Вверх

Email друга*:
Ваше имя*:
Ваш email*:



Соціологи про внутрішньо переміщених осіб: від «іншування»  до розмаїтості

За ініціативою доктора історичних наук, професора з Донецька Оксани Міхеєвої, яка зараз переїхала до Львова і працює завідувачкою кафедри соціології в Українському католицькому університеті, у п’яти потужніших містах України - Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Київі та Львові восени 2014 р. було проведене соціологічне дослідження «Сучасні українські внутрішньо переміщені особи: основні причини, стратегії переселення та проблеми адаптації». До реалізації цього проекту активно долучилася Вікторія Середа, відомий український соціолог, доцент кафедри соціології УКУ. Проект вдалося реалізувати завдяки фінансовій підтримці Посольства Великої Британії в Україні та Української миротворчої школи.

«Не несподіване, а типове…»

- Розскажіть, будь ласка, що за дослідження ви провели і в чому його особливість?

О.М.: Офіційна назва проекту «Сучасні українські внутрішньо переміщені особи: основні причини, стратегії переселення та проблеми адаптації». Географія дослідження - це Дніпропетровськ, Харків, Одеса, Київ, Львів. Вибіркову сукупність склали внутрішньо переміщені особи з території Кримського півострова та з окупованих територій у Донецькій та Луганській областях.

Оскільки я і сама є внутрішньо переміщеною особою, все те, про що йдеться у дослідженні є і моїм персональним досвідом переживання того, що відбулося. Дослідження проводилося восени 2014 р., коли кількість переселенців зростала, українське суспільство та українська держава поступово набували досвіду розв’язання подібних проблем, а людям, що переселилися, треба було переважно самим давати собі ради. У нашому дослідженні ми сфокусувалися передусім на тих ВПО, хто самостійно прийняв рішення про переїзд (централізовано евакуйовані із зон воєнного конфлікту у вибірку включені не були). Це також важливий момент, оскільки людина, що самостійно приймає рішення, має певну мотивацію, аргументацію стосовно власного рішення – відповідно може її пояснити.

З іншого боку, з урахуванням того, що перша масова хвиля переселень з території Кримського півострова відбулася у березні 2014 р., а з окупованих територій Донецької та Луганської областей – у червні 2014 р., йдеться про людей, що на осінь 2014 р. вже набули первинного досвіду адаптації до нових умов проживання. Відповідно, ми намагалися з’ясувати бачення причин, що підштовхнули людей до переселення, виявити основні стратегії переміщення, встановити коло проблем адаптації до нових умов проживання, нового середовища, виявити позиції, думки людей з приводу того, що відбулося.

- Отже, які ж результати ви отримали? Було виявлено щось несподіване?

О.М.: Соціолога цікавить не несподіване, а типове. Напевно, найкращою реакцією на дослідження соціолога є фраза – «Нічого особливого, я так і думав». Це означає, що вам вдалося виявити типові практики та підтвердити їх наявність. В даному випадку несподіваним є не результат дослідження, а сам контекст буття, що змусив людей змінювати умови комфортного, звичного проживання на переселення, невизначеність майбутнього, втрату роботи, необхідність пристосування до кардинально нових умов життя.

Відтак, нам вдалося виявити та ретельно описати мотивацію людей, їх досвід переселення та адаптації, проблеми, з якими вони зіштовхуються у процесі переселення. І зрештою, через всі ці оцінки та твердження, вийти на розуміння певних процесів в українському суспільстві, що стали опуклими через абсолютно нове для України явище – масове безпосереднє спілкування людей різних регіонів між собою, як у процесі переселення, так і у процесі волонтерської роботи, військових дій, громадської активності.

- Ви досліджували дві групи респондентів – ВПО з Кримського півострова та з окупованих територій Донецької та Луганаської областей. Чи є певні відмінності між цими групами ВПО?

О.М.: Безперечно є. І ці відмінності проявляються вже навіть на етапі вивчення мотивів переселення. Якщо мешканці Кримського півострова називають цілу низку причин, пов’язаних із створенням нестерпних умов для проукраїнські налаштованих людей (від загалом неприємної атмосфери в суспільстві до активних переслідувань - доносів, проявів агресії, побиття), то у разі з окупованими територіями на Сході України фактично є одна домінуюча причина – пряма загроза життю

Однак для розуміння специфіки, варто більш детально розглянути ситуацію по даних двох групах ВПО.

В.С.: Головними векторами переселення мешканців Криму стали Київ та Львів. При цьому у Київ переселялася змішана у національному відношенні група людей, натомість кримські татари в основному переїхали до Львова. Ще однією специфічною групою ВПО були кадрові військові, про переведення та адаптацію яких подбало Міністерство Оброни України (значна частина військовослужбовців були переведені та працевлаштовані в Одесі). Вказані вектори були зумовлені наступним: в Києві домінує мотив близькості до владних структур, що опікуються проблемою переселенців (це полегшує звернення до них та пришвидшує розв’язання проблеми); а переселення кримських татарів у Львів було зумовлене запрошенням та готовністю міста прийняти переміщених осіб. Щира готовність допомагати, виголошена на рівні місцевої влади, мерії міста, а також схвальна реакція мешканців міста, зумовила це рішення.

«Был я [во Львове] несколько лет тому назад. Мне Львов очень понравился. Я про себя подумал: «Как бы хорошо было здесь пожить, поработать, с людьми пообщаться». Здесь очень хорошие люди, приветливые, верующие главное. Просто с верующими людьми легко разговаривать. Язык как бы у нас один, хотя мы – мусульмане, они – христиане».

«Я переехала сюда 6 марта по горячей линии из АРК Крым, Бахчисарайского района. Да, я позвонила на горячую линию. Там есть Х, замначальника социальной службы, это очень обстоятельный человек, очень порядочный, очень ответственный. Она с нами была изначально, когда мы только позвонили на горячую линию. Она сказала: «Если будете ехать, обязательно позвоните». Мы сели в поезд. Мы были на связи. Нас встретили. Местные люди предложили свое жилье».

О.М.: Найбільш вразливими групами виявилися студенти та молоді фахівці (які є непрезентабельними на ринку праці та оплата їх роботи не може забезпечити прожитковий мінімум) та люди пенсійного віку (які так само мають обмежені можливості). Якщо представники цих груп не мають додаткової допомоги, то здебільшого вони залишаються у погано придатному для життя житлі, наданому державою ще в березні (часто у неопалюваних приміщеннях). При цьому вони не мають підстав для відчуття стабільності навіть з приводу цього житла, оскільки постійно йдеться, що це житло має тимчасовий характер.

Переміщені з Криму особи отримували активну допомогу від волонтерів у березні-квітні місяці. Але з початком подій на Сході України увагу волонтерів було повністю переключено на людей з цих територій.

Молодь та люди середнього віку мають більш чітко виражену проукраїнську позицію. Натомість люди старшого віку пояснюють дійсність скоріше крізь призму стратегії виживання і менш однозначні у свої оцінках того, що відбулося.

В.С.: Кримські татари виразно виділяються на фоні інших переселенців з Криму та Сходу. Вони активно реферують до стратегій виживання, набутих під час депортації та репатріації. Одночасно, досвід депортацій (з територій сучасної Польщі), пережитий населенням Західної України стає підґрунтям для співчуття і підтримки кримських татар. Більше того, як показують останні соціологічні дослідження, киримли чітко націлені на повернення на свою омріяну землю, Кримський півострів, у процеси повернення на який після сталінських депортацій знов втрутилися політичні події.

Одразу після переселення (у березні-травні 2014 року), кримські татари активно взаємодіяли з державою (реєстрація, оформлення статусу приватних підприємців, звернення про надання земельних ділянок) та волонтерськими організаціями (які часто самі і ініціювали). Проблеми пошуку роботи здебільшого також вирішували самі – шляхом створення власного бізнесу (зокрема, етнічних ресторанів та фастфудів). Майже одразу постало питання про формування локальних національно-культурних товариств.

«Ходить и просить, чтоб нам что-то дали, не хотелось. Сейчас страна в таком положении, что не мы должны просить, а она у нас просит, чтоб мы помогали кто как может: кто хлебом, кто словом, кто молитвой. Время такое».

Самі кримські татари відзначають позитивну налаштованість місцевого населення до їхньої групи, що добре позначається на формування широкого кола спілкування з місцевим населенням, у наданні їм переваги при прийомі на роботу чи при пошуках житла. Додатково вони відзначають, що навіть недостатнє володіння українською мовою не сприймається оточуючими як негативна ознака («бо всі ж і так бачать, що ми не росіяни»):

«Моєї сусідки мама здавала квартиру на початку вересня, однокімнатну квартиру, і, я знаю, що до неї приходили переселенці з Донецька, і вона дуже не хотіла здавати їм цю квартиру.Вона тоді зі мною говорила, просила, щоб я допомогла знайти когось, бо вона не хоче здавати людям з Донецька. Я думаю, що до кримських татар ставлення змінилось в позитивнішу сторону, тому що люди цікавляться, і в якийсь момент, після тої ситуації, яка сталася в Криму, люди стали більше цікавитись і вдруг полюбили (сміється) кримських татар- за те, що вони займають проукраїнську позицію, хоча займали вони проукраїнську позицію весь час. Ну от така любов з’явилася зі сторони проукраїнського населення» .

«Я хочу, чтобы они видели, что я – не местный, потому что у людей возникает много вопросов: и о религии, и о культуре народа, и о традициях, и о питании. Им нравится, когда что-то сготовишь, допустим восточная кухня. Я понял, что людям здесь нравится, если они спрашивают, интересуются . Поэтому, если я начинаю разговор (запас моих слов – скудный), я сколько могу, столько говорю на украинском языке, а потом извиняюсь, говорю: “Пробачте, я не дуже гарно розмовляю на українской мові. Можна мені російською?” По мне видно, что я не русский. Обычно плохое отношение может быть к тому, кто взял твердо этот русский язык и стоит на том, что я кроме русского не буду разговаривать ни на каком»

- Тобто, релігійної проблеми, як такої, не існує?

О.М.: Ні, як показали дослідження, намагання розіграти в Україні «релігійну» чи «етнічну» карту для створення напруження в соціумі не справдилися. Українське суспільство має доволі значний запас толерантності стосовно умовного «іншого», релігійного чи етнічного. Це, вочевидь, не виключає наявності окремих випадків прояву нетолерантності, але «загальна температура по лікарні» більш-менш нормальна. Більшою проблемою в Україні, як на мене, є стигматизація великих груп населення, приписування їм апріорі певних характеристик та сприйняття їх як гомогенної маси. Таке ставлення до себе переживали, та й переживають зараз, наприклад, представники чиновницького апарату (які у суспільній свідомості є тотально корумпованими, однак детальне вивчення відкритої статистики по цій групі показує, що більшість працюючих в системі державного управління не має прямого контакту з потенційним клієнтом, відтак і не має можливості вступати в корупційні стосунки, а про групу в цілому судять лише по тій невеликій частині, яка реально формує «паралельні державні структури»). І не лише чиновники. Таких прикладів в українському суспільстві можна навести чимало. Тепер таку стигматизацію переживають мешканці Донецької та Луганської областей, соціальний портрет яких у суспільній свідомості набув чітко окреслених рис – російськомовний сепаратист, що у перервах між виборами представників «Оппозиційного блоку» із захопленням слухає Кобзона. Звичайно, я трохи це утрую, але це необхідно для розуміння того, як це працює на рівні повсякденного спілкування. Тепер у подоланні такої стеоритипізації нам допомагає наша спільна біда – пряма взаємодія між людьми, викликана масовими переселеннями, суттєво підриває стереотипне бачення внутрішнього «іншого».

- Оскільки ми логічно перейшли вже до ситуації з переселенням зі Сходу України, що саме ви виявили тут?

О.М.: Як я вже зазначала, головним мотивуючим до переселення чинником була пряма загроза життю.

«Батьки з міста тікали в силу нашої проукраїнської позиції. Тобто ДНР спершу зацікавилося мною через активність ще у лютому під час Євромайдану ну і по Донецьку… Власне, я попав в січні місяці в ті їх списки. Там вони робили списки, в мене там польотне 32 місце з адресою. Адреса була вказана помилково… Вони виклали в Інтернет. Списків цих було дуже багато. Викладали їх самі різні джерела… По-перше, соціальні мережі. По-друге, це сайти донецькі, по-третє, це сайти новосформовані цих проросійських організацій Донецька різних. І по-четверте, я так вважаю, частково і університетські сайти. Тобто таку детальну інформацію про весь осередок «Поштовху», нашої організації в Донецьку, я гадаю виклали представники Донецького національного університету. Вони це збирали. В нас в студентські часи ходили чутки, що є чорні списки. Ну все це ходило на рівні жартів, чуток, а як виявилося, це, напевно були не чутки, списки в них дійсно були, людей, за їхніми мірками, неблагонадійних. І пізніше ці списки згадали мої батьки. І просто хороші люди попередили, люди, скажімо більше про-ДНР-івські ніж проукраїнські, але вони з повагою до родини попередили, що вам треба забиратися з міста і негайно». Подивіться на цей сюжет – він є дуже цікавим у багатьох аспектах. Він показує інструменти витискання умовних «інших» з захопленого середовища. А також показує і неоднозначність реакції людей на ситуацію – коли ідеологічні мотиви (налаштованість на ДНР) поєднуються з загальнолюдськими (дружба, знайомство, допомога). Все це говорить про хибність спрощеного поляризованого бачення по лінії «ми» - «вони», що не залишає простору для вибудовування нормальної комунікації в суспільстві по закінченні воєних дій. Важко говорити про мир під час війни, але ми мусимо бути готові до діалогу на рівні усієї держави.

У висвітленні респондентами причини переїзду віддзеркалюються основні елементи застосованої технології: опертя на маргіналів, стравлювання різних груп населення, загострення поділів на «своїх» та «чужих». З відповідей респондентів можемо бачити і те, що не спрацювало. Так, не спрацювали виставлені в Інтернеті «списки» проукраїнські налаштованих мешканців Донбасу. Очевидно, що адреси оприлюднювалися для того, щоб спровокувати людей на прояви агресії стосовно тих, хто був маркований як «чужий», «ворог» тощо. Однак цього не сталося. Не зіграла і «єврейська карта» - попри появу прокламацій та звернень очевидного антисемітського характеру, це не вилилося в ніякі дії проти єврейського населення Донбасу. Означені моменти говорять про в цілому доволі здорове суспільство, яке треба було дуже активно розгойдувати і постійно підігрівати, бо інакше підтримувати високий градус конфлікту не вдавалося.

- Що підсилювало вмотивованість до переселення ?

О.М.: В значній мірі це наявність дітей, втрата роботи, зруйнування житла.

«До последнего сидела, а потом уже как стало страшно, сидеть, ждать и бояться - нет смысла. В подвалах прятались, ванной, туалете. Матрасы накидывала на окно, подушки, знаете, оно как волной идет, чтоб осколки не попали на детей, потом еще матрасы на детей накидывала. А сама я сидела в шкафчике, у меня шкафчик маленький на кухне вот я сама там сидела, а дети были у меня в комнате».

В нашому дослідженні ми зафіксували практику «відкладання переїзду» – люди до останнього моменту не хотіли вірити в те, що місце їх постійного проживання стало небезпечним для їх життя. Практично для всіх опитаних ситуація видавалася абсурдною, такою, що не триватиме довго. Тому і виїзд за межі окупованої території сприймався як тимчасовий. Початок активної фази бойових дій співпав з наближенням часу літніх відпусток. Більшість опитаних до останнього намагалися зберегти свій звичний світ. Попри реальну загрозу життю свій від’їзд відкладали до офіційної відпустки. Більшість з тих, хто переселився в цей час, не робили серйозних кроків стосовно продажу чи здавання в оренду житла, звільнення з роботи. Збиралися як у відпустку, не брали з собою осінні чи зимові речі, не кажучи вже про інше майно. Багато людей не забрали із собою навіть трудових книжок.

«Всё слишком быстро было. Я чисто физически просто не смог забрать трудовую книжку, и мысли даже такой не возникало. Почему? Потому что уезжаешь – рассчитываешь, что скоро вернешься. Пусть не через две недели, а через месяц точно вернешься».

Розтягувалася у часі і процедура звільнення з роботи – люди намагалися зберегти свої робочі місця, не псувати трудову біографію, записи в трудовій книжці. Процес звільнення з роботи для більшості почався вже дистанційно, у зв’язку з перепідпорядкуванням низки установ та підприємств ДНР чи ЛНР та супроводжувався проблемами з документацією (отримання трудових книжок, дипломів, сертифікатів, підтвердження про звільнення тощо). У трохи кращій ситуації опинилися ті, хто працював на підприємствах, офіційно евакуйованих з окупованої території. Однак більшість установ та підприємств пережили «роздвоєння», поставивши людей перед нелегким вибором.

«Вектори переїзду. Новий дім»

- Важливим компонентом стратегій переселення є обрання вектору переїзду. Як люди пояснювали вибір того чи іншого нового місця проживання?

В.С.: Відтак вектор переселення зумовлювався наступними моментами: наявністю родичів, які можуть надати на початковому етапі неоплачуване місце проживання та допомогти з первинною інтеграцією у соціальні мережі; наявність роботи чи перспектива її отримання; наявність друзів, колег, товаришів по службі тощо.

До того ж, часто обирається місце, що вже є знайомим для людини. Респонденти часто бували в місті, до якого переїхали, з цим містом пов’язана частина їх життя. Вони тут вчилися, часто бували у родичів, бували по роботі, мають багато друзів тощо. В такий спосіб люди розраховують пом’якшити процес адаптації на новому місці.

Процес обрання місця переселення пов'язаний і з тим як людина сприймає перспективи свого повернення. Часто люди шукають місце свого тимчасового перебування неподалік від окупованої зони, що полегшує процес комунікації з частиною родини, яка залишилася в зоні АТО, дає надію щодо доступності майна, створює відчуття близькості до дому, в який можна буде повернутися в будь-яку мить. Нам часто казали: «Мы думали, что все скоро кончится, чтобы ездить домой и чтобы недалеко было».

Також грають роль стереотипи та страхи. Люди, що виявилися сприйнятливим до пропаганди, не схильні обирати Львів як місце переїзду, сприймаючи його як осереддя «Правого сектору» та «бандерівців». За тієї ж причини частина мешканців регіону взагалі відмовляється переїжджати.

«Мамі 75 років. Це такий вік, коли важко приймати таке рішення. Каже: «Куди я поїду на чужині? Помирати – так я краще помру у своєму місті». Крім того, у мами інший погляд на події, що відбуваються. Вона якраз з тих, хто ходив на той референдум, який проводився чи то 25, чи 28 травня... І мама ходила на той референдум, бо вважала, що нова українська влада, яка таким незаконним шляхом прийшла, що це для нас добра не принесе. До того ж, мама моя прихильниця російського телебачення, того погляду, який воно нав’язує нашім мешканцям, і приїхати до Львова це для неї великий стрес, вона боїться, просто реально боїться, що тут бандерівці, які ненавидять Схід і таке інше», - розповідала донетчанка, яка переїхала до Львова.

В цілому простежуються декілька різних траєкторій переселення, які формують дуже відмінні умови для тимчасово переселених осіб. Останніх умовно можна поділити на дві основні категорії: переселені у складі організованого колективу (підгрупи: підприємство, установа, релігійна громада, регулярні війська тощо); переселені індивідуально чи у складі сім’ї.

Серед найбільш комфортних траєкторій – переведення працівників певних установ чи компаній у інші регіони України. У таких випадках переселенці переважно отримують допомогу у двох найважливіших складових процесу переселення – наявності житла та місця праці. Інші приклади «м’якої» траєкторії переселення – це переселення деяких національних чи релігійних меншин (протестантів, Свідків Єгови тощо). У таких випадках переселенці переважно отримують допомогу від національно-культурних товариств чи релігійних спільнот у вигляді безкоштовного (або оплачуваного спільнотами) житла, предметів побуту, фінансової допомоги. Особи, переселені у рамках першої траєкторії, демонструють також значно вищий рівень інтеграції у місцеві спільноти, використовуючи як ресурс локальні професійні/національні/релігійні мережі. Натомість остання траєкторія – це траєкторія втечі, яка ставить перед переселеними особами гостру проблему пошуку житла, праці та встановлення нових соціальних контактів.

- Ви говорили про дослідження стереотипів у сприйнятті мешканців окупованих районів на Сході України. Чи отримали ви якісь дані з цього приводу? Чи відчувають ВПО якісь проблеми під час комунікації з населенням тих місць, куди вони переселилися?

О.М.: На мою думку, важливою проблемою є проблема довіри. До введення фінансової допомоги переміщеним особам більшість людей воліла офіційно не реєструватися та не отримувати статус переселенця. Офіційним поясненням була самостійність, здатність вирішити свої проблеми самотужки. Прихований мотив (виявлений поза межами запису) – страх і брак довіри через незнання, як ті списки будуть використані та з якою метою. Важкий матеріальний стан та введення матеріальної допомоги, а також розуміння того, що довідка переселенця перетворюється фактично на єдиний чинний документ, що створює певні можливості в місці переселення (відвідування лікарні, зарахування до дитячого садка, школи, перспективи працевлаштування тощо) змусили більшість людей зареєструватися.

Також опитані підтверджують наявність чуток про зіткнення та неприємні ситуації у спілкуванні між місцевими мешканцями та переселенцями, але в більшості випадків вони не були ані учасником, ані свідком таких ситуацій. Розмірковуючи над причинами таких чуток про «поганих» переселенців, з одного боку говорять про наявність пропагандистських «вкидань» негативної інформації, але з іншого визнають диференціацію переселенців і тих проблем, які вони створюють.

До того ж респонденти в принципі неохоче говорять про вельми різне ставлення до них в місті переселення. Через відповіді на інші питання проступають мотиви подібного «мовчання» переселенців:

«Ну а так – пойдешь за водой, слышишь высказывания людей. Ну, все говорят по-разному. Одни сочувствуют, другие смотрят как бы – чего вы сюда приехали, живите там. Третьи вообще какие-то гадости говорят. Я не хочу пересказывать. Но были случаи, когда приходится себя в руках держать. Хочется ответить, но держишь себя в руках. У себя дома я бы не стерпел, а тут я просто молчу».

« - Скоріш всього за все, так. - За якими ознакамия? - Может быть по взгляду, который потерянный у меня. Мне кажется, что я себя чувствую по-другому. Неуверенно»

«Дело в том, что находясь здесь, когда человек не слышал и не видел войны, они не знают как страшно, поэтому они… Я думаю, когда говорят что-то отрицательное – они просто не понимают как это. Я не отвечаю и даже особо не обижаюсь ни на кого, потому что пока сам не окажешься в такой ситуации – не поймешь человека».

Переселенці мовчать, бо бажають швидше злитися з середовищем, не відчувати свою інакшість. Заради цього вони готові придушити в собі гідність, пожертвувати власним світобаченням, системою цінностей. Але це не означає, що люди відмовляються від цього назавжди. Це ситуація «затриманої дії», як певною мірою сталося після розпаду Радянського Союзу, коли частина населення не сприйняла змін, але і не виголошувала свого несприйняття. Однак, у певний момент цими витісненими настроями змогли скористатися політтехнологи для організації проросійських мітингів, які в значній мірі адресувалися не стільки Росії як сучасній державі, як Росії, що ототожнюється з СРСР.

З іншого боку, переселенці мовчать, бо бояться висловлювати свою точку зору, відстоювати свої права, тому що не відчувають себе повноцінними громадянами, відчувають свою залежність від політичних рішень, процеси сприйняття спільнотою тощо й хочуть уникнути «напруження» у процесі адаптації. Все це може спрацювати у майбутньому. Як тільки люди освояться на нових місцях, вони відчують за собою право на голос. І цей голос може бути несподіваним.

- А як позначається переселення на родинних зв’язках?

В.С.: У східноукраїнському варіанті переселення, так само як і в Кримському, йдеться про «розірвання» родини, однак її причини мають свої особливості.

По-перше, відмовляються переїздити старші родичі (усвідомлюють недостатність допомоги від держави і не хочуть переобтяжувати рідних, які і самі ледь виживають).

По-друге, спостерігається стратегія залишити когось з членів сім’ї охороняти майно. Останнє зумовлено чутками щодо надання керівництвом ДНР житла зі «звільненого» фонду тими мешканцям окупованих територій, що звернулися до керівництва ДНР із проханням по допомогу у разі зруйнування їх житла. Тож, люди готові ризикувати власним життям, зберігаючи сімейне майно.

По-третє, сімейна «жертовність» часто присутня і у прийнятті рішення на користь молодих / дітей, бо не вистачає грошей на те, щоб виїхати усім. При цьому йдеться не лише про наявність грошей на момент виїзду, а й про прорахування перспектив життя на новому місці.

І по-четверте, спостерігається повернення окремих членів сім’ї (переважно молодих та середнього віку чоловіків) на окуповані території у пошуках роботи (розрахунок на колишні зв’язки та допомогу знайомих; рішення приймається після безуспішних пошуків роботи у місцях переселення, хоча і така стратегія зрештою виявляється неуспішною).

Виявлені практики «розірвання родинних зв’язків» заперечують тези про однозначно сепаратистський характер настроїв тих людей, що залишилися на території ДНР/ЛНР. За цим рішенням стоять різноманітні причини, і далеко не завжди вони пов’язані з настановами та поглядами людини.

О.М.: Різниця у питанні стосовно повернення часто пов’язана з ставленням до житла, майна. Для старшого покоління це те, що накопчувалося роками, за рахунок самообмеження, тому складає значну цінність. Молоді люди здебільшого розуміють, що у їх статусі суттєво нічого не змінюється. Якби вони вирішили не жити з батьками – то мусили б винаймати квартиру, бо заробити на власне житло пересічна молода українська людина на сьогодні практично не може. А винаймання житла в іншому місті (особливо в Києві), з одного боку, несе ризики, а з іншого – відкриває можливості. Люди середнього віку теж повязують рівень мотивації щодо повернення обсягом майна, що залишилося на окупованій території.

Частина представників національних меншин розглядає цей конфлікт відсторонено. Вони спостерігають немов би збоку, а не залучені до нього як громадяни однієї держави. Це дозволяє визнати, що події в Україні частиною людей (не тільки представниками національних меншин) сприймаються не лише як державні / міждержавні, а й в контексті міжетнічних (українці-росіяни) відносин.

- А як би ви оцінили процеси інтеграції ВПО в середовище, які вони обрали для проживання? Що, на вашу думку, може перешкоджати цим процесам?

В.С.: Переселенці з Донбасу переживають процесуальність ситуації та повну невизначеність майбутнього тих територій, на яких вони проживали. Відповідно, це формує і проміжний стан людини, яка вже не живе вдома, але й не інтегрується глибоко в спільноту на новому місці через сприйняття свого стану як невизначеного.За таких умов людині важко дається прийняття рішень стосовно працевлаштування, організації побуту тощо. В людини все нібито є, але недоступне на поточній момент. Відтак побутове життя повноцінно не налагоджується, покупка речей, які б могли покращити побут, відкладається через їх наявність на окупованій території. Однак ця наявність не створює комфорту, бо користуватися цими речами людина не може.

У питанні допомоги говорять і про державні структури, і про волонтерську роботу. Негативний досвід переселені особи мають саме з державними органами влади. Передусім відзначають проблему із швидкістю розв’язання бюрократичних питань, небажання вийти за рамки встановлених бюрократичних схем (ситуації з втратою певних документів, неможливістю представити певні необхідні документи), негативні відгуки та коментарі посадових осіб на адресу переселенців (особливо у Києві). Однак оцінка джержавних структур та їх діяльності пов’язана із очікуваннями людей. Респонденти демонструють високий рівень очікувань допомоги від держави, вважаючи це її прямим обов’язком. Натомість неочікувані форми допомоги від волонтерів, громадських організацій, небайдужих людей оцінюють дуже високо.

Інтенсивність контактів з тими людьми / структурами, що надають допомогу, залежить від матеріального стану переміщених осіб – частина з них не потребує допомоги держави чи волонтерів і навіть самі робили внески у волонтерські організації. Всі опитані обізнані з діяльністю волонтерських організацій і всі на якомусь етапі отримували пропозиції про надання допомоги від них. В питанні допомоги не виявляють надмірної вимогливості. Ще одним специфічним моментом допомоги з боку внутрішньо переміщених осіб є те, що вони інтенсивно включалися у допомогу людям, що залишилися на окупованих територіях, однак практично жоден з них не надавав допомоги українській армії. Подібні дії засвідчують латентне засудження як самого озброєного конфлікту на Донбасі, так і усіх учасників воєнних дій на території Донбасу, яке не артикулюється, але проявляється на рівні практик.

Наступним моментом, що потребує уваги, є оцінка респондентами свого матеріального статусу після переселення. З одного боку, вони визнають, що фактично втратили все і змушені на новому місці починати практично з нуля, перебуваючи в залежності як від державних рішень про допомогу, так і від волонтернських організацій. Однак з іншого боку, респонденти намагаються оцінити свій новий статус як цілком прийнятний, «нормальний». За умов погіршення економічної ситуації в Україні в цілому, внутрішньо переміщені особи відчувають що державна допомога руйнує нехай хиткий, але баланс у питаннях справедливого розподілу ресурсів, яких не вистачає на всіх. Відповідно, вони починають відчувати провину через те, що потребують допомоги. Кажуть про те, що в країні зараз усі переживають складні часи, тож допомога потрібна всім (що може грунтуватися на бажанні не привертати до себе надмірної уваги, не спровокувати проти себе негативної реакції незадоволених людей).

О.М.: Ще одна проблема, яка потребує значної уваги у процесі роботи з внутрішньо переміщеними особами – це проблема фізичного та психічного здоров’я. Респонденти вважають стрес причинами прискорення смерті, різкого погіршення фізичного стану. Характеризують свій психічний стан як поганий. Говорять про суїцидальні настрої серед переселенців, зумовлені відчуттям непотрібності, обмеження їх громадських прав.Ось ще кілька відповідей респондентів:

«Я просто слышал, что были места, там где люди жили в какой-то палате, спали на полу, ели печенню картошку, это вообще не для людей, а для зверей. Было холодо, около +5-7 градусов и были маленькие дети. Это все рассказывали мои знакомые, которые тоже переселялись и им было тяжело, спасибо нашому президенту и Украине. … Переселенцы – они не хотят жить. Почему они не хотят? Потому что плохое обращение президента к людям».

«На момент початку штурму [донецького аеропорту українськими військами ], 26 чи 23 травня, вона [мати респондента] була вдома і дуже таке враження на неї справило, що над нашим будинком, конкретно над нашим, завис український гелікоптер і випустив весь запас у бік аеропорту. Це було просто над нашим будинком. І в мами це викликало такий моральний шок».

«А когда переехали в Одессу [из Константиновки], он [муж] устроился шашлыки делать. А я болела, от переживаний, все это сильно влияло на здоровье. У меня стало подниматься давление. Гиппертоник второй степени. Ну. В общем, много болезней обнаружили. И вот до сих пор как бы лечусь, не работаю».

«… люди с Луганска имеют травмировою психику. Это нервы, некоторые могут заплакать. Иногда не надо жалеть надо обычно общаться. Я думаю лучше без жалости, так настроение ужасное, а тут «бедные» и еще больше хуже становится. И начинается слезы, нервы и так дальше».

«Просто я помню ... как я только Бердянськ приехала, [после того как] вот эта неделя обстрелов была, потом часть [военную] там взяли, я ... могу диагноз себе поставить... Я ... истерила, я ругалась, то есть у меня вот нервное какое-то повышеное состояние. То есть я неспокойный человек была, и часто плакала... С этим тоже нужно, наверное, роботать со специалистами психологически».

Ще один важливий момент, це те, що покрокова стигматизація та дегуманізація мешканців Донбасу призвела до викривленного бачення подій мешканцями інших регіонів України. Все населення Донбасу розглядалося як гомогенне в сенсі сепаратизму, не українське. На нього покладалася провина за окупацію частини Донбасу Росією. Більшість мешканців регіону відчували, що вони залишилися сам на сам з проблемою і не вписані в загальнодержавний контекст, а проблеми Донбасу – не сприймаються як загальнодержавні.

«Когда была в Днепропетровске, у меня сложилось совершенно ужасное впечатление. Здесь слышала как одна женщина разговаривала по телефону: «Донецк, ой, Донецк, как же вы не вышли, надо было выйти!». И я говорю: «Конечно, стоит танк посреди города, так надо было выйти! Что ж вы к нам не приехали? В Киев на Майдан приехали, а к нам нет. Та же самая железная дорога работала, приезжали бы к нам, вот»). Очевидно, що такі непорозуміння уповільнюють процеси інтеграції українського суспільства за нових умов, стають причинами «замикання» переселенців на собі, знижують мотивацію щодо активної комунікації з зовнішнім середовищем.

- А як оцінюють ВПО ті події, свідками та учасниками яких вони стали?

О.М.: Спільного бачення ситуації на Сході в свідомості переселенців не існує. Потрактування того, що відбулося, кардинально різниться та важко складається у єдину схему, залежить від джерел інформації та власного досвіду. Але здебільшого ситуація розглядається як штучна, привнесена ззовні (варіанти – з Америки, Європи, Києва, Росії), а місцеві керівництва – як несправжні, залежні, декоративні та такі, що не мають відношення до місцевих людей та їх поглядів та очікувань.

Взагалі, робота з відповідями респондентів на питання стосовно оцінки подій, з усією очевидністю ставлять питання щодо можливості існування «свідка подій» взагалі. Як визнають самі респонденти, в більшості випадків вони не могли зрозуміти, що саме відбувається, й, відтак, зверталися до інформації, що транслюється через ЗМІ чи з соціальних мереж, і вбудовували свій фрагмент реальності в готову схему, надану засобами масової інформації та комунікації. При цьому таке вбудовування має свою специфіку – люди обирають лише ті схеми пояснення реальності, які відповідають їх світобаченню, і відкидають ті, що не відповідають. Частково це дає відповідь на питання стосовно того, чому наявність Інтернету на окупованих територіях не формує критичний дискурс стосовно подій – більшість людей з усього інформаційного потоку, представленого в Інтернеті обирає «знайоме», ідеологічно близьке, не утруднюючи себе іншим баченням чи іншими позиціями.

Різне бачення ситуації стає однією з причин загальмовування процесів обєднання переселенців на новому місці. Переміщені особи демонструють небажання вступати в контакт з предствниками власного ж регіону, бо не хочуть травмувати себе поновленням дискусій навколо ситуації. Вони здебільшого схильні закриватися на родинному колі, в значній мірі обмежувати контакти з навколишнім. Більшість опитаних демонструє песимістичне бачення майбутнього регіону. Території розглядаються як втрачені, що навряд чи стануть українськми через різні причини – як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Останнє формує і загальну налаштованість на «неповернення».

В.С.: При цьому, респонденти з усіх міст радять іншим переїздити у місто їх перебування, що говорить про відсутність значного конфлікту із середовищем. Єдиними порадами (особливо стосовно Києва) є необхідність зважити свої сили, інтелектуальні та фінансові можливості та розраховувати передусім на власні сили. Як ми вже казали, вибір міста часто зумовлений наявністю родичів / знайомих, які допомагають швидше адаптуватися, знайти необхідні соціальні контакти, вирішити проблему житла. Спрацьовує і ефект «знайомства» з містом (наприклад, колись тут навчалися). Тобто, для людей, що переселяються, важливою є наявність доступу до певних соціальних мереж, чого б вони не мали за відсутності знайомих. Респонденти здебільшого блокують свої спогади про колишнє життя в місті. Окуповане місто сприймається як чуже, не своє, яке фактично вже більше не існує. Як не існує і колишнього життя.


- Якщо робити висновки, то про які пріоритети треба знати, якщо вирішувати проблему допомоги переселенцям?

О.М. У якості головної допомоги усі називають вирішення проблеми житла у будь-якій формі: побудова модульних містечок, надання безкоштовного житла хоча б на початковий час (бо очевидно, що людина одразу не може розв’язати і проблему житла, і проблему пошуку роботи). При цьому визнають, що не можна видавати переселенцям повноцінне житло позачергово, бо на фоні нерозв’язаної житлової проблеми у багатьох людей це може викликати незадоволення з приводу «дискримінації навпаки».

Саме у процесі пошуку житла переміщені особи найчастіше стикалися дискримінаційними практиками (небажання здавати житло особам з зони АТО, підвищення цін). Мають вони місце і у процесі пошуку роботи.. Для респондентів, що не були переселені у наслідок переведення їхніх організацій та установ за межі зони конфлікту, питання працевлаштування стоїть на другому місці. Необхідним є створення умов для перекваліфікації людей, професії яких були повязані із структурою економіки Донбасу. Далі іде проблема їжі (потрібна кожного дня і не всім доступна у повноцінному обсязі).

Далі – йдеться про соціально-психологічну допомогу (виведення зі стресу, подолання «геттоїзації», ізоляції, включення у соціальні мережі тощо). Допомога через створення можливостей є більш привабливою, ніж допомога «з милості». Люди часто наголошують на власній повноцінності, повносправності, що свідчить, що вони важко переживають зміну свого статусу та появу залежності від допомоги інших. Як варіант пропонується диференційована допомога – для більш вразливих категорій (діти, учнівсько-студентська молодь та пенсіонери) – довша за часом, для інших – коротша. Необхідною є допомога стосовно надання послуг, умовно привязаних в Україні до місця проживання (реєстрації) людини. Йдеться про взяття на облік в лікарні, прийняття дітей до дитячого садочка чи школи тощо.

Якщо ж говорити про загальні висновки, то можна констатувати, що загалом процес переселення проходить без істотних соціальних чи міжнаціональних конфліктів, проте призводить до соціальної ізольованості переміщених осіб та необхідності додаткової культурної та соціальної адаптації (у деяких регіонах України вираженої сильніше, у деяких слабше). Відповіді респондентів дозволяють говорити про наявність латентних конфліктів, які не проговорюються респондентом під час прямих питань, однак проявляються у відповідях на інші питання, наприклад, коли респонденти пояснюють своє «мовчання» у відповідь на образи. Латентні конфлікти пов’язані з відмінними моделями світосприйняття та емоційним фоном спілкування насиченим стереотипами та взаємною однобічною інформованістю. Також латентні конфлікти пов’язані з наочними проявами зміни традицій (поява традиційного мусульманського вбрання, недотримання частиною переселенців місцевих традицій через незнання та невключеність у місцеву спільноту).

В.С. Процес переселення має в основному характер індивідуальних траєкторій переміщення, ніж організований груповий. Відповідно, основну роль у процесі переселення відіграють власні соціальні та інституційні контакти переміщених осіб. У ситуації браку таких контактів, першочергова відповідальність лягає на волонтерські організації. Держава у процесі переселення відіграє другорядну роль. Частково це пов’язане із небажанням переміщених осіб офіційно декларувати свій стан (через страх, небажання отримати соціально непривабливий ярлик або через відсутність потреби), а частково через її бюрократичну інертність. Державна статистика передає занижені цифри стосовно кількості переміщених осіб, оскільки вона не в змозі «побачити» таких осіб та адекватно оцінити їхню реальну чисельність. Серед, осіб що переселилися з Кримського півострова кількість незареєстрованих осіб є меншою. А серед вихідців з зони АТО на момент проведення дослідження (жовтень-листопад 2014 р.) незареєстровані складали близько половини.


- Ваші рекомендації ?

О.М.: Переорієнтація роботи з переселеними особами з моделі «допомоги» на модель «залучення» або «відкритих можливостей». Надання прямої соціальної допомоги часто сприймається як пониження соціального статусу, виникнення відчуття залежності.

Головні проблеми, які переселенці не здатні розв’язати самотужки – це житло та робота. Ці напрямки допомоги повинні бути пріоритетними у роботі з адаптації внутрішньо переміщених осіб.

В.С.: Відсутність житла та проблеми з його пошуком змушують декотрих повертатися назад, створюють джерело основної соціальної наруги та дискримінації. Важливо виробити стратегії заохочення державою приватних власників, що здають помешкання переселеним особам. Таким чином, це зменшило б навантаження на державний бюджет у процесі побудови тимчасового житла для переселенців.

Пошук роботи в Україні все ще істотно пов'язаний з соціально-родинними мережами, а вакансії рідко потрапляють у відкритий доступ, відтак особа, що переселилися, залишається поза інформаційними потоками стосовно наявних робочих місць і програє у трудовій конкуренції. Додатково ситуація ускладнюється через бюрократичні процедури (відсутність прописаних бюрократичних алгоритмів дій стосовно нестандартних ситуацій – втрати трудової книжки, відсутності документів тощо). Важливою є роз’яснювальна робота з працівниками центрів зайнятості, стосовно нестандартних ситуацій, робота з місцевими органами самоврядування стосовно створення економічних кластерів чи бізнес-інкубаторів для переселених осіб. З метою подолання соціальної ізоляції переселених осіб, місцевим органам самоврядування слід передбачити надання міні-грантів для переміщених осіб, що мають бажання утворювати різноманітні види місцевих спільнот, спілок, об’єднань. Орієнтувати органи місцевого самоврядування на необхідність залучення переселених осіб до міського/сільського життя громади.

Сам процес переселення є доволі травматичним для людини, відтак більшість переселенців потребують психологічної допомоги. Натомість в українського населення несформована культура звернення за психологічною допомогою. Важливо включити складову психологічної допомоги у дитячі садочки, школи, професійні середовища.

О.М.: І ще одним важливим моментом є сам стиль говоріння про проблеми ВПО на рівні суспільства, в ЗМІ. Йдеться про обережне застосування термінології (наприклад, більшість ВПО доволі боляче сприймають, коли їх називають «біженцями», обгрунтовуючи це тим, що вони просто переїхали з однієї частини країни в іншу і як були, так і залишаються громадянами України). А також важливим є говоріння про проблеми переселенців не сфокусовано, а в контексті тих суспільних проблем, які стали наочними саме через процеси переселення.

- Що може змінити такий спосіб говоріння про ВПО?

О.М.: Такий спосіб говоріння про ВПО дозволяє бачити не лише «травму» та «проблему», а й можливості. Фактично вперше в Україні у процесі активної взаємодії зустрілися представники різних регіонів (і на Майдані, і під час переслення з окупованих територій). Пряме та безпосереднє спілкування людей підриває взаємні стереотипи, сприяє інтеграції українського суспільства. Ці процеси йдуть повільно, але демонструють в цілому позитивні тенденції. Події, що відбулися останнім часом в країні призвели до переосмислення населенням власного ставлення до української державності, усвідомлення цінності державної незалежності, національно-державної символіки тощо. На фоні цього усвідомлення спостерігається надзвичайно сильна суспільна критика практично усіх державних інститутів, демонстрація певними суспільними групами бажання обійтися без держави як політичного інституту, взяти на себе виконання завдань з впорядкування суспільства. Для країни це блискуча можливість витворити нову якість держави. Однак слід памятати, що «коридор можливостей» не є тривалим за часом.

В.С.: Соціальною реакцією на події на Майдані та російсько-українську невиголошену війну в Україні став неочікуваний рівень соціальної солідарності, який виявився і в тому, як раціонально люди реагували на провокації і певною мірою протистояли технологіям гібридної війни, а також у значному та вагомому волонтерському русі. Останнє також є надзвичайною можливістю України, оскільки нарешті маємо соціальну групу, що цілком позитивно сприймається суспільною свідомістю та може стати основою нової соціальної солідарності.

О.М.: І ще один момент. Відповіді респондентів стосовно власної національності дозволяють говорити про активізацію конструкту політичної нації, в який гармонійно вбудовуються власна етнічність чи національність:

«Я украинец еврейского происхождения»

«Украинка я. Я родилась в СССР, но не в России... Я ж россиянкой никогда не была, в России не была, я ж не знаю как там. Да у нас даже разговор разный»

«В менет є друг, він вірмен, але він українець і позиціонує себе як українець» (молодий, Донецьк);

«Украинка. Но это не национальность. Это – граждансто. Где-то русская, но не россиянка» (середнього віку, Донецьк).

Наталія Сергєєва, "ОстроВ"


Материалы по теме


Последние видео-новости

Погода
Погода в Киеве
Погода в Донецке
Погода во Львове
Погода в Симферополе

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер: