Ви бачили фільм Квентіна Тарантіно "Від сутінків до світанку", російською "От заката до рассвета", в оригіналі "From Dusk till Dawn"? Там у придорожньому барі в якусь мить – ніби пальцями або вмикачем клацнули – усе раптово стає не тим, чим здавалось. Приблизно так – очима журналістки "ОстроВа" – виглядає реабілітація людей, яких повернули в Україну після російського полону. Авторка статті – щоправда, не в якості журналістки, а в якості близької людини – відвідала один із реабілітаційних центрів, де оговтуються після полону українські захисники. Враження сюрреалістичні. Навіть якщо ти тут просто близька людина – в тобі безперестанно включається журналістка, яка фіксує кожну деталь. "ОстроВ" поспілкувався з людьми, які проходять реабілітацію в інших центрах і узагальнив інформацію. Зважаючи на міркування етики й безпеки людей, які пройшли полон, ми опускаємо назви реабілітаційних центрів, населених пунктів і областей, де вони розташовані. І перепрошуємо за певну суб'єктивність. Іпостась перша, офіційна …По суті це реабілітаційний центр, хоче де-юре – військова частина. Тут вікові дерева й загалом шикарне озеленення, з урахуванням природного рельєфу. Тут є зручні електрокарчики для людей з ампутаціями та для тих, кому просто важко ходити, білка на великому яворі й фаховий персонал. Клієнти (чи пацієнти, чи як їх назвати?) – ті, хто повернувся з полону та свіжопоранені. Тут свіже повітря – після камерної чи барачної системи. Птахи, коти й добрі собаки, тренажери, басейн, гойдалка, троянди на клумбах. Грамотно сплановані корпуси, грамотно обрана й розпланована територія. І все це загалом грамотно вписано в інфраструктуру затишного району. Тут хороше меню й зручний режим. І тиша. Висококваліфікований персонал. І свої вавки в голові можна проговорити з психологами, і свої вавки на тілі - показати досвідченим лікарям. Для клієнтів (чи пацієнтів? Чи військових на лікуванні?) періодично організовують риболовлю й шашлики – звичайно ж, безалкогольні та безконопляні, а ви що думали… Хлопці кучкуються один з одним як колись на службі – за родами військ, за бригадами і навіть за місцями "позбавлення волі". Мабуть, зі "своїми" надійніше, простіше. Сюди приїжджають депутати й депутатки всіх рівнів і роблять спільні фото. І можна вийти за територію – якщо треба на "Нову пошту", до юриста чи ще кудись. Кава-машина в коридорі, й тут само кулер… Ідемо до палати, чи до кімнати, чи до номера? (а він і досі на автоматі називає сусіда по цій палаті/кімнаті співкамерником). І тут, дорогою в коридорі, стоять стелажі з фото зниклих безвісти – щоб шукали знайомі обличчя... І різко згадуєш, що хтось і досі ТАМ, і різко включаєшся в другу іпостась. У другу іпостась включає й розповідь співрозмовника "ОстроВа" на умовах анонімності: "А в одній із палат шпиталю - декілька невеликих смуглястих хлопців, схожих на акторів мексиканського серіалу. Вони спілкуються виключно іспанською. Англійську (тим більше українську) не знають зовсім, або вдають таке... Це добровольці з однієї з латиноамериканських країн. Коли один з офіцерів привітав їх іспанською, вони у відповідь посміхнулися, але стали оминати його десятою дорогою. Мабуть, розмовляють про те, що не для чужих вух... Латиноси можуть виходити до міста чи не на добу, повертаються веселими й втомленими, бо гроші в них є, і охочих до цих мачо дівчат вистачає. Але ніхто з лікарів їм не робить зауважень, що дуже дратує наших хлопців, яких іноді тримають на ланцюгу мов собак. …Непогані начебто хлопці, але коли до них іспанською звернулися, то відповіли стандартною фразою, а спілкуватися далі ну щось не захотіли". Іпостась друга, прихована Ще одна цитата від співрозмовника "ОстроВа": "У сусідній з латиносами палаті – найвідоміший п'яничка шпиталю. Дядькові за 50, його обміняли вже місяць тому, але він не поновив жодного документу. Бо фізично не може це зробити - весь час "ніякий". Супровід мало не за руку водить його по інстанціях, аби відновити хоч щось. Лікарі щодня роблять йому "останнє попередження", він продовжує бухати, п'є все, що горить. Найцікавіше те, що й жіночку собі знайшов (!) - такого ж віку... Вона ходить до нього щодня, прибирає в палаті, миє його. Що поробиш, мабуть любов. А може й чоловіка давненько не було... Аж молоді хлопці дядькові заздрять". Усі вони тут – чи то пацієнти, чи то клієнти – чоловіки. Жодної жінки. Жінки лише серед персоналу або отаких потенціальних наречених, як згадана вище. За межі території, огородженої здебільшого червоно-білою стрічкою, а не парканом, їх або запросто випускають на кілька післяобідніх годин, або – якщо на більший проміжок часу – за спеціальною перепусткою. За перепустками стоять чи сидять у кріслах колісних у чергах до кабінетів. Безпосередньо поруч із територією – заклад харчування з ліцензією на продаж алкоголю. Складно сказати – піцерія це, ресторан чи кав'ярня, але реально схоже на декорації до фільму Тарантіно. Тут клієнти – лише вони. А персонал – вродливі молоді дівчата. До них не пристають – це історія про інше. …Постарші дядьки під чарку згадують полон. За іншим столом молоденький тверезий хлопець – на вигляд років 19 – з ампутованою рукою (таке враження, що навіть лопатку ампутовано) голосно каже: "А я не брав у полон. Я валив на землю й горло вскривав ножем". Постарші дядьки – ті, що після трьох років полону – затихають і переводять тему. За ці кілька годин, указаних у перепустці, хтось хоче погуляти по місту й скупитись, хтось – побути з батьками, дружиною, подругою чи дитиною, для яких орендують квартири, хтось – прибухнути (це якщо по-мінімуму). Хтось встигає, хтось не встигає, але – вони по всьому місту, по всьому району, де там Тарантіно… Вони запитують трамадол в аптеках і б'ються в барах. І співають Цоя та Шнурова (це в кращому випадку!) на всю горлянку – бо не знають, що за три роки ставлення до Цоя й тим більше Шнурова в Україні змінилося. Переважна більшість вживає те, що прийнято називати узагальнюючим словом "речовини". Причому з "речовин" класичні алкоголь та конопля – це найбезпечніше. Є ще якісь солі, і виявляється, їх навіть курять (це все щось нове для авторки статті, хоч і народженої в 1970-ті), і є ще згаданий вище трамадол, і є якісь пігулки, назви яких навіть не можу вимовити… Під усе це заточений місцевий напівкримінальний бізнес. І є проституція. Усе це особливо гостро починаєш відчувати після сутінок – якщо вже продовжувати паралель із Тарантіно. Щоправда, є такі, хто категорично не вживає нічого. Їх тотальна меншість, але вони завжди при пам'яті та в адекваті, вони як правило більш-менш при фізичній силі, і вони глибоко зневажають тих, хто вживає. І це теж фактор ризику. Але повернемось до тих, хто вживає. …Один хоче вийти у вікно. Його зупиняють "співкамерники", здають лікарям, і ті розуміють, що він вживає солі. Й переводять, умовно кажучи, на інший поверх. Другий слухає музику на колонці разом з усім мікрорайоном (все тих же Цоя та Шнурова). Та так слухає, що в нього відбирають силою колонку, зробивши ін'єкцію – як у фільмах про психіатричні лікарні, в шию ззаду. Третій побився – і поки його натихаря переправляють на територію, не може зрозуміти, то на його одязі кров чи томатний сік від "кровавої Мері". Одна з причин бійки: серед повернених з полону чимало російськомовних. І коли їм кажуть десь у барі на фоні алкоголю – "…чому москальською???" відповідають, умовно: "Бо перекладач у голові погано працює! Як воювати, як у в полон потрапляти – так можна російською???" – "То ти сєпар луганський???" І далі бійка, і далі кров… А буває ще таке... Людина домовляється ввечері, після 21:00 (а світовий день ще задовгий) зустрітись із побратимом із сусіднього корпусу на лавці, і йде туди із чашкою чаю. Цього разу от дійсно – чаю, без "речовин". Від них же теж треба відпочивати. На лавці порожньо… Розуміє, що побратима не випустили. Іде в його корпус – із тою чашкою чаю, який стигне. Сенсорні двері на нього не реагують. Стукає… Виходить людина призовного віку чоловічої статі (новітньою термінологією ухилянт), дожовує вечерю. "Твоє прізвище, що треба?! Я зараз ВСП (військову службу правопорядку. – "ОстроВ") викличу!!!" – отак на "ти", вимученому війною й полоном сильному мужику (без жодних гендерних стереотипів). "Мудак ти", – відповідає людина з кружкою чаю і повертається у свій корпус. "Вони відчитують і "лікують" мене як пацана, розумієш", – каже людина після понад трьох років полону – людина чоловічої статі, яка давно виховала своїх дітей й у якої понад 30 років тому почала рости борода. Ця людина (як і всі вони) знов у тюрмі – хоч і іншій. Так, це не російський полон. Але то знов тюрма. І в людині й далі культивується відчуття залежності від системи. І це страшно. Питання й відповіді Як підсумок підготовки статті виникли питання. Чи правильно те, що людей після полону селять компактно на період реабілітації? Чи варто про ці дві іпостасі життя постполонених людей говорити публічно? Олена Панкратова, кризова психологиня, гештальт-терапевтка, фахівчиня із тілесно-орієнтованої терапії: Олена Панкратова Справа не в тому, чи це правильно, а в тому, що це єдино можливий варіант – людей, яких повернули з полону, на період реабілітації дійсно треба селити компактно. По-перше, їх треба пролікувати – адже в цивільному житті люди на лікуванні теж перебувають в одному місці. По-друге, компактне поселення потрібне з метою безпеки. Це дуже резонансне питання. І звичайно ж, з цього приводу буде багато різних коментарів. Люди після полону потребують комплексної соціально-психологічної реабілітації та толерантного людського ставлення. Володимир Чертушкін, ТрО Маріуполя, провів у полоні понад три роки: Володимир Чертушкін Так, вважаю, що це правильно. Реабілітуватись серед людей, які це не проходили, неможливо. Починати шлях відновлення треба разом з тими, хто був з тобою "там". Звичайно, кидати тінь на армію в наш час "не комільфо". Тим не менш, треба відверто говорити про проблеми людей, які пройшли таке чистилище. Бо треба, щоб суспільство ставилося до нас толерантно, з більшим співчуттям і розумінням. Особисто я нікому не побажаю відчути на собі той досвід, який маю я. Це кардинально відрізняється від життя звичайного "зека", ув'язненого, а не полоненого.
