Воскресенье, 22 октября 2017, 09:411508654512 Написать нам Реклама на сайте Мобильная версия English

Вверх

Куди летить чорний ворон?

 

Роман Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон» - симптом, який дозволяє побачити хворобливі тенденції в сучасній українській культурі. Про нього проголошувались захоплені промови з трибуни Верховної Ради, а одна з парламентських фракцій роздавала його по шкільним бібліотекам. В Луганській обласній раді, навпаки, під час обговорення подій у Львові 9 травня 2011 р., один з депутатів назвав цей роман прикладом не6езпечного вільнодумства. Все це свідчить про те, що нам треба вийти із зачаровано кола, яке примушує наступні покоління догравати громадянські війни попередників.

Я не збирався писати на цю книжку рецензію. Не збирався тому, що останній роман Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон» існує в якомусь непевному контексті. Він з’явився першим виданням ще 2009 року і особливої популярності не набув. Але після серії скандалів перетворився на бестселер. Харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля» навіть надрукувало роман додатковим накладом в 15 тис. примірників. В луганській книгарні «Буклет» вже більше місяця він стоїть серед книжок, які найчастіше купують.

Вже багато написано про двозначність рішення Комітету з Шевченківської премії присудити її Василю Шкляру за цей роман. Адже в ньому безліч прокльонів на адресу «жидо-московської комуни». Носії радянської влади тут зображаються винятково як боягузливі і зухвалі зайди: «…Були то невеличкі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті москалі, довготелесі, товстошкурі латиші з крижаними очима, вовкуваті й вічно голодні китайці, яких наші селяни називали «сліпими», юродиві з лиця чуваші та башкири, і в усіх на язиці крутилося одне загадково-страхітливе слово “Хальоднияр “» (с.25). Отаман Чорний Ворон після взяття червоними військами Мотриного монастиря склав показову в ідейному плані прокламацію: «Брати селяне! Російська потолоч вчинила наругу над нашою святинею – Мотриним монастирем. Кацапи – безбожники та жиди – анцихристи зняли церковні дзвони, які всіх нас єднали не тільки голосом Божим, а й погуком боротьби з московською навалою. <…> Не спіть, убивайте де тільки можна московську нечисть. Хто ще дужий узяти в руки зброю — ідіть до лісу. Не вірте обіцянкам москалів і христопродавців. Не суньте голову в ярмо кацапщини!» (c. 90). І ця прокламація – не просто голос літературного героя, а лейтмотив роману.

Василь Шкляр написав дивного листа Віктору Януковичу: «Засвідчую Вам свою повагу і прошу Вас врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника. Моя позиція, пане Президент, ніяк не стосується Вас особисто, але поки при владі є Дмитро Табачник, я не зможу прийняти премію». В результаті залишився без премії.

Не буду гадати, яку роль у вилученні Василя Шкляра з списку шевченківських лауреатів відіграло побоювання міжнародного скандалу. Не дуже мені цікаві і інтриги у найвищих владних колах. Хочу сказати декілька слів власне про роман, про світ, змодельований у тексті. Хочу про це написати тому, що він набув певної популярності навіть на Сході України.

Що ж перетворило цей твір на бестселер? З одного боку, Василь Шкляр володіє словом, глибоко відчуває українську мову. Він вправний розповідач. Але, з іншого боку, варто придивитися до того, яке ж він послання адресує своїм читачам.

 Якщо бути абсолютно чесним і не звертати увагу на жодні політичні обставини, то це послання можна визначити терміном «етнічний націоналізм». Згідно з ним націю творить певний етнос, який є автохтонним для певної країни. Легенду автохтонів, яких як коників народжує рідна земля, свого часу запропонував Платон в діалозі «Держава». Так що ця легенда старіша за всі новочасні європейські націоналізми. Але формування націоналістичного світогляду як частини європейського проекту національної держави реанімувало і ці надзвичайно архаїчні погляди. Їх навіть не дуже коректно і визначати як націоналізм. Краще б запровадити термін «етніцизм». От саме етніцизм і є посланням Василя Шкляра.

