Вверх

Email друга*:
Ваше имя*:
Ваш email*:



33-річний Михайло Жилін у вінницькому «Прозорому офісі» відчував на собі здивовані погляди чиновників: університетський викладач, вимушений переселенець із Донецька і АТОшник в одному «флаконі» - доволі рідкісне поєднання.

На додачу Михайло - кандидат філологічних наук і колишній керівник трупи єдиного в Донбасі Донецького українського музично-драматичного театру. Цієї осені він демобілізувався після майже року служби у складі 22-го батальйону територіальної оборони «Харків», куди прийшов добровольцем. Під час чергового перемир’я чоловікові прострелили легеню, і він дивом вижив. Після чисельних операцій молодий науковець повернувся до цивільного життя і переїхав із родиною до Вінниці. Тут його, українського філолога, запросили в рідний ДонНУ викладати … російську літературу. Про війну зсередини і свій бойових шлях Михайло Жилін розповів в інтерв’ю «ОстроВу».

- Михайле, як почуваєшся в ролі викладача російської літератури?

- Викладати російську літературу подобається. По-перше, українська русистика практично не розвинена - на пальцях можна перерахувати відомих вітчизняних русистів. Русистика ж в Україні край необхідна, бо Росія - наш сусід і ворог. А ворога-сусіда потрібно знати в лице. По-друге, викладання російської літератури - це щось для мене нове.

- Що тебе спонукало податися із донецького театру до військкомату?

- З вікон драми було добре чути антиукраїнські мітинги на площі Леніна, якими, як я бачив, керували «інтелігенти» з яскравим російським акцентом. На початку було незрозуміло що насправді коїться, але коли вже відбулося захоплення Криму, я вирішив піти у військкомат і записатись добровольцем. Тоді у березні 2014 року в Донецькому центральному міському військкоматі сказали, що ніяких рознарядок на добровольців немає. Добре, що їх і не було, бо військкомат згодом захопили. Оскільки було проголошено Антитерористичну операцію, а не воєнний стан, ми вважали, що це справа спецпідрозділів СБУ та МВС, тому ми домовились із дружиною, що до прямого втручання збройних сил Російської Федерації я воювати не буду. Щойно це втручання сталося, я пішов. Дружина, звісно, була в розпачі, але ж у нас вже була домовленість, і їй довелося змиритись. Я ж пообіцяв живим залишитись.

- Як потрапив у 22 батальйон? Чи багато земляків-добровольців там побачив?

- На той час прямої мобілізації не було, і у Великоновосілківському військкоматі мені сказали, що відправлять на Харків, а звідти - у 22 батальйон територіальної оборони, або в 92 механізовану бригаду. Врешті-решт, доправили в 22 батальйон. У перший день нас було троє з Донбасу, але буквально за добу чи за дві нас стало вже понад 20 земляків. Ми жили в одному кубрику, вважаючи, що це наша війна, ми повинні воювати, бо нашу землю захопили. Добровольці були насамперед з Краматорська, Добропілля, Костянтинівки, Димитрова, зі щойно звільнених територій. Були й з окупованих.

- Як вас готували та навчали?

- У нас знання здебільшого теоретичні були. Ми досить довго перебували на збірному пункті у Харківському обласному військкоматі. Нас би скоріше відправили, але тоді почалося активне втручання російської армії, і наш батальйон накривали «Смерчами» й «Ураганами» з території РФ. У нас всі рвалися в бій, хоча 90 відсотків в цей призов було добровольців. Навчання були не такі, які повинні були бути, напевно. Ніхто не знав, якими вони мали бути. НАТІвські інструктори приїжджають на Яворівський полігон (Міжнародний центр миротворчості та безпеки Західного оперативного командування Сухопутних військ Збройних Сил України – ред.) і навчають перевіряти машини на предмет вибухівки. Нам так само виганяли машину на плац, вчили як сидіння і простір між підкладкою та дверима перевіряти. Артилерійську стрільбу ми вже почули й побачили у зоні АТО. На полігоні стріляли зі стрілецької зброї, але це навряд чи така війна, де стрілецька зброя щось вирішує.

- Що ти побачив, коли потрапив у зону АТО?

- Штаб знаходився у моєму рідному селі Щедрищево під Сєвєродонецьком, що стало для мене приємним сюрпризом. Я там 15 років не був. Дорогою чекав більше «іловайської» війни - коли штурми, стрільби. На місці ж стикнувся з війною нервів і перестрілок. Над усіма літає, і кожен чекає, коли по ньому попаде. Вже потім - у Верхньоторецькому - була така «мушкетерська» війна.

- Розкажи про свій перший бойовий досвід.

- Перший обстріл був між селищем Боброве і селищем Муратове в Луганській області. Він був доволі нестандартним, бо був спровокований журналістами і тодішніми представниками української влади на Луганщині. Тоді відкривалась понтонна переправа через Сіверський Донець. Спеціально до нас приїхав інженерний підрозділ з Новоград-Волинського. Знімали українські журналісти, очевидно, якихось обласних каналів. За 20 хвилин після того, як телевізійники із чиновниками поїхали, почалась стрілянина з вісімдесятих мінометів. По самій переправі не попали, влучили по нам, блокпосту і десантниках, які охороняли переправу. Оце й був перший, так би мовити, бойовий досвід.

- За яких обставин тебе було поранено?

- На нашому блок-посту у Верхньоторецькому на Донеччині був пункт коригування вогню, який прикривали танки. Але після чергової зустрічі в Мінську 19 лютого їх відвели, бо перемир’я ж. За домовленостями було й припинення вогню, але весь час по нас «хлопали» міномети. Танки відійшли, і ми залишились на голому місці. Нас можна було добре роздивитися навіть з окупованої Горлівки. Оскільки Верхньоторецьке було поділене навпіл між нашими військами і проросійськими, там час від часу були вуличні бої. Нашим завданням було з’ясувати кількість і розташування техніки у розпорядженні бойовиків. Провели розвідку боєм. Коли верталися, пролунала черга, і мене поранило. Наші хлопці відстрілялися, вже потім мене врятували і надали першу допомогу. Їм велика подяка, що не кинулися одразу мене тягти. Через те, що відстань до опорного пункту була чимала, я дорогою майже стік кров’ю. На місці мене рятував наш лікар Віталій Павлович, якому щиро вдячний, потім доправили до Красноармійська на операцію. Коли прийшов до тями, побачив усміхненого хірурга, що мене прооперував. Це був кандидат медичних наук зі Львова. Потім санавіацією направили до реанімації Дніпропетровська, а звідти за кілька тижнів літаком до Києва. В мене була прострелена легеня – гемопневмоторакс з усіма пов’язаними неприємностями. Як пояснили лікарі, це одна з поширених причин, чому гинуть наші військовослужбовці, бо дуже важко надати першу допомогу.

- У ЗМІ мало не щодня з’являються новини про пияцтво, яке буяє серед військовослужбовців в зоні АТО і спричинені ним інциденти. Що ти про це думаєш? Як із цим борються в батальйонах?

- Не сказав би, що пияцтво в українській армії відрізняється від пияцтва в цілому в Україні. Але, об’єктивно, воно спричинено ще й відсутністю воєнних дій. Мінські домовленості все ж таки. Крім того, не забуваймо, мобілізація відбувалась за залишковим принципом. Хто не відкосив - іде в армію, крім добровольців, звичайно. І, відповідно, брали усіляких представників українського суспільства. Хоча я б не сказав, що це є надзвичайно загрозливим явищем. Дуже багато роблять гвалту з цього. Все залежить від командира. Хронічним пиякам жоден командир не вказівка, але щоб решта вояків не стали пияками, має слідкувати командир. У нашому батальйоні запровадили хорошу систему боротьби, яка, в принципі, використовується і в інших бригадах та батальйонах. Не буду розкривати суті, але там обмеження волі достатньо неприємне.

- Спорядження собі купував сам чи допомогли волонтери? Чим забезпечило міністерство?

- Мені як добровольцю було байдуже, хто мене і чим забезпечує. Але, тим не менш, з’явились родичі, волонтери, які спорядили мене ще до поїздки на фронт такими речами, якими я навіть не знав як користуватись. Якщо говорити про тепловізори - так, їх, дійсно, не вистачало. Іще чомусь у нашому Міноборони думають, що солдати не повинні палити...

- Як оцінюєш рівень командування АТО? Дебальцеве, Іловайськ… Як можна було уникнути цих трагедій?

- Думаю, що ніяк не можна було уникнути цих трагедій, бо командування АТО складається переважно з представників старої радянської офіцерської школи з купою знайомих, які залишились в Росії, тамошніми родичами. Це ж логічно. З якого дива вони раптом стануть українськими патріотами? Можливо, національна самосвідомість в них зросла, але вже після Дебальцевого та Іловайська. Підозрюю, що більшість з командування пережила психологічний шок: 25 років люди були у спайці з вояками по той бік кордону - ростовчанами, москвичами. Проводили спільні навчання. Після навчань, звичайно, керівники навчань братаються за родами військ. На мою думку, проблема тут суто історична, яка вирішиться з плином часу.

- Що ти думаєш щодо офіційних повідомлень про втрати на фронті? Чи, дійсно, нам подають набагато менші цифри?

- Так, це правда. Але на мою думку, це добре. Французький історик Карл Барт написав першу дисертаційну роботу якраз із приводу цензури на німецько-французькому фронті у першу світову війну. Цензура тоді була глобальна. І це при тому, що Франція – батьківщина європейської демократії. Але за умови війни цензура необхідна. Не повинно все просочуватись. У нас неоголошена війна, але всі прекрасно знають, що це справжня війна. Не можна все говорити. Демократію не можна починати з того, що говорити про всі воєнні втрати. Демократію треба починати з боротьби з корупцією, а вже потім про все інше говорити.

- На твою думку, конфлікт на Сході потрібно продовжувати вирішувати воєнним шляхом чи переговорами?

- Якби моя думка була сприйнята на найвищому рівні, я б сказав: звичайно, воєнним шляхом. Коли Росія зараз розірвалася мінімум на два фронти, треба було б «добити» воєнним шляхом. Думаю, українські спецслужби могли б організувати відповідний привід, який би допоміг нам звільнити Донбас. Мабуть, ще час не прийшов. Політичний шлях, вважаю тут безперспективним. Тут має бути класична історія з перемогою однієї сторони та поразкою іншої.

- Час від часу говорять про чергову хвилю мобілізації. Наскільки вдалим є це рішення, враховуючи, що перед тим до лав ЗСУ брали людей немотивованих, не готових воювати. Можливо, вже час армії перейти на професійні рейки?

- Достатньо зробити нормальну зарплату, що, як на мене, не стане великим навантаженням на бюджет. 20-25 тисяч гривень звичайному рядовому бійцю, а далі - залежно від звання. Тоді у нас буде чарівна армія, з якою не треба жодних хвиль мобілізації. Можна буде проводити конкурс і відбирати за фізичними характеристиками, психологічними. Тут рецепт простий.

- Наскільки важко було повернутися до цивільного життя після АТО?

- Особисто мені геть не важко. До цивільного життя поступово звикав у госпіталях, в яких лежав місяці 4. Насправді ж це не в’єтнамська чи афганська війна, де люди воювали на незнайомих територіях з «туземцями». Ми воюємо на своїй землі… Звичайно, є проблеми у людей, у яких поранення, а психологічно… В жодному з госпіталів, де я зустрів багато бійців без ніг, без рук, не спостеріг під час спілкування психологічних проблем. Тільки фізіологічні й фінансові.

- Що дає людині статус учасника АТО? Як ти відчув на собі виконання «АТОшних» законів про пільги?

- Єдина наразі для мене державна пільга - це безкоштовний проїзд у тролейбусах, трамваях та автобусах. Оскільки я переселенець з Донбасу, то всі решта обіцянок як то житло чи земельна ділянка для мене виявились недоступними. Виходить, що переселенці, які брали участь у бойових діях, на них права не мають (выд. ред.). Річ у тім, що ми наразі живемо у Вінниці, а ділянку землі дають тим, хто був прописаний у Вінниці до початку АТО, до мобілізації. Тобто, мені потрібно вертатись десь в Краматорськ, запитувати в Жебрівського, щоб десь там ділянку землі в районі Авдіївки дали. Але моя робота у Вінниці, сюди переїхав мій університет, і дітям потрібно десь жити. А жити поки що ніде.

- Чи залишились в Донецьку друзі? Як вони поставились до того, що ти пішов воювати?

- У Донецьку в мене залишився тільки один друг, який на українській стороні. Він справжній донський козак, не з тих ряжених. Він нікуди не може виїхати, хоча дуже хотів записатись до добровольчих батальйонів. А з іншого боку у мене залишилися товариші, які були російськими патріотами дуже давно, ще з того покоління, коли товариш Пургін тільки засновував свою Донецьку республіку, коли вона була оголошена забороненою організацією. Я спілкувався з ними навіть з фронту, коли казав: хлопці, було б непогано зустрітися з вами на передовій, повоювати. Чи ви не там? Я знав, що вони справжні російські патріоти, таких, насправді, було дуже небагато в Донецьку. Але ніхто з них ніякої зброї до рук не взяв, все обмежилось тільки лайкою на території соцмереж. Відтоді я припинив з ними будь-які контакти.

- На твою думку, скільки ще триватиме війна і чим закінчиться?

- Думаю, війна триватиме ще років 2-3 і закінчиться відставкою Путіна і розвалом Росії. Був такий український письменник і історіософ Юрій Липа. Він говорив, що допоки існує Росія як держава, доти не може бути Україна як держава. Тут для мене немає питань.

Спілкувалась Наталя Коммодова, для «ОстроВа»


Присоединяйтесь к "ОстроВу" в Facebook, ВКонтакте, Twitter, чтобы быть в курсе последних новостей.

Материалы по теме


Последние видео-новости

Погода
Погода в Киеве
Погода в Донецке
Погода во Львове
Погода в Симферополе

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер: