Сергей Жадан: «Деколонизация нужна нам всем, чтобы вырваться из постсоветского безвременья, из вакуума»

Автор бестселлеров, обладатель международных наград и кумир украинской молодежи Сергей Жадан в сентябре презентовал свой новый роман «Интернат», в котором рассказал о войне глазами учителя Паши. Главный герой оказался в эпицентре событий, которые происходили в Дебальцево в январе 2015-го. Паша похож на донбасскую интеллигенцию: он преподает украинский, но говорит на русском, и не любит свою работу. Политика была безразлична Паше, он считал, что эта война - не его война. Но настал момент, когда приходится пересечь линию фронта, чтобы забрать из оккупированного города племянника, и наконец определиться - кто ему «наши», кто чужие. Цитата: «Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі…».

Сергей Жадан родился в Старобельске, а живет в Харькове, куда, по замыслу агрессора, «русский мир» должен был прийти синхронно с Луганщиной и Донетчиной. Но харьковским майдановцам, среди которых был и Сергей Жадан, удалось отстоять свой город. Все годы войны Сергей Жадан помогает землякам, и часто бывает вблизи линии фронта. Мы поговорили с поэтом о событиях, которые происходят в нашей стране последние четыре года, о Донбассе и деоккупации.

- Помните ли вы 1 марта 2014-го? Что тогда произошло?

-Відбулася велика провокація, одним із ініціаторів якої, переконаний, була харківська влада. Після Майдану центр боротьби змістився саме до Харкова. Саме до нас втік Янукович, саме в нас активісти не дали йому провести зібрання й він вимушений був тікати далі.

- Как это было?

- Вони спробували провести з’їзд депутатів з півдня та сходу, прилетів Янукович. Це все мало відбуватись у Палаці спорту, а ми зібрали величезний майданівський мітинг 23 лютого, з найбільшою кількістю людей за всю зиму. Десь за 10 тисяч чоловік… Цей мітинг, думаю, налякав «депутатов юго-востока», тоді й Кернес полетів із Харкова. А далі був тиждень дуже жорсткого протистояння в місті, і все це завершилося великою бійкою 1 березня.

- Вы находились внутри ОГА - на видео вы с разбитой головой..?

- Коли з площі проросійські й російські мітингувальники прорвалися в ОДА, почалися сутички, бійки, і мені дісталось кілька разів битою по голові. Мене підняли з асфальту, вивели на площу… А далі працівники міліції просто вивели з натовпу, посадили в «швидку»…

- Милиция узнала вас?

- Ні, вони просто намагалися рятувати, кого могли.

- А как Вы объясняете такое огромное количество людей, которые требовали «русский мир»?

- Я встиг помітити, що там було досить багато росіян. Коли людина дістає твій паспорт, бачить твою прописку (а там - Київський район м. Харкова), та кричить: «Ой, смотрите, он киевский!» - це ж зрозуміло, що вона не розуміє, що це наш адміністративний поділ. Себто, там справді були гастролери. Всі бачили автобуси з белгородськими номерами, всі бачили багато облич, котрі потім ідентифікували. Той же Моторола був серед них, який потім з'явився в Слов'янську.

-Позиция мэра Геннадия Кернеса какой была?

- Він доклав багато зусиль, щоб мобілізувати таку кількість. Потім, коли Кернес зайняв позицію очікування, антимайданівцям жодного разу не вдалося зібрати навіть приблизно таку кількість людей. Тоді адмінресурс допоміг. До 1 березня тиждень були такі качелі. Антимайданівці збиралися біля пам’ятника Леніну, наші збиралися коло ОДА, між сторонами були якісь дискусії, і раптом все місто виявляється завішаним листівками з закликами прийти 1 березня та дати відсіч фашистам. Припускаю, Кернесу було важливо продемонструвати Києву, наскільки він керує ситуацією, наскільки в нього багато можливостей. Треба 10-20 тис зібрати? Зберу. Треба зачистити? Зачищу. Треба зберегти Україну тут, я її для вас збережу. Треба буде пустити сюди росіян, я їх пущу.

- Почему Харьков не отдали, а Донетчину и Луганщину – да, и было ли это сдачей?

- Ну, я особисто вважаю, що Донецьк і Луганськ саме здали. Чому? Чесно кажучи, чіткої відповіді не маю, а конспірологічні теорії не люблю. Можу припустити, що просто були люди, зацікавлені в тому, аби Харків не віддавати, і їхній вплив та можливості виявилися достатніми, аби Харків захистити. Чому цього не сталося на Донбасі – варто запитати представників так званих «місцевих еліт». Відповідь має дати суд. Сподіваюсь, це станеться і всі, хто грав навесні 14-го на руку агресору, буде відповідати за законом України.

-Путин - агрессор? Россия – оккупировала Донбасс?

- Ви в мене ще запитайте, чий Крим. Це, мабуть, найточніший маркер. Ми тут виступали якось із музикантами з Росії на одному фестивалі – то в нас першим запитанням до них було саме питання про Крим. Коли відповіли: «Ваш», тоді почалася розмова.

- Какой день майдановской зимы 2013-2014 для вас был особенно памятным?

- Запам'яталось, як ми в січні в Харкові проводили з'їзд Євромайданів. Міська влада кинула всі свої адміністративні зусилля проти нас. Приїхало близько 200 делегатів з усієї країни, я пам'ятаю, як за нами 2 дні ганялися тітушки, ганявся Жилін (Евгений Жилин – убитый в Москве год назад лидер «Оплота» - прим.ред), якого я тоді вперше побачив. В нас була реєстрація депутатів на вул. Чернишевській в клубі «Інді», і він туди приїхав з групою. Провокував, намагався зірвати захід, але до силових дій не дійшло. Пізніше вони почали атакувати наші установчі збори в автокефальній церкві. Таке середньовіччя: на церкву нападають люди з палицями, в церкві ховаються інші люди.... Далі хлопцю, що охороняв нашу дискусію в книгарні «Є» на вулиці Сумський, око вибили… Увірвалася група «молодих людей спортивної статури», він намагався їх зупинити, вони розпилили газ і втекли. За нами ганяли колони бюджетників, які не розуміли, що відбувається: ми робимо мітинг, нас оточують бюджетниками, підганяють машини, з гучномовця починають глушити радянською музикою. Ми переходимо з однієї площі на іншу, а вони - за нами. Димові шашки, тітушки. Все це мало б сьогодні цікавити правоохоронців, якщо серйозно, але чомусь не цікавить.

- Не утратили ли вы своих читателей в РФ - из-за своей гражданской позиции?

- Читачі лишаються. Минулого року в РФ мою поетичну книжку «Все зависит от нас», яка вийшла в Латвії російською мовою (книги Жадана переведены на 15 языков – прим.ред), визнали другою за популярністю серед читачів. Видав її Діма Кузьмін, поет, перекладач і видавець, який із початком війни виїхав з Росії і зараз живе біля Риги. Там вибрані вірші близько десяти перекладачів.

- Можно ли прощать людей, которые были вынуждены пойти против Украины? Даже, может быть - воевать, под давленим каких-то обстоятельств? У кого-то война разрушила дом, у кого-то погибла семья и он обозлился... Вот даже в СБУ есть специальная программа, по которой когут вернуться на территорию Украины «Л-ДНРовцы»...

- Хто я такий, щоб вирішувати – кого можна прощати, кого не можна? Все це дуже індивідуально, й має вирішуватися за законом, а не з морально-етичного боку. Хто порушував Конституцію, той має відповідати. Хто закликав до повалення державного устрою, той має відповідати не за законом крові, не за законом гір, а саме за законом України. Навіть якщо є каяття. Одна річ - якщо ти усвідомлюєш, що недостатньо любив цю країну, інша – коли виправдовуєш себе за те, що вбивав її громадян.

-А вот ваша колега писательница Елена Стяжкина говорит, что деоккупация нужна не только израненому войной Донбассу, но всей стране…

- Абсолютно згоден. Говорячи про Донбас, ми часто забуваємо одну просту річ: на Донбасі сьогодні війна, і зараз там особливо важко, але за великим рахунком області навколо Донбасу мало чим від нього відрізняються. На Харківщині ті ж самі проблеми, за великим рахунком. І я б сказав, що деокупація, а якщо говорити ширше – деколонізація, дійсно потрібна нам усім. Щоб вирватися з пострадянського безчасся. З вакууму. Я народився в Радянському Союзі. Був у піонерський організації. І радянське минуле так чи інакше і в мені присутнє. Воно мене формувало. І, мабуть, я не звільнився від цього, мабуть, це теж частина моєї свідомості.

- Надо все-таки освобождаться? Выдавливать из себя совка по капле?

- Бажано. Мені особисто радянська система завжди була чужа й ворожа. Ми з друзями ще в 1989-90 роках вивішували синьо-жовті прапори над сільрадами на Луганщині, розповсюджували український самвидав. І поява незалежності для мене була чимось природнім.

- То есть, вы антикоммунист?

- Ну, «антирадянщик» – безперечно.

- Вы спорили когда-нибудь с вашим другом писателем Юрием Адруховичем, который говорил в 2010 году: «Крим і Донбас політично є частиною російської нації, тому потрібно дати можливість цим регіонам відокремитися від України»?

- На фестивалі «Дорога на Схід» (Сергей Жадан является организатором этого фестиваля - прим.ред) в серпні 2017 р. ми саме говорили з ним про суперечності між Сходом та Заходом. Він висловлював думку про те, що ось оця розділеність України на Схід і Захід - вона часто перебільшується нами самими. В багатьох випадках взаємне непорозуміння є штучним, насправді ми одне суспільство.

- Вы часто ездите в Станицу Луганскую. Поддерживаете там людей?

- Там у мене з’явилися за час війни справжні друзі. Ми підтримуємо там з друзями-волонтерами школи, садочки, зараз хочемо купити для будинку культури нормальне освітлення. Там є дитячий хор, тож ми хочемо звозити дітей зі Станиці у Львів, щоб вони разом поспівали на Різдво.

- О чем говорят в Станице простые люди?

- Ті, з ким я спілкувався, бояться, що згідно з Мінськими угодами українські військові будуть змушені відступити, і сіра зона пошириться на їхнє місто… Бояться, що вони опиняться віч-на-віч з бойовиками. Там є люди, які не відступилися від України та четвертий рік працюють на країну.

-«Люди, которые закрываются от войны, они теряют право потом обвинять военных, политиков, и тд..» – ваши слова. И еще: «Я - украинский гражданин времени войны» - тоже ваши слова. А, как вы чувствуете - война эта, она насколько? На 5 лет, на 15, на 50…?

- Навіть приблизно не можу відповісти. Не знаю. В бажанні, щоб війна скоріше завершилася, всі подібні. І проукраїнськи налаштовані громадяни, і антиукраїнськи налаштовані. Але є така річ: навіть якщо припустити, що війна завтра закінчиться, війна в середині нас все одно буде тривати ще довго. З цим доведеться жити, доведеться мати справу з людьми, які в цій війні мали інші погляди. Очевидно це буде тривалий процес. І цей процес буде вимагати надзвичайно великих наших душевних та сердечних ресурсів. Навіть не знаю, наскільки ми до цього готові. Це якраз стосується того, про що ви говорили – кого можна пробачити, кого не можна, кого можна амністувати, кого не можна.

-А что вы думаете о т.н. языке вражды? Сейчас модно говорить о стандартах ВВС, и, так сказать, прикрываясь ими, легитимизировать «Л-ДНРовцев» в качестве «повстанцев». Чтобы не нагнетать. Как вы относитесь к толерантности во время войны?

-Я ж не журналіст, у мене зовсім інша суспільна функція. У письменників усе таки інша міра об’єктивності.

- Cлучается на Западе во время встреч с читателями возражать людям, которые говорят: «А у вас там гражданская война»?

- Постійно. Позавчора мав виступ у Берні, говорили про війну. Відповідаю зазвичай, що війна бурятів та чеченців із українцями не може бути громадянською.

- А как же семьи, которых война разорвала на пополам: один за «ДНР» а другой – за Украину воюет?

- Безперечно, є й громадянська складова, але це війна України з Росією. Адже без ініціативи, підтримки, та присутності Росії цієї війни не було б. Не знаю, по-моєму, це очевидно.

- На днях говорила с адвокатом семей Небесной сотни, который сказал, что окно возможностей , которое мы получили в 2014м, ценой жертв мирных людей на Институтской, оно захлопнулось, и теперь нужно группироваться, собирать силы того гражданского общества, которое есть, и как-то двигаться к новому окну возможностей. Вы согласны?

- Ні, не згоден. Мені здається, що воно й надалі відчинене, і з нього йде протяг. Доволі сильний протяг. І мені здається, що зачинити це вікно буде не просто. Виглядає це не так райдужно, як три роки тому, але, мені здається, що українська революція не завершилася, і в Україні вже ніколи не буде так, як в 2013-му році. А як саме буде – залежить від нас.

- О своем участии в Майдане, как я понимаю, не сожалеете. А ощущаете ответственность? Бывает, что вам говорят: «Ну вот, ты там майданил, и что? И где перемены к лучшему?»

-Звичайно відчуваю. Є багато питань, відповіді на які доволі не однозначні. Поведінка сьогоднішньої влади, результати розслідування того, що відбулося на Майдані, ситуація на Донбасі. Є багато питань, відповіді на які нам не завжди приємні. Але важливо відчувати особисту відповідальність і не перекладати її автоматично на президента Порошенка чи на президента Путіна.

- Ваши выступления с группой «Собаки в космосе» всегда наполнены остротой. Вот, например, – о тех, кого мы выбираем. Вы признавались, что выбирали Порошенко. А еще раз за него проголосуете?

- Залежно від того, який буде вибір. Я ж голосував за Порошенка не тому, що він мені дуже симпатичний. В тій ситуації мені здавалося, що його кандидатура найбільш адекватна ситуації.

- У меня есть вопрос от читателей на более приятную тему – о творчестве. Вы ощущаете влияние поэзии Бродского?

- Ні, Бродський мені не близький. Хто на мене вплинув та впливає – це тема для окремої та досить довгої розмови. Я дуже люблю поезію, я філолог, поезію постійно читаю і на мене вплинули й продовжують впливати десятки різних поетів.

- И еще от поклонников: что вы думаете о ситуации, когда известные украинские поэты и прозаики высказываются на актуальыне темы, «разжигая огонь», а общество ссылается на их мысли, как на аргумент? Это можно сопоставить с известным: «Поэт в России больше, чем поэт»? Или же корректнее выглядит позиция Лины Костенко: «Народе мій, дозволь мені мовчати»?

- Тут питання мали би бути не тільки до поетів, які «роздмухують», але й до загалу, який дозволяє себе роздмухувати. Загал же сам дозволяє створювати для себе масмедійних ідолів. Я особисто завжди підкреслюю, що з великою обережністю ставився б до всього того, про що говорять письменники та прозаїки. Бо ви мене питаєте про політику, я вам відповідаю, оскільки не відповідати – не чемно. Проте говорю не як фахівець, говорю як «пересічний» українець. Що ж до вислову Ліни Василівни, то мені подобається, що Ліна Василівна просить дозволу мовчати. Мені здається, що це правильна позиція, коли поет все-таки питається про те, можна йому мовчати, чи не можна. Хоча, мабуть, є такі моменти в житті країни, коли промовчати неправильно. Є багато питань, які потребують нашої співучасті, загальної уваги. Уваги не лише поетів, а всього громадянського суспільства.

- За последние 3,5 года ваше отношение к войне поменялось?

- Менш емоційно, менш загострено все почало сприйматися, мабуть. Та й не лише в мене. Хтось звикся з війною, хтось навчився на ній заробляти, хтось перегорів і відійшов. Але якийсь кістяк із тих, хто піднявся в 2014 році - він і досі тягне на собі багато важливих справ, які забезпечать нашу майбутню перемогу.

Беседовала Татьяна Заровная, для "ОстроВа"

Статьи

Мир
19.03.2024
05:50

«Пока мы не победим окончательно, устанавливать такую зону было бы преждевременно». Российские СМИ об Украине

"Какое же это потрясающее чувство, когда тебе не стыдно за свою страну. Не потому, что твоя Родина всегда и во всем лучшая. Вовсе не во всем и далеко не всегда. А потому что после сокрушительного поражения в холодной войне Россия отказалась принять...
Донбасс
17.03.2024
19:51

Выборы в "ДНР": "наблюдатели" с автоматами, пляски донецкого "мэра" и "геополитик" из Италии. Обзор СМИ оккупированного Донбасса

На минувшей неделе СМИ оккупированного Донбасса изо всех пытались продемонстрировать, что выборы президента чужой страны на аннексированных территориях Украины проходят, законно, прозрачно и честно. При этом зачастую левая рука не знала, что делает...
Страна
16.03.2024
14:16

Выплаты переселенцам: кто останется без помощи

С 1 марта в Украине изменился подход к предоставлению государственных выплат внутренне перемещенным лицам. В результате – ежемесячных пособий лишились около миллиона украинцев.
Все статьи