Письменники та книговидавці брати Віталій і Дмитро Капранови – помітні учасники й організатори важливих суспільних та культурних подій країни. Про нову їх ініціативу, а також про фон, на якому вона буде втілюватися, йдеться у цьому інтерв’ю. - Перше питання підказала ваша газета. Тут написано: «Антирекорди української книжки – назад у 90-ті?». Що це значить? - Справа в тому, що в Україні існує такий психологічний бар’єр: одна книжка на одного жителя. Маються на увазі абсолютно всі видання: і підручники, і художні, і довідники, і автореферати, і брошури. Цього року ми подолаємо цей бар’єр: Україна видасть менше однієї книжки на одного українця. Тобто, це повернення в глухі 90-і, коли у нас через інфляцію загинуло книговидання. Тільки з 98-го року, коли гривня вже була стабільною, а нам іще дали пільгу по ПДВ, воно почало відроджуватися і весь час зростало. Нижче 44 мільйонів ми у ХХІ столітті не опускалися. І от нарешті сталося. - З чим це пов’язано? - З тим, що більша частина книжок в Україну традиційно завозиться з-за кордону. Будь-яка нормальна країна випускає як мінімум сто тисяч назв книжок на рік. Книжки потрібні абсолютно різноманітні: словники, розмовники, підручники, автореферати; для дітей, для дорослих; для тих, хто думає, що він розумний, і для тих, хто так не думає. Україна – в найкращій рік видавала двадцять тисяч найменувань, вісімдесят – завозила. - Спад зумовлений кризою? - Так. Основний удар прийшовся на 2009-2010 роки, найбільше ми постраждали у 2010-му з точки зору видання книжок, а з точки зору платежів – у 2009-му. У 2009-му були катастрофічні неплатежі на ринку, і вгадайте, кому в першу чергу не платили: тому, чиї книжки займають вісімдесят відсотків полиць, чи тому, у кого двадцять? Звісно, не платили тим, у кого менше беруть товару. І всі українські видавці постраждали минулого року від величезних неплатежів. Те, що сьогодні не видаються книжки – наслідок того, що ми не отримали грошей за книжки, продані минулого року. А те, що минулого року все-таки видавалися якісь книжки, означає, що видавці ще мали якісь запаси – минулий рік ми прожили на внутрішніх резервах. Резерви скінчилися. Можемо сказати, що наше видавництво у 2008 році видало шістдесят назв книжок, у 2009-му – дванадцять, у 2010-му – п’ять. Це типова картина для всіх українських видавців. - Ви сказали про психологічний бар’єр «одна книжка на людину». Як із цим в інших країнах? - У нормальних країнах цей показник складає три-чотири книжки, у дуже розвинутих – сім-вісім. - З графіку в газеті видно, що у 1990 році кількість виданих книжок була величезною. Тобто, у Радянському Союзі процвітала українська справа? - Це не були українські книжки. Україна була одним з лідерів видавничого ринку Радянського Союзу. Величезні поліграфічні комбінати, які нам дісталися у спадок у Києві, Харкові, Білій Церкві, друкували книжки на весь Радянський Союз. До речі, у Радянському Союзі було значно менше найменувань, але були значно більші наклади – за рахунок Леніна, Маркса, Брєжнєва та інших. Нинішня Росія легко обганяє СРСР по номенклатурі видань, але значно відстає по накладах. Тобто, порівнювати радянські та нинішні, ринкові книжки насправді не можна. - Але при цьому ми можемо казати, що радянська держава, сьогоднішня російська держава турбуються про свій гуманітарний простір, чого не робить Україна. - Росія сьогоднішня має усвідомлення себе державою, успадковане від Радянського Союзу, і від Російської імперії. А наші політичні еліти, на превеликий жаль, не усвідомлюють себе відповідальними за свою окрему державу. Втім, як і відповідальності за свою родину. На особистому рівні це призводить до того, що їх діти виростають в кращому разі неробами, в гіршому – наркоманами, а на державному рівні – до того, що держава врешті решт припиняє існувати. У ХХІ столітті держава перетворилася на явище інформаційне. Сьогодні багато держав не мають територіального кордону. Чому Бельгія трималася стільки років, а тут раптом розвалилася? Через те, що раніше її тримав кордон. А зараз та частина Бельгії, яка говорить нідерландською, тяжіє до Голландії. У голландських книжкових дистриб’юторів Фландрія споконвіку значиться, як один з районів Голландії. Так само Валлонія – шматочок Франції. І це – дуже показова річ. Бельгії не існує. А почалося все з мови. До речі, коли Португалія колонізувала шмат Південної Америки, де тепер знаходиться Бразилія, то вона забороняла виробляти там зброю, вино і книжки. Тодішня Португалія розуміла: якщо колонія починає виробляти книжки, вона припиняє бути колонією. Отже мова – це як мінімум кордон. Де сьогодні пролягає кордон між Францією та Іспанією чи між Францією та Німеччиною? По мові, не по землі. І це – об’єктивний розвиток. А держава, яка не враховує об’єктивних законів, рано чи пізно загине, чи принаймні матиме великі проблеми. Те, що ми не знаємо законів існування держави як інформаційного утворення, не звільняє нас від необхідності їх виконувати. - Від відповідальності? - Абсолютно вірно. Книжка, яка завжди була елементом інформаційного простору, це насправді індикатор. Країна, в якій не все гаразд з книговиданням, - потенційний покійник. Країна приречена, якщо вона завозить ідеологію з-за кордону, навіть побутову ідеологію, знання, які виробляються кожним суспільством – як складати квіти чи як збирати гриби. - Те, що більшість книжок ввозиться в Україну, значить, що українське книговидання не в змозі забезпечити потреби українців, а чи те, що закордонні книги кращі? - Росія має перевагу ринку. Вона має майже 150 мільйонів свого населення, плюс наших сорок, плюс Білорусь – «великий, могучий Советский Союз» - це сильно за двісті мільйонів. І для всіх цих мільйонів у Москві друкується книжка. Популярна, ринкова література виходить накладом не менше п’яти тисяч. А в Україні – тисяча-півтори. Спитайте в друкарні, скільки коштує надрукувати тисячу книжок, і скільки коштує надрукувати п’ять тисяч. Це перше. Друге – якщо ми захочемо купити права на переклад Дена Брауна, ми заплатимо однакову суму за переклад російською і українською. Але російською ми надрукуємо в тому числі і на сорок мільйонів українців, а українською – на сорок мільйонів мінус ті, хто вже купив цю книгу російською. Переклад – це мінімум тисяча доларів. Ви надрукуєте тисячу книжок, і на кожну прийдеться мінімум долар вартості перекладу. Тобто, їх ще не друкували, а вже вісім гривень треба віддати. А якщо ви надрукуєте десять тисяч, це буде вісімдесят копійок у ціні книжки. Те ж саме – художник. Ми вартість його роботи розбиваємо на тисячу, а вони – на п’ять. І так далі. Тобто, природна монополія, якою сьогодні користується Росія, - це наслідок мовної монополії, яку вона отримала у спадок від Радянського Союзу. - Який вихід з цієї ситуації? - Вихід єдиний – ставити інформаційний кордон. Ми повинні взяти під контроль ввезення інформаційного продукту. Ви спитаєте, скільки до нас сьогодні ввозиться книжок, і вам дадуть відповідь… у кілограмах. Митниця рахує книжки кілограмами. У мене є довідка з митниці, де написано, скільки кілограмів книжок завезли з якої країни. Як ви гадаєте, скільки кілограмів книжок потрібно Україні? А друге питання – яких саме книжок? Треба взяти під контроль імпорт книжок, треба рахувати їх у штуках, а не в кілограмах, бажано ділити на якісь великі групи – дитячі, наукові, белетристика… Тобто, потрібен окремий режим ввозу книжок, хоча б для того, щоб отримати інформацію. - Тобто, ми сьогодні не знаємо, скільки книжок до нас поступає з інших країн. - Ніхто не знає. Більше того, левова доля книжок, які обертаються на українському ринку, це книжки, зняті з прилавків у Росії. Вони коштують п'ятнадцять гривень, при тому, що на кордоні вони коштують три гривні. А нам, щоб продати книжку за п'ятнадцять, потрібно залишити у друкарні дванадцять гривень. Плюс автор, плюс доставка, плюс складування тощо. Тобто, ми страждаємо від книжкового секонд хенду, в першу чергу, і ми страждаємо від природної монополії. Але спробуйте нашій владі сказати, що треба рахувати, скільки ввозиться книжок. Вам відразу скажуть, що ви бандерівці, що ви дискримінуєте російську мову. - Але Україна – це все ж таки у великій мірі частина російського культурного простору. І якщо обмежити ввезення сюди російської книги, навряд чи відразу зросте попит на українську. - Пробачте, але ми жодного разу не сказали, що хтось повинен читати книжки українською. Йдеться про книжки, видані тут. Питання мови на сьогодні взагалі неможливо врегулювати. Врегулювати можна тільки місце видання. Що заважає нашим друкарям друкувати Дарію Донцову російською мовою тут? - Але це ж теж проблема, що ми всі читаємо Дарію Донцову. Це ж несмак… - Ні, це не проблема. Коли в країні видається сто тисяч назв, ви особисто із ста тисяч 99 600 будете вважати несмаком. І ми будемо вважати несмаком. Але це будуть різні книжки. Відкриємо секрет: добра книжка від поганої не відрізняється нічим. Тому що та книжка, яка для вас добра, для мене може бути поганою. Тому в кожній країні і видається сто тисяч назв на рік, що абсолютної істини немає. Але – сьогодні читають Донцову, бо Донцова – це бренд. А наш письменник навіть не є суб’єктом інформаційного простору, за невеликим виключенням. - Маленький ліричний відступ – щодо останньої інформації про книги, які будуть видані за державний рахунок. Питання навіть не в тому, що видають Литвина і Толстоухова. Видають «Кобзаря»... Ну скільки іще нашій країні потрібно Шевченка? У ХХІ столітті. - (сміються) Мало «Кобзаря» Шевченка в Україні. Спілкувалися з луганською бібліотекою, вони кажуть: «У нас ціла кімната заставлена «Кобзарями». Суть у тому, що ми з вами вважаємо, що програма «Українська книга» - це щось одне, а насправді це щось зовсім інше. І наші очікування абсолютно не співпадають зі справжньою метою цієї програми. Бо це не є програма постачання книжок у бібліотеки. Це не є програма фінансування пріоритетних видань. Це є програма прихованого фінансування державних видавництв. «У нас є 33 мільйони. Шановні державні видавництва, чого б такого ви нам продали на ці 33 мільйони, щоб ми їх вам заплатили?» Якби була можливість, всі залюбки не брали би жодної книжки по програмі, а просто роздавали б ці 33 мільйони державним видавництвам і закривали б справу. Тому що не треба було б робити вигляд, що нам не вистачає Шевченка, чи не вистачає Толстоухова – власне, «Харцизька» нам не вистачає особливо, без «Харцизька» ми би пропали. Проте уся ця історія – звичайний витік інформації, а не те, що цього року раптом зробили таку дурницю. Вона кожного року робилася. І всі, хто цим займався, і «помаранчеві», і інші, і академіки, і герої, і морєплаватєлі, і плотнікі, просто люди, які можуть отримати потрібну візу, збігалися до Держкомтелерадіо, і там чесно ділили гроші. Але це була державна таємниця. Тому що навіть через журналістські запити нам за всі роки жодного разу не вдалося довідатись, кого і за скільки видали. У них кілька днів тому звільнили прес-секретаря. Ми так розуміємо, що прес-секретар спересердя на запит преси дала парадну реляцію – і тепер нам є, про що поговорити. Створено прецедент. - Тобто, тепер цю справу можна буде поставити на громадський контроль? - Так. Але до книжкового ринку це не має жодного відношення. Всі ці видання – сувенірні, нікому вони не потрібні, більше того, вони шкідливі в плані того, що бібліотеки страшенно не люблять видання за цією програмою, бо книжки завжди дуже дорогі, а матеріальну відповідальність ніхто не відміняв. І бібліотекарі нам говорять: «Уявіть собі, прислали нам книжку за чотириста гривень, а то й за тисячу, я що, покладу її в читальний зал? – та ніколи, це пів моєї зарплати, а то і вся. Я її заховаю в шафу». І ми приходимо в бібліотеку – «А ось тут у нас лежать видання з «Української книги»», всі закриті на ключ, і читачам не показуються. Оце результат дії програми. А проте – свої завдання вона виконує: державні видавництва у нас все ще є… - А тепер повертаючись до прикладу Бельгії. Якщо ми видаємо в Україні книги російською мовою, видавці мають можливість заробляти, але ми, виходить, таким чином самі руйнуємо свої інформаційні кордони. - Це не так. Автономність інформаційно-маркетингової політики, власне, і створює цю інформаційну незалежність. Якщо ми є сегментом маркетингу універсального російського ринку, якщо ми є сегментом їх інформаційних стандартів, то ми є колонією де-факто. Почувши новину «Президент поїхав…», ми навіть уяви не будемо мати, чий це Президент. Якщо ж навіть з російськомовним продуктом у нас автономний інформаційний простір, автономний маркетинг, наші видавництва видають Дарію Донцову, то це – інший інформаційний простір. І включивши радіо чи телевізор, відкривши газету, ми знатимемо, що Президент – там – московський, а тут – київський. Мова – дуже великий помічник, але не тільки мова формує інформаційний простір. Подивіться, як поводяться журналісти, що втекли сюди з Москви – Кисельов, Шустер та інші. А уявіть собі, якби вони не вели самостійну інформаційну політику, а діяли, як рупор, передаючи все те, що їм сказали. Оце основа. Вільний інформаційний простір забезпечує незалежність держави. - Тобто, виходить, що мова, за яку вчепилися, як за фетиш, це все ж таки надбудова, а є ще базис… - Це не надбудова, вона дуже важлива, і вона забезпечує ледь не сімдесят відсотків успіху, але не можна сказати, що цим вичерпується все. Мова, національна ідентичність, особливості мислення акумулюються у спосіб мислення. Але саме джерело інформації – це корінь: якщо вона йде з Києва, Харкова, Очакова, Вінниці – це одне, а якщо вона йде з Москви – це зовсім інше. - Це ваш блог – «Україна – зона культурного лиха»? Бойкот Євро-2012 – ви це серйозно? - Так, ми зараз готуємо відкритого листа в УЄФА. Причому ми пропонуємо зробити дійсно відкритий лист, не тільки для читання, але й для писання. Основна теза звернення: «ТАКА Україна не гідна приймати Євро. Згоден? – додай своїх аргументів». Ми збираємо те, що циркулює у інформаційному просторі: і про фінансові порушення, і про безпеку уболівальників, і про те, що у нас ксенофоби-міністри, і про те, що у нас завдяки Євро вирубуються парки і руйнуються пам’ятки архітектури. Нацисти казали: «Пушки замість масла», у нас – футбол замість масла, футбол замість культури, футбол замість країни. Ми знаємо, що ідею Євро в Україні не підтримує достатньо багато людей, навіть серед уболівальників. Радянський Союз не зміг пережити Олімпіаду-80, грохнувся рівно через десять років. Грохнувся економічно, тому що всаджені були шалені бабки. Може, якби не було Олімпіади, він би ще поторохтів до наступного підняття цін на нафту. - Тобто, навіть до Олімпіади-22 ми можемо не дожити. - Ми грохнемося після Євро. Ми просто неймовірні гроші закопуємо в ці стадіони. Питання: а звідки ж вони беруться? А які там відкати платяться? 40-45 процентів. Тобто, це насправді подвійні витрати. А які ж доходи це все покриють? І хто ці доходи буде розподіляти? Не треба бути економістом, щоб розуміти: для того, щоб витрачати гроші, треба їх мати. Ми дошкандибаємо на ручному управлінні і на продуктових карточках, і на продуктових наборах, до Євро-2012 – а потім залишимося без країни. Це зараз абсолютно шкідливо, і ми зробимо все, щоб цього не сталося. Тим більше, що влада обмежує і свободу слова, і свободу вибору, це має міжнародний резонанс. Запитання: а чи допустимо проводити міжнародні змагання в країні з тиранічною владою? Чи досвід Олімпіади в Берліні 36-го року не навчив світову спільноту, що не можна кредит довіри надавати недемократичним країнам? Готові провести Олімпіаду в Венесуелі, чи в Північній Кореї? Кажуть: Платіні купили, чого ви доможетеся. Ми відповідаємо: шановні, якщо Платіні на ці аргументи не зважить, тоді його дійсно купили. Це і буде доказом знаменитих тринадцяти мільйонів. - Але до пересічної української маси ви своїх аргументів не доведете, і ця маса вирішить, що купка бандерівців замахнулася на найдорожче. - Пересічній масі доведеться обирати між двома речами: або знайти і донищити всіх українців в Україні, або сказати владі: «Чого ви їх чіпаєте, чого вам від них треба? Та почекайте до 2012 року, потім можете з ними з усіма розправитися – є досвід: заморити голодом, розстріляти в підвалах». Інших аргументів для маси у нас нема. Окрім того, ви схильні довіряти офіційній інформації. Офіційна інформація полягає в тому, що вся Україна прагне Євро, що це наша національна ідея. Тепер давайте замислимося, скільки людей вміщує стадіон… - Я мала на увазі масу активних уболівальників. - А ми хочемо звернутися до фанатів: шановні фанати, ви будете першими, хто на своїх спинах відчує міліцейський безприділ. Вони на вас будуть тренуватися. Ви цього хочете? Ми гадаємо, ви недооцінюєте вболівальників. Знаєте, коли була створена «Зона культурного лиха» у 2007 році, одна з прес-конференцій стосувалася виселення Інституту філософії, і ліквідації осередку науки біля стадіону, тому що там буде Євро. Ми сказали, що навряд чи УЄФА зрадіє, якщо ми їм про це повідомимо. До нас того ж дня зателефонувало керівництво фан-клубу «Динамо», і сказало: давайте свій банер, ми його розгорнемо на трибунах. Тобто, фан – це не ублюдок з пивом у зубах. Фани і гопники – не одне й те ж саме. У фанському середовищі, до речі, давно точиться полеміка: чи варто приймати Євро. - Беручи вище: наприклад, мер Львова Андрій Садовий вам, мабуть, скаже, що Євро-2012 сприятиме підвищенню туристичного потенціалу Львова, і таким чином – його подальшому розвиткові і процвітанню. - Значить, пан Андрій Садовий повинен приїхати до Кабінету міністрів, зустрітися по-тихому з Азаровим, з Колесніковим, і сказати: слухайте, залиште ви у спокої дражливі питання, в країну розколоту, в країну, де є загроза соціальних заворушень, бунтів, не приїдуть іноземні збірні. Не дражніть бджіл. Врешті-решт, проведення таких величезних спортивних форумів – це питання консенсусу: ми, прості люди, погоджуємося терпіти певні незручності – чому? Заради… Давайте бити людей, давайте вирубувати дерева, давайте ліквідуємо парк «Юність» на Лівому березі, тому що каток «Крижинку» треба перенести туди, а потім назад... Це ж пісня! Для Євро-2012 треба зламати каток «Крижинка», який під комплексом «Олімпійський». Люди кажуть: «Не треба цього робити». – «Збудуємо новий». – «Де?» - «У парку «Юність» на Лівому березі». - «Почекайте, це ж парк, це рекреаційна зона, ви що, обалдєлі?» - «Ні-ні, це ж для Євро, це нам треба, будуємо». І тут з’являється заява, що після закінчення Євро «Крижинка» буде відбудована на тому ж самому місці біля «Олімпійського». Ну скажіть, в цій країні можна проводити Євро? (сміються). Тобто, витрати не закінчаться з Євро. Вони іще братимуть кошти на відбудову. - Ліквідацію наслідків Євро. - Є просто межа компетенції. Нам здається, люди, які вважають себе керівниками нашої країни, давно досягли межі своєї компетенції. Вони не розуміють, чим вони керують. Це сценарій «все моє, все заберу, і що ви мені зробите, у мене ж менти саблезубі…». А менти, до речі – вони ж всі знають, які падлюки їх начальники. Весь рядовий склад знає, хто їх майор, а майор знає, хто полковник. То що, вони за нього кров будуть проливати? Зараз немає безкоштовного героїзму. Зараз за годину мітингу беруть гроші. Так що, менти будуть безкоштовно героями? Чотири дулі… - Але ж питання «Крижинки» це не тільки - де її ламають, а де будують, але і хто ламає, і хто будує. У Росії, наприклад, будівництво олімпійських об’єктів, як пишуть ЗМІ, обходиться в рази дорожче, ніж те ж саме у Європі, і до будівництва мають відношення структури, близькі до Путіна. Тобто, можливо, є певний шаблон заробляння грошей на будівництві великих об’єктів та інфраструктури. Може він і в нас задіяний? - Але ж шаблони беруть не від великої кваліфікації. І у російського шаблону є невичерпне джерело – нафта і газ. Тобто, їхнє завдання – експортувати нафту, експортувати газ, і стиріть всі бабки. А ми що експортуємо? Що у нас такого, щоб годувати всю країну? Ну не можна за еміратською моделлю будувати країну – без нафти. У цьому і полягає питання компетентності. Беріть за модель ту країну, яка живе без ресурсів. - За тими моделями неможливо заробити. - Ще й як можливо! Споживаємо газ – беремо з Путіна відкати. Вся Європа так робить. (сміються) Це по-перше. А по-друге, кількість багатих людей там більша, ніж у нас - ще й як можна заробити. Бандитський спосіб заробітку – простіший, але ж уже все забрано. Або ж вони починають забирати репресіями, масовим знищенням. Але для цього теж потрібен ресурс. - Ви підтверджуєте думку, що єдина реальна опозиція діючій владі – це інтелігенція. Що з цього вийде? - Реальна опозиція будь-якій владі – це не ті люди, які хочуть завтра прийти до влади. Сила сьогоднішньої опозиції саме в тому, що їй не можна закинути, що вчора вона робила те ж саме, чи завтра робитиме те ж саме. Громадськість – це і є єдина реальна опозиція. Звісно – мають бути опозиційні механізми. Тобто, громадськість приходить, відчиняє двері – сидить Президент. Громадськість каже: караул заморився, винос тіла, наступник – проаналізуй, якщо треба, цього будемо садить, а тебе будемо садить після того, як ти нас дістанеш і ми і твоє тіло винесемо. Ось зараз нас не влаштовує, наприклад, Янукович. Ми беремо Януковича за шкірку, викидаємо з Банкової і садимо туди, наприклад, Азарова. І кажемо: «Азаров, слухай, Янукович вилетів з посади за це, за це, і за це. У тебе шість місяців». Нема за шість місяців результату – беремо за шкірку, викидаємо, ставимо когось ще. Але у нас бракує традиції брати за шкірку: коли у нас винос тіла був? Вони ж один одного стріляють. Якби їх камінням народ забив, це було б прогресивно. А так – виходить не опозиція, а розборки. Це різні речі. - Так от, поки були хоча б розборки, ми були у відносній безпеці. А тепер лишилися переможці. А громадянського суспільства у нас поки що нема. Хто кидатиме каміння? - У Сімферополі пішли на штурм мерії? Так це Сімферополь. Це суперконсервативна, суперпровладна територія. Якщо навіть вони починають бунтувати… Насправді ніхто не може зараз оцінити готовність до протестів. У 2004 році говорили, що ніхто на вулиці не вийде. А це можна тільки відчути. Ось у тебе всередині барометр, з термометром, ти сидиш і думаєш: закипить – не закипить. Зараз не закипить – навесні точно закипить. Хоча, зі здібностями нашої теперішньої так званої влади, може закипіти і зараз. Що нам насправді подобається: раніше всі йшли на Київ, і за стандартами до 2004 року сімферопольці пішли б на Київ, і львівські студенти, і мешканці Кам’янця-Подільського. Тепер народ чітко зрозумів, кому треба опонувати. Ось є місцевий «Білий дім», треба туди йти, брати за грудки всіх тих йолопів, і казати: от ти в Київ і їдь, а не поїдеш, то сюди можеш не повертатися. - Прогрес! Опозиція перейшла на місцевий рівень, і це дуже важливо. Зараз на вибори йдуть такі люди – ми б ніколи не подумали… Кажуть: «А хто ж іще? Ви бачили, які там ублюдки сидять?» - Це звучить оптимістично. Тобто, це ж нормальний початок нормальної країни – розуміння, що лад наводити треба спочатку там, де ти живеш, а Київ вже змушений з цим рахуватися. - Недарма ж у 20-і роки був наказ Дзержинського розстрілювати всіх місцевих авторитетів. Власне, через таку чистку і вдався Голодомор. А ось зараз ці авторитети знову з’являються. Дай Бог, щоб вони лишилися. Є індивідуальний терор на місцях – комусь машини палять, когось залякують, б’ють. Але таких місць – тисячі, і в кожному місці такий терор не пройде. Ми починаємо переходити в ситуацію, коли ми обираємо не того, хто буде нас бити, а того, кого ми примушуватимемо на нас працювати. - Оптимістичне резюме: є не тільки люди, які готові протестувати, але й люди, які можуть і готові ці протести очолити, що не менш важливо. - Так, ці протести шукають зараз конструктивної форми, і вони її знайдуть. Але суспільство вже не гратиметься в толстовство. І кожен посадовець цього разу відповідатиме особисто. Оце і є оптимізм. Розпитувала Юлія Абібок, "ОстроВ"