Що ж випливає з цієї ідейної позиції в сучасному світі? А нічого нового! Поділ на нас-людей і решту майже нелюдей, або абсолютних нелюдей. Коли етніцизм сформувався, то він був ідеологічним прикриттям рабовласницьких воєн. Платон писав, що між еллінами можливі лише чвари, а війна буває тільки з варварами. Василь Шкляр, безумовно, не є ідеологом рабовласництва. Він етніцизм використовує для обґрунтування антиімперіалістичної боротьби. Але наслідки ті ж самі. Справжніми людьми в Україні є лише українці, а решта – зайди і посіпаки. Але і це не все. Цей поділ ще більш жорсткий – Übermensch і untermensch. Автор смакує геройство автохтонних борців. Більшість опорних епізодів роману – це епізоди надзвичайної жорстокості. От опис «колотнечі з вошивою кацапнею»: «Чорновус на вагання часу не мав: вихопив шаблю, махнув з усього плеча, і чужа рука, відтята по лікоть, упала на землю. Натовп ураз принишк, очманілі москалі, потупивши голови, дивились на відрубану руку, яка ще жила й ворушила розчепіреними пальцями» (с.36). А от ще виразніший епізод, який передає радість нищення собі подібних: «Операцію почали о четвертій ночі, коли п’яна москальня захропла найміцнішим сном. Спершу тихо, без писку, вкоськали застави, прибрали стійки біля школи та цукроварні, а потім ударили з усіх сил. Москалі вискакували з дверей та вікон у самій білизні, спросоння тікали навпрошки хто куди бачив, миготіли кальсонами через тини, перелази, городи, садки. Але ж якою доброю мішенню були ті кальсони вночі! І як злагоджено стукотіли «максими» та «люйси», як весело репалась «кукурудза», як тонко і заливисто тьохкали кулі!» (с. 41). На ранок герої розглядаються довкола: «Містечко було всіяне трупами, що, розпластані і покоцюрблені, валялися в пилюзі, в бур’янах, попідтинню, на городах, левадах. Один неборака звисав із плоту в таких загиджених кальсонах, що бридко було дивитися, інший десь на дорозі загубив свою голову (видно наткнувся на шаблю) й захолов у калюжі смолянистої крові, ще один лежав на купі гною з випущеними кишками» (с. 41 – 42). І в такому дусі продовжується до кінця тексту. Читати це бридко. Справа навіть не в натуралізмі. Війна не прикрашає людський рід. Читати це бридко тому, що автор цим натуралізмом захоплюється. Захоплюється насильством своїх автохтонних героїв і проклинає насильство «зайд».

Я думав, що так писати про Громадянську війну після «Тихого Дону» Михайла Шолохова неможливо. Він показав її трагічність саме через зіткнення людей, які входять до різних таборів, але у кожного з яких є своя правда. Шолохов зобразив і червоних, і білих, як людей, а не як плакатних персонажів. В обох таборах були і ниці, і люди великої відваги і честі. Але для Василя Шкляра уроки Михайла Шолохова нічого не важать.

Чи можна «Залишенця» вважати історичним романом?

Незважаючи на явність відповідних жанрових ознак, я б відповів на це запитання заперечно. Автор не зображає минуле, не досліджує його, а творить легенду для потреби сьогоднішнього дня. Легенду цю можна передати наступним чином. В Україні не було громадянської війни. Українська Народна Республіка як держава боролася з іншою державою – більшовицькою Росією, яка здійснила проти неї агресію. Повстанці Холодного Яру були повноважними представниками своєї держави. Для тих, хто не зрозуміє, автор навіть написав спеціальну преамбулу: «1921 року доля чотирилітньої війни, яку Росія розв’язала проти Української Народної Республіки, було вирішено на користь загарбника. Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України. Відчайдушний опір російським окупантам чинили повстанці Холодного Яру»(с. 6).

 

Але реальна історія була набагато складнішою.

На теренах України накладалися один на один велика кількість історичних процесів. З одного боку, розгорталася національна революція, яка мала два різновиди – центрально-український та галицький. З іншого ж боку, по території України декілька разів прокотилися хвилі громадянської війни, яка охопила колишню Російську імперію. І в цьому сенсі Україна була не лише театром воєнних дій. Її населення було активним учасником цих подій. Цілі військові формування переходили від петлюрівців до червоних і навпаки. Інколи діапазон збільшувався переходом до лав білих чи різних отаманів. Достатньо згадати долю Української галицької армії. І відділити національну революцію від громадянської війни можна лише в абстрактному аналізі. По-третє, під час Громадянської війни Україна вперше зіткнулась з проблемою власної культурної гетерогенності. Почався територіальний розпад на величезну кількість маленьких «республік». Однією з них була Холодноярська «республіка» отамана Василя Чучупаки. Але навіть на Черкащині це була не єдине подібне утворення. Вони виникали і гинули, а з ним гинула і велика кількість населення. Наведу уривок з праці сучасного українського історика про колоритну постать Спиридона Коцура: «В квітні 1919 року радянський Чигиринський полк (1-ї Української радянської армії), яким командував отаман Спиридон Коцур, був направлений битися проти Петлюри. Але, кинувши позиції, полк «добіг» до рідного Чигирина. Під час своєї втечі-рейду, шляхом слідування полку, Коцур знищував ЧК в повітових містечках, грабував єврейські містечка, закликаючи «бити жидів і призначенців». Отаман Коцур, оголосив про створення незалежної Чигиринської радянської республіки на платформі «вільних Рад без партійної диктатури» (40 тисяч «підданих») з собою на чолі, висуваючи одночасно більшовицькі, анархістські та українські національні гасла» (Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. – Харьков: Фолио, 2005. – С.357 – 358). 

Варто відмітити, що під час громадянської війни в Україні різні табори користувалися різними категоріями соціальної класифікації. Одні ділили людей за класовою ознакою, інші – за етнічною. Ці соціальні класифікації породжують різні форми солідарності на ґрунті несумісних суспільних проектів. Коли вони зіштовхувалися між собою, то виникало трагічне непорозуміння. Його ціною стало біля 4,5 мільйонів загиблих.  

В романі Василя Шкляра подібних складнощів немає. Він не згадує Коцура, який відзначився тим, що воював з усіма військовими силами, які були в той час на Черкащині. Він не згадує навіть про отаманів Григор’єва, Зеленого, Струка та ін. Не згадує про повстання німецьких колоністів та російських старовірів. Не є для нього суттєвим досвід Нестора Махна. Він конструює достатньо маленький герметичний простір, де діють його герої.  

Засоби конструювання хронотопу роману запозичені з арсеналу соцреалізму. Тут існує чіткий поділ на своїх і чужих. Свої серед своїх добрі і чуйні. Вони борються за справедливу справу. Всі їх вороги – в ліпшому випадку покидьки. Вони боягузи і зрадники. При зустрічі з повстанцями «червінці» лишаються здатності до дій. Від початку до кінця в романі натрапляємо на подібні епізоди: «…Козаки не лише роззброїли охорону й міліцію, але встигли вже всіх роздягнути і, як овець, загнати до пристанційної комори із заґратованими віконцями. Зробили це без жодного пострілу. Під стіною залишився в калюжі крові командир охоронного відділу, який «нє понял» наказу Вовкулаки» (с. 354). А ось повстанці захопили заступника голови окружного виконкому Федора Касатонова. «Розповів, що родом він із Смоленщини, а в Україну його послали для зміцнення совєтської влади. Тут він нічого поганого не зробив, не вбив і мухи. Підіймав сільське господарство. Ось і тепер їхав до Жаботина організовувати весняну посівну кампанію. Якщо його відпустять, він відразу комісується за станом здоров’я, поїде на свою Смоленщину, і тут ноги його більше не буде.

-          По тобі не скажеш, що ти слабкий, - похитав головою Ворон. – Френч он тріщить по швах. Пику на нашому салі од'їв?

-          Я сала не єм, - сказав гладун. – У меня ат нєво ізжога.

-          Виходить, що наше сало ще й винне, - зітхнув Ворон.

-          Ви жє мєня нє расстреляєтє? Я ведь что…я мірний человєк…занімался сельскім хазяйством. Я люблю Украіну…

-          А Росію ти любиш? – спитав Ворон.

-          Ну…как жє, канєшно. Сразу уєду, єслі атпустітє. Ви же мєня атпустітє?

-          Це вирішить Вовкулака.

Вовкулака не зводячи очей з Касатонова, ковтнув слину. Він уже прикидав собі, як і кого посилатиме в «земельний комітет» (с. 318 – 319). 

Епізод перед повішенням має «гумористичний» відтінок. Але мені через це знущання Чорним Вороном над вже засудженим функціонером чується глумливий голос нацистського гауляйтера.  

Все ж варто запитати: яким же чином такі слабкі вороги змогли здолати автохтонних рицарів?

Василь Шкляр заводить стару пісню про зраду верхівки, яка виїхала за кордон і тепер сидить по теплих готельних номерах. Мова про Петлюру та його оточення. В Україні біди країни подібним чином пояснюють давно. Ах, еліта відреклася свого народу. Ах, інтелігенція пішла на службу чужим державам. Так дійсно було неодноразово. Але чому? Чому еліта УНР не змогла виробити суспільний проект, який би згуртував мешканців України і перетворив їх на громадян? В романі вся позитивна програма героїв зводиться до власної держави на власній землі. А далі що? Чому повинна служити держава? Якщо вона стає самоціллю, то перетворюється на Молоха, що зжирає своїх підданих. Питання можна продовжити. Чому ця еліта гризлася між собою, перетворюючи УНР на державу, що не відбулася? І все це – серйозні питання, на які відповіді в романі немає. Правда, немає цієї відповіді не лише в романі. Більшість діячів, що претендують бути голосом країни, роблять вигляд, що такі питання просто неправомірні. 

Тепер спробую стати на позицію «адвоката диявола» для того, щоб зрозуміти мету Василя Шкляра. Думаю, що сам намір цього роману у нього виріс з відрази до постійного скиглення про національні поразки. В нашій країні з часів президентства Леоніда Кравчука це стало мало не світською релігією. Перетворення народу на жертву упосліджує його. Мабуть, письменник своїм романом і хотів повстати проти подібного досвіду.  

Але навряд чи це справжній прорив до свободи і самоповаги. Скоріше, це тривожний симптом нездоров’я нашої культури. В ній є досить архаїчні і жорстокі тенденції. Безумовно, вони існують не лише в нашій культурі. Більш того, вони є у будь-якого народу. Але тут мова про конкретну ситуацію в Україні. Василь Шкляр підняв на поверхню всю ту ксенофобську каламуть, про яку до цього часу вважалося соромно говорити. І наклади роману свідчать, що вона знаходить відгук у читачів. 

Може на це і зробили ставку сановні шанувальники творчості Василя Шкляра? У такому випадку – це ставка на небезпечне маніпулювання суспільною свідомістю. Хвороба нашого суспільства зараз не лише в тому, що за останнє двадцятиріччя з дна нашої культури підняли глибинну архаїку. Проблема в тому, що повсюдним в Україні став антисоціальний індивідуалізм. Можна себе переконувати в протилежному. Але моральна деградація значних мас населення є доконаним фактом. Можливо, що «Залишенець» Василя Шкляра – це одна з спроб згуртувати атомізоване населення України за допомогою ксенофобської архаїки. Може я дещо і перебільшую. Але не помічати такої небезпеки не можна. Серед верхівки нашого суспільства є люди, які поки що підпільно підтримують крайні праві рухи. В період якоїсь кризи вони можуть і вийти із підпілля. Тоді нас дійсно чекають пекельно веселі гауляйтери, погроми і повна катастрофа.  

Щоб таке не трапилося час припинити використовувати історія як засіб у політичній боротьбі. Наприклад, контрпродуктивно на місце радянської міфології Громадянської війни поміщати дзеркальну петлюрівську міфологію. В радянський час символом була трипільська трагедія літа 1919 року. Тоді війська отамана Зеленого в Трипіллі порубали, розстріляли і скинули в Дніпро сотні радянських бійців. Тепер про цю трагедію вже не згадують. Її цілком може заступити трагедія групи Тютюнника, яка була розгромлена кіннотниками Котовського 17 листопада 1921 року під містечком Базар. Тоді 200 учасників «зимового походу» загинули в бою, а 359 були розстріляні. Насправді, і то, і то – трагедії. Ми вийдемо з хибного кола лише тоді, коли зможемо вшанувати всіх загиблих в громадянській війні. І припинимо догравати їх війни.  

Може не варто все ж надавати дуже великої політичної ваги художньому твору? Але якщо послідовно проводити лінію письменника, то вона прирікає Україну на міжнародну ізоляцію. Вона розриває великий цивілізаційний простір, в якому існує і розвивається українська культура. Вона стимулює в Україні культурний розкол, а отже веде її до нежиттєздатності. В цьому сенсі його позиція згубна для України. І може добре, що ця позиція знайшла таке ясне вираження. Через чіткі симптоми легше діагностувати хворобу.  

Ілля Кононов, «ОстроВ»

 

 



ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ

ПОСЛЕДНИЕ ВИДЕО

Погода
Погода в Киеве
Погода в Донецке
Погода во Львове
Погода в Симферополе

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер: