 1973 рік очолював Івано-Франківський обком, а потім був переведений на аналогічну посаду до Львова, яку обіймав до 1987 року.

Тернопільським обкомом партії з 1968 по 1983 роки керував Іван Ярковий із харківської номенклатури.

Щодо вищого керівництва КПУ, то з усіх перших секретарів Центрального Комітету лише Петро Шелест намагався захищати українську самобутність та культуру. При ньому було відкрито Палац мистецтв "Україна" у Києві, заповідник "Хортиця" у Запоріжжі, Музей народної архітектури та побуту. Родичів серед бандерівців він не мав і сам себе називав нащадком запорозьких козаків. Після публікації книги «Україна наша радянська» був звинувачений у "націоналістичних перегинах", звеличенні "шароварної України" та знятий з посади.

Володимир Щербицький (1972 – 1989), що змінив його, відзначився жорсткою антиукраїнською політикою. Як і багато тодішніх керівників він був представником "дніпропетровського" клану. Щербицький проводив відверто русифікаторський курс "у руслі союзного інтернаціоналізму". З його ім'ям пов'язане посилення боротьби з українським дисидентством – пройшла нова хвиля арештів (заарештовано В'ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Івана Світличного, Валерія Марченка). Які там родинні зв'язки з бандерівцями...

І нарешті українофобний Сергій Миронов "помилився", стверджуючи, що за часів хрущовської відлиги було реабілітовано учасників українського визвольного руху 1930 – 1950-х років. Насправді процес відновлення справедливості щодо репресованих борців за незалежність України насилу розпочався після 1991 року, ухваленням Закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні".