Вверх

І. Дзюба: Янукович далеко не дурний...

Інтерв’ю з відомим публіцистом, вихідцем з Донеччини, літературознавцем, колишнім дисидентом-“шестидесятником”, академіком Національної Академії наук України, Героєм України Іваном Дзюбою

– Іване Михайловичу, в бібліотеці ім. М. Драгоманова у Львові зараз представлена виставка Ваших творів, присвячена Вашому 75-річчю. Своєрідним епіграфом до неї є слова Мілана Кундери: “Боротьба людини із владою – це боротьба пам’яті із забуттям”. Чи відповідають вони Вашій життєвій позиції?

– З певними корективами. Я, у всякому разі, не повністю ідентифікую себе так. Безумовно, боротьба пам’яті із забуттям – це і є суть культури. Це загальна формула. Але у вужчому розумінні я не відчуваю себе борцем. Для мене протистояння є чимось органічним, як норма поведінки, в чомусь пом’якшеної, в чомусь толерантної, але внутрішньо відпорної до того, що ти не сприймаєш. Мені багато чого доводиться робити вимушено. Хотілося б, щоб це робив хтось інший, а я займався би своєю справою. Я завжди вважав, що моїм призначенням є літратурознавство, літературна критика, історія літератури, сфера гуманістичної думки взагалі. Наприкінці 50-х років я глибше усвідомив, що відбувається з Україною, з української мовою і літературою, що відбувається не те, що мало б. Я сподівався, що хтось про це скаже, хтось знаючий розкриє людям очі на проблему. Але ніхто не брався. Тому виник “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Я думав, що напишу його і займуся своєю справою. А вийшло так, що ця річ змінила мою долю і почала диктувати мені те, чого я не хотів робити. Я поступово приходив до відкриття України. Тоді до всього треба було доходити власним розумом. Я навчався в Сталінському педінституті (Сталіно – до 1964 р. назва Донецька; сьогодні Сталінський педінститут – це Донецький національний університет) на російській філології. Всі ми спілкувалися російською мовою, хоча зневаги до української в нас не було, ми її прекрасно знали. Потім мені почало відкриватися, що, зрештою, зникає цілий народ, ціла культура, ціла мова, і якщо кожен з нас не відчуватиме причетності до проблеми, то так один за одним ми зникатимемо і не залишиться нікого, хто жив би Україною. Мені не було властиве переконання, що українська нація і українська мова найкращі, це все несерйозні речі. Просто в мені виникав протест проти несправедливості: і мова не гірша, і народ не гірший, і культура не гірша, могли би бути і розвиватися, і викликати таке ж ставлення до себе, як і інші мови й народи. Через що ж така зневага? Тільки з почуття несправедливості це і виникло. Якби склалося так, що переслідували б російську чи якусь іншу мову, то я за них би повставав, відстоював би їх.

– У Львові я все частіше чую на вулицях російську мову. Окрім вже традиційної чужинецької нецензурщини, львівяни багато “прикрашають” свою мову російськими виразами. Російсько-українські словники тут чомусь популярніші за українсько-російські. Метаморфози просто вражаючі. Як можна зрозуміти, що у вже 15 років як незалежній країні, навіть в осередку українства, столиці Галичини може відбуватися таке зросійщення?

– На жаль, це правда. Відбулася зміна в ставленні до України росіян і російськомовних. На перших порах незалежності, і ще перед нею, було національне піднесення, після 91-го року народ мав великі надії. А потім настала черга розчарувань. Але впливи цих розчарувань на якісь світоглядні, психологічні установки – різні для росіян, російськомовного населення, і для українців. Якщо на перших порах росіяни міркували, що якщо вони живуть в цій країні, то вони мають бути до неї лояльними, бути причетними до неї. Але вони не відчували себе домінантною силою. Сьогодні, складається таке враження, що вони починають себе домінантою відчувати. В українських росіян немає почуття того, що вони належать до прийшлої нації. Хай вона навіть вкорінилася тут, хай вона теж має право бути одним із господарів цієї землі. Але одним із господарів, а не єдиним господарем. Плюс до цього – розчарування самих українців, плюс – слабкість української інтелігенції. Те, що мене мучить весь час: наша інтелігенція дуже слабка і не може достойно підтримувати конкуренцію. Це має історичні підстави, але не тільки. В руках росіян і тих, хто представляє проросійський сектор, більші кошти і більші можливості.

– Ви згадали про “Інтернаціоналізм чи русифікацію?”, про те, що більше не могли тоді мовчати. Нещодавно у Львові був Дмитро Павличко, який зі сцени всіма можливими словами ганьбив радянський режим. Слухаючи його, важко було не згадати Вас. Коли Ви і Ваші товариші виступали проти влади, він, і багато хто окрім нього, багато хто з тих, що сьогодні перебувають при владі, мовчали і перебували в бездіяльності, хоча могли б і мали б щось робити. А тепер вони дозволяють собі таку критику. За яким правом?

– Сьогодні легко ганьбити, критикувати. Тоді треба було… Я не належу до тих, хто абсолютно перекреслює все, що було за радянської влади. Щось робилося, страшною ціною, але є певні речі, які не треба спрощувати. І серед комуністів були люди, які намагалися для України, для української культури щось зробити. Але не треба сьогодні старатися показати, що ти був кращим, ніж насправді.

– Ви добре знали В’ячеслава Чорновола. Зараз знову піднімають справу про його загибель. Чи варто сьогодні, так сказати, ворушити його останки, і чи не є це черговою спекуляцією від влади?

– Мене це дуже дивує. Особисто я від самого початку не вірив, що Чорновола вбили. З дуже простої причини: на той час він вже не являв небезпеки для влади. Чорновіл втрачав свої позиції. Був розкол у його власній партії, його скидали. І у влади не було ніякої потреби його вбивати. Навпаки, смерть Чорновола відразу повернула йому втрачений авторитет. Те, що говориться сьогодні стосовно загибелі Чорновола, можна називати політичними спекуляціями.

– А син такої людини став штатним клоуном при Партії регіонів…

– Це сором і ганьба для всіх нас. І це трагедія. Психологічно це можна пояснити тим, що він хотів бути лідером після батька, а в Русі його не сприйняли. Він (Тарас Чорновіл) шукав якогось іншого місця, де він міг би щось очолити, і з цього все почалося. А ще тут замішаний якийсь “едіпів комплекс”, щось фрейдистське. Діти великих людей мають проблему зі славою своїх батьків. Він мусив відкинути її, стати вищим за батька, а по суті протоптався по його славі, по його імені.

– Ви виросли на Донеччині, Вам відомий Донбас. Сьогодні поширюється негативний імідж “донецьких”. Це образливо і несправедливо.

– Цей стереотип, власне, створили політики. Він, звичайно, абсолютно несправедливий. Підтримується цей стереотип тим, що Янукович набрав свою команду з Донецька. Сам він далеко не дурний чоловік. Я мав з ним довгу розмову, години три. Ми говорили на різні теми, на національні, на теми мови. Він багато що розуміє. Але Янукович теж не є самостійним. Партія регіонів набрала страшний депутатський корпус. ВРУ ще ніколи не була такою примітивною і дикою, як зараз. Це також працює на той стереотип. Хоча я думаю, що потроху все зміниться. Скільки Донеччина дала зовсім інакших людей. Скільки звідти вийшло дисидентів і патріотів: Світличний, Стус, Голобородько. Були люди, які гостріше ставили питання, ніж кияни чи львів’яни, бо де більший тиск, де більша гострота проблем, де гін більший, там більший і спротив. Хоча є й інший бік проблеми: просто дивно, що більшість донеччан зробили своїми представниками людей, які, власне, є їх експлуататорами.

– Ви жили в Києві, в Донецьку, у Львові. Ви знаєте ці міста і їх мешканців. Чи Ви спостерігаєте в Україні розкол, про який так часто говорять політики?

– Можна на політичному рівні говорити про розкол. А можна по-іншому ставити питання, а воно і мало б стояти по-іншому: Україна просто різноманітна, у всіх відношеннях, і в природному, і в мовному, навіть трошки в етнічному. Але все це мусить бути нашим багатством, бо там ми маємо одні культурні традиції, тут – інші, там один діалект, інший – тут. Все це має бути інтегроване, нічого не треба відкидати і зневажати. Це має складати нашу велику спільність, в тому числі і духовну спільність. У нас є не тільки Схід і Захід, є Полісся, Побужжя, і скрізь є свій колорит. Політичне загострення – це плід радянських часів, коли під час боротьби з так званою “бандерівщиною” антибандерівська пропаганда була поставлена так, що тінь падала на всю Західну Україну. І зараз ще на Донеччині, і не тільки там, коли людина приїздить з Галичини, чути: “западник”, “бандеровец” і т. д. Оце вже є розкол, і на ньому спекулюють різні політичні сили. При бажанні ситуацію можна розуміти саме так, хоча насправді мова є про єдність різноманітностей.

Іван Дзюба народився у 1931 р. на Донеччині. Закінчив Сталінський педагогічний інститут (нині Донецький національний університет), відділення російської філології. Активний учасник дисидентського руху, автор фундаментальної праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, в якій подав свідчення та факти насильного зросійщення української нації, і за яку потрапив до в’язниці. Це дослідження стало найпотужнішим поштовхом для поширення “шестидесятництва”. Перу І. Дзюби належать числені публіцистичні та літературознавчі статті та розвідки. В рамках Форуму видавців І. Дзюба особисто представив у ЛНУ ім. І. Франка свою нову працю “Шевченкофобія у сучасному суспільстві”.

Юлія Абібок (Львів), спеціально для «Острова» і «Суботньої пошти»



ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ

ПОСЛЕДНИЕ ВИДЕО

Погода
Погода в Киеве
Погода в Донецке
Погода во Львове
Погода в Симферополе

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер: