Романами и стихами Юрия Андруховича зачитывается сегодня множество людей, особенно молодежь. И хотя отзывы творчество Андруховича получает самые разнообразные, определенно никто не посмеет отрицать, что, в любом случае, речь идет о прекрасном и оригинальном Искусстве, о неповторимом авторском стиле и о непревзойденном чувстве юмора. Можно сказать без преувеличения, что украинская литература еще никогда не поднималась на подобную высоту (простите за «ересь», уважаемые почитатели классиков). Но сегодня нас не менее интересует и гражданская позиция Андруховича, как мыслителя и человека, значительно влияющего на сознание своих земляков, и не только. Многим известна его позиция касательно политических и культурных событий, происходящих в Украине. О ней и пойдет речь в нижеследующем интервью. С Юрием Андруховичем мы познакомились во Львове на Форуме издателей в середине сентября. Поговорить с ним хотя бы несколько минут представлялось совершенно невозможным: поклонники, и особенно поклонницы, ходили за Андруховичем буквально по пятам. Поэтому пообщаться нам удалось только с помощью Интернета. Прошло достаточно много времени, прежде чем я решилась ему написать: «Вітаю Вас, пане Юрію. Можливо, від часу проведення Форуму видавців Ви вже й забули про набридливу донецьку журналістку з нтернет-видання "Остров" (www.ostro.org), а от я про Вас не забуду ніколи. Просто тільки сьогодні, після тривалого перебування у Львові, нарешті вдихнувши “диму Вітчизни", я відчула в собі достатньо сил і натхнення, щоб написати для Вас ці питання. Незалежно від того, відповісте Ви на них чи ні, я вдячна Вам за увагу і окремо - за Вашу творчість, якій не потрібні ніякі мої оцінки і компліменти». И так же немало времени, прежде чем всегда занятый Андрухович смог мне ответить. «Вітаю, Юлю. Не сподівався, що питання будуть такими серйозними. Відповіді теж. Напишіть про свої враження, як прочитаєте. З найкращими побажаннями – Юрій”. - Пане Юрію, Ви дуже боляче реаґуєте на коливання стосунків між Україною та Євросоюзом. Мені, як і багатьом з тих, хто живе на теренах Східної України, і тим більше, з тих, хто ніколи не перетинав її західних кордонів, не зовсім зрозумілий такий потяг до європейськості. Що для Вас значить Європа? - Давайте відразу ж домовимося, що ми не плутаємо Європу з Євросоюзом. Євросоюз – це всього тільки бюрократична структура. Тому якщо я дійсно, як Ви зауважуєте, болісно реаґую на стосунки України з цим наддержавним утворенням, то аж ніяк не з тієї причини, що воно уявляється мені якимось ідеалом. Насправді я навіть не є його прихильником. Але я справді вельми нетерпляче очікую від нього чогось на кшталт запрошення для України. Тобто не так важливе наше майбутнє членство, як запрошення нас до цього членства. Бо це означатиме, що ми остаточно, раз і назавжди виходимо зі складу Російської імперії, виходимо з проекту «Минуле». Поки ми цього запрошення не отримуємо, ми де факто залишаємося частиною зовсім іншого простору, відмінного від Європи і багато в чому ворожого їй. Тепер до другої частини Вашого запитання: що таке Європа. Для мене це передусім наймолодший, найцікавіший континент. Це парадокс, адже Європу традиційно називають Старим Світом. Але виявляється, що це єдиний континент, який досі не знає своїх меж. З усіма іншими все зрозуміло, а от з Європою ні. Де вона закінчується? І чи взагалі вона де-небудь закінчується? З Австралією все ясно, з Америкою, з Африкою. З Азією також. А з Європою – ні. Бо вона увесь час ферментує і змінюється. Місцями вона вже більш африканська від Африки. І тут – ми, Україна. Саме вчасно. Історія захотіла так, що на сьогодні це запитання – про нові межі Європи – адресоване передусім нам, українцям. І від нас сьогодні залежить, чи Європа стане більшою. І українцям Сходу при цьому відводиться особливо почесна місія. Перепрошую за надто голосні слова. - Якою Ви уявляєте собі “європейську” Україну? І навіщо їй ця “європейськість”? - Знаєте, це дуже просто сформульовано на сайті «Майдану»: Вільна людина у вільній країні. Це не американське гасло, а саме європейське. Тобто американським воно стало лише завдяки тому, що воно європейське. А навіщо воно нам? Щоб змінити себе і свою країну. І це єдиний шлях, щоб змінити її на краще. Усе інше – це шлях назад: до совка, до Росії, до проекту «Минуле». Той хто вважає, що нам не потрібно змінювати себе і свою країну, хай кине в мене каменем. - Ви зараз перебуваєте за кордоном і маєте можливість не з чуток дізнатися про ставлення мешканців Західної Європи до України, про сприйняття НИМИ НАС. Чи з часу парламентських виборів і Вашої ляйпцігської промови відбулися якісь позитивні, чи негативні, зміни тамтешньої громадської думки? - Відбулися цілком незначні зміни і вони швидше негативні. На нас знову готові махнути рукою. У цьому винні не тільки наші політики, які за цей час продемонстрували просто чудеса зрадництва – передусім липовий соцінтернівець Мороз і липовий євроінтеґратор Ющенко. Так, це вони передусім винні в тому, що мої західноєвропейські друзі тепер запитують, чи в Києві лишився хто-небудь, кого ще можна сприймати всерйоз. Як у тій російські приповідці: «Вы это всерьез или по-украински?». Але винні також і всі ми – суспільство, народ – називайте, як хочете. Адже наступного дня після морозівської зради 6 липня нас не стояло 300 тисяч під Верховною Радою, нас навіть і трьохсот там не стояло. Так само й після ющенківського 3 серпня. Тобто вся ця брехливо-зрадницька братія з т. зв. «найвищих еліт» ще раз переконалася: з нами знову можна робити все, що їй забажається. - На Вашу думку, сьогодні які Україна має шанси стати членом ЄС? - Мінімальні. Але років так через 15, після наступної революції, їй відразу запропонують членство. Я, звичайно, жартую. Хочу повторити: ЄС – це не мета, це, в найкращому разі, засіб. Тому думками не варто зациклюватися на ЄС. - Ви власним мистецтвом намагаєтеся “просвітити” європейську спільноту щодо справжньої, нестереотипної України. Ваші вірші, романи, публіцистика, а тепер ще й вистави на основі Ваших творів. Але, наскільки я знаю, Ви не підтримуєте ідею екранізації Ваших романів. Насправді ж кіно здійснює найпотужніший вплив на масову свідомість. Чи не погодилися б Ви на екранізацію, скажімо наприклад, “Переверзії”? - По-перше, я нікого не намагаюся «просвітити» - це дуже помилкове враження. І пишу я не для «європейської спільноти». Все це журналістські стереотипи, не більше. Просто я за складом своїм такий, що люблю формулювати думки ясно. І при цьому писати добре. Але, повірте, писання – це такий жорстокий двобій із самим собою, що ні про яку там «європейську спільноту» думати просто не доводиться. Яка ще там «спільнота» - тут аби перед самим собою не облажатися! Щодо екранізацій – чого ж, я не проти. Але я свідомий того, що рівень нашого кінематографу просто нижчий плінтуса. Віддати йому свій роман – це поставити на тому романі хрест. А заодно й породити навколо себе купу інтриґ, скандалів, доносів і фінансових зловживань. Мені цього якось не хочеться. Але я не проти, щоб який-небудь Роман Поланскі взявся за «Перверзію». З Джонні Деппом у головній ролі. - Після помаранчевої революції в інтерв’ю київським виданням Ви розповідали про свої передреволюційні відчуття, про “розлиті в повітрі суспільні настрої”. Чим сьогодні віє з України? Ситуація кардинально змінилася. - У кожному разі чистота революційного пориву мільйонів людей надовго (не беруся пророкувати наскільки, але відчутно надовго) скомпрометована. На початку 2005 року в нас був надзвичайний момент і ми його не використали – чи то з вини колишніх пасічників, чи колишніх принцес, а чи почесних стоматологів. Мабуть, з вини усіх їх разом узятих плюс, звичайно, «рука Москви». А також наша громадянська незрілість. Хоч на Майдані здавалося, що зріліших від нас уже просто не буває. Ми були зразком для світу – і східного, і західного, і будь-якого. Навіть для Росії ми були зразком, хоч вона цього дуже боялася. Ми були в моді – політики різних країн здирали наш помаранчевий колір для своїх агітаційних потреб. І нас любили звичайні люди. Італійські роботодавці почали вперше розмовляти з нашими заробітчанами, як з рівними собі людьми. Такого ще в нашій історії не бувало – щоб нас так любили. А тепер усе знову в задниці. І навіть італійські роботодавці знову сідають нашим заробітчанам на голови. Так що ситуація і дійсно змінилася кардинально – з України віє черговим застоєм. Перепрошую, стабілізацією. - Певний час Ви працювали радником мера Івано-Франківська. Правда, з культурних питань, які традиційно у нас нехтуються. Але, все ж таки, у Вас є досвід давати поради представникам влади. Що б Ви рекомендували зробити сьогодні Прем’єр-міністрові та Президенту, скажімо, в контексті цієї нашої розмови? - Ні, це неправда. Я ніколи не працював радником франківського мера. Я двічі бував його довіреною особою на виборах – тільки й всього. А потім ми не бачилися роками і не особливо хотіли бачитися, як мені здається. Мій головний принцип – триматися від представників влади подалі. Це політичні тварини, наближення до них небезпечне, бо й сам можеш перетворитись на тварину. Тому я абсолютно нічого не рекомендуватиму ані президентові нашої країни, ані тим більше її прем’єрові – вони все одно не спроможні навіть зрозуміти моїх рекомендацій, навіть просто почути їх. Це інший слуховий апарат, за природою своєю інший. Я покладаю всі надії просто на нас, тобто на хороших і талановитих людей. Ми дамо собі раду і без тварин. - Попри все, мені здається, що Ви є великим оптимістом. Наприклад, хоча жоден з Ваших творів не має в повному сенсі слова хепі енду, але і трагічними їх завершення назвати не можна. У Вас – це завжди певна містифікація, невизначеність і загадковість. І все це вселяє надію: Стах Перфецький і Отто фон Ф. живі і незабаром повернуться додому, і навіть Карлу Йозефові Цумбруннену на тому світі “живеться”, напевне, краще, ніж могло б бути на цьому. Так само мені хотілося б завершити і нашу розмову: хай там яким, але хепі ендом. Слово за Вами. - Ну тоді ще раз – два останні речення попередньої відповіді. Юлия Абибок
