Колись харківський купець першої гільдії Олексій Алчевський, один з представників славної сім’ї Алчевських, навчив селян Слов’яносербського повіту (нині – територія Луганської області) кустарному способу свердління надр. І пішло-поїхало! З часом Схід України став шахтарським краєм – Донбасом, або як його ще називали — “всесоюзною кочегаркою”. Багато з тих пір пробігло води під мостами. Колишня слава шахтарських рекордів теж спливла під ними. По одному закриваються вуглевидобувні підприємства. Уже ліквідовані всі шахти в місті трудової доблесті Стаханові. Проте і зараз в донецьких степах, як сто з гаком років тому, можна побачити людину з обушком і лопатою за спиною, що тягне за собою тачку, доверху наповнену “чорним золотом”. І на питання: “Звідкіля вугіллячко”? – вона щиросердно відповість: “З копанки, звичайно”. Хоча частіше в поле зору потрапляють навантажені вугіллям самоскиди, які поспішають у невідомому напрямку... Словом, мова йде про несанкціонований видобуток вугілля. Сьогодні в Донбасі це одна з найхворобливіших проблем. У Перевальському, Лутугинському і Антрацитівському районах Луганської області нелегальний вуглевидобуток набув загрозливого некерованого характеру. А все почалося в середині 90-х років, коли стартувала реструктуризація вугільної промисловості, і масове закриття шахт стало сумною реальністю нашого часу. Парадоксально, але, надзвичайно потерпаючи від нестачі енергоресурсів, Україна, ліквідуючи шахти, добровільно відмовляється від найнадійнішого енергоносія – вугілля! І все це відбувається на загальному тлі скорочення видобутку нафти і газу, подорожчання їх на світовому ринку. Довідка В Луганській області в різній стадії закриття знаходиться 40 шахт. Фізична ліквідація завершена на 29 підприємствах. Освоєно 865,6 млн. грн., або 34 відсотки від кошторисної вартості проектів закриття шахт. Половина цих коштів використана на фізичну ліквідацію вугільних підприємств. У 10 з 14 міст і районів області, де вівся видобуток вугілля, через закриття шахт і недостатні інвестиції для підтримки потужностей вугільного виробництва, скоротили обсяг видобутку у 2-4 рази. Через закриття шахт втрачено 942 млн. тонн балансових запасів, на 10,6 млн. тонн потужностей з видобутку вугілля, 14 тисяч робочих місць. На зм'якшення екологічних наслідків і виконання природоохоронних заходів, пов'язаних з ліквідацією шахт, виділено 16,6 відсотка від запланованого, на будівництво – 9 відсотків. Досі немає жодної ліквідованої шахти з повним освоєнням коштів. З передбачених “Програмою закриття безперспективних вугільних шахт і розрізів” 2,5 млрд. грн., регіон недоотримав 1,6 млрд. гривень. Жителі шахтарських селищ, що втратили роботу, потихенько підпільно почали копати вугіллячко для побутових потреб, оскільки названі вище райони, як правило, вугільно-аграрні: житло тут і досі опалюється грубками, пічками і т.п. Копають нелегальні шахти (на вид така шахта – звичайна нора, прозвана в народі “копанка”) всюди: у полі, в лісопосадці, навіть у підвалі житлового будинку, але тільки в тих місцях, де “хвости” вугільних пластів виходять на поверхню землі. Зняв кілька кубометрів ґрунту і ось вже й вугілля – бери! За даними відділу природних ресурсів Луганської облради, у регіоні приблизно 12 тисяч вугільних пластів мають вихід на поверхню. Кількість таких копанок, за різними підрахунками, поки що коливається в межах 1,5 тисячі. Механізм кустарної розробки досить простий: викопують нору, в ній встановлюють блок, через який перекидають мотузку – і витягають “на-гора” за допомогою мотоцикла чи старенького “Запорожця”, кошики з вугіллячком, наколотим за допомогою обушка. Буває, що старателі виходять на старі гірничі виробки, закинуті 50-70 років тому. Тоді паливо доводиться добувати на глибині більш ніж 100 метрів. Але частіше фортуна прихильна до рудокопів і нора іде вглиб на 5-8 метрів. Виробки кріплять абияк тоненькими стієчками. Матеріал використовують найрізноманітніший – що під руку потрапить: від штахетника до колод з найближчої лісопосадки. Іноді нори провалюються, утворюючи досить глибокі ями, схожі на вирви від вибухів авіабомб, що стали справжнім нещастям для домашньої худоби і місцевого населення. Нещасний, потрапивши в таку діру, серйозно травмується. Але це суща дрібниця у порівнянні з тією небезпекою, яка підстерігає кустаря-вуглевидобувача – бути заживо похованим під товщею обваленої породи. На жаль, смертельний рахунок вже відкритий. Мабуть, найрезонансніший нещасний випадок стався кілька років тому в Антрацитівському районі. Дві дівчини-сестри полізли в саморобну шахту, щоб набрати кілька відер вугілля для грубки, а на зворотному шляху їх завалило. 2003р. неподалік від Красного Луча, в селищі Софіївка, на одній з копанок стався обвал. У біду потрапили шість чоловік. П'ятьох врятували. Один загинув. Його тіло вирішили не відкопувати — через велику небезпеку для гірничих рятівників. Того ж року в Перевальському районі на несанкціонованому вуглевидобутку загинули 26-річний чоловік і 13-річний хлопчик. На жаль, приклади можна продовжувати... Перспектива стати калікою або й того гірше – загинути, людей не лякає. Вони, як і раніше, із завидною завзятістю лізуть у надра землі. Чому? Адже адреналіном їх нинішнє життя і так забезпечує. Одні закопуються в землю – бо треба щось хоча б через день вкидати у грубку, щоб не замерзнути, інші – щоб заробити на хліб, треті – просто “зашибають копійку”. Останні, треба сказати, непогано почуваються, а деякі просто процвітають. Зуміли поставити свій бізнес на широку ногу. У розробці родовищ кам'яного вугілля не обмежуються обушком і киркою. Використовують сучасну техніку. Практично промисел поставлений на промислові рейки. “Зразково-показовий” несанкціонований видобуток вугілля всіма способами (нірним і кар'єрним) відбувається в Перевальському районі. Тут між селищами Селезнівка і Ящиково можна побачити, як у землю вгризається екскаватор, а бульдозер відсуває грунт подалі, щоб не сипався в траншею. І з кожним разом ківш все більше і більше оголює пласт потужністю так сантиметрів 70 – неблискуче дрібне вугілля. Шахтарі його називають штибом. Відро такого палива коштує всього 50 копійок, тонна – 50 гривень. Щоправда, попитом таке вугіллячко у місцевих жителів не дуже користується. Згоряє швидко і тепла дає мало. Але на ЦОФ і електростанції його беруть із задоволенням, що підтверджується інтенсивним рухом вантажного транспорту за маршрутом “туди-сюди”. Щодня 20-25 машин, навантажених під зав'язку, їде з місць нелегального вуглевидобутку. Місцева ДАІ у боротьбі з ними вже виснажується. Нікуди ставити транспортні засоби і ссипати “піратське” вугілля. Штрафмайданчики заставлені екскаваторами, бульдозерами, автомашинами, компресорами. Мотоциклами, переустаткованими під лебідки, відбійними молотками, різноманітним господарським інвентарем та інструментами… Для незаконної розробки надр ділки, в основному, використовують людей безробітних, а найчастіше — це аматори промочити горло, бомжі. І такий контингент у просто пекельних умовах за копійчану винагороду “дає країні вугілля”. У копанці два-три чоловіки за добу нарізають до 10 тонн палива і одержують від хазяїна 5-7 гривень, у кращому випадку — десятку. А сам “благодійник” за здану на теплоелектроцентраль тонну має сотню і більш гривень. За оцінками фахівців на цих родовищах щодобовий видобуток по Перевальському району складає 200-250 тонн! А в цілому по області за місяць – приблизно 100 тисяч тонн! Якщо підрахувати, виходять непогані бариші – мільйони гривень. Прибутком з державою, природно, ніхто не ділиться. Все йде до власної кишені. При угодах продажу вугілля теплоелектроцентралям і електростанціям використовуються документи фіктивних комерційних структур. За такою ж схемою легалізують виручені за вугілля гроші. Іншими словами, проблема набула настільки серйозного і загрозливого характеру, що довелося бити тривогу. Суворі заходи не змусили себе довго чекати. Копанки зазнали бульдозерної атаки. І відвали бульдозерів буквально зрівняли з землею незаконні гірничі розробки. Влада в такий спосіб вирішила раз і назавжди покінчити з копанізацією. Але міні-шахти не зникли, навпаки, розплодилися ще більше. Дійшло вже до того, що довелося розглядати питання на координаційному комітеті з боротьби з організованою злочинністю. Саме так сьогодні влада класифікує ситуацію на нелегальних розробках. Дійсно, якість вугілля і легкість розробки цих родовищ стають ласим шматом для місцевого криміналітету. І було б логічно все це справді “взяти і заборонити”. Але тоді зачіпається важливий соціальний аспект: маса народу в депресивних шахтарських селищах позбудеться єдиного джерела доходу, яким для нього давно стала копанка. Тому чиновники вирішили незаконний промисел легалізувати. За умови дотримання рудокопами техніки безпеки, рекультивації, екологічних вимог. До слова, після розробки вугільних покладів, рекультивацією місцевості ніхто не займається, не засипаються навіть рови і траншеї. Такі землі навіть для випасу худоби втрачаються на десятки років. На легалізацію керівники покладають великі надії. Від неї очікують напливу інвесторів і додаткових надходжень до бюджету. Тепер копанки (цікаво, а чим же не догодили шахти, які потрапили під реструктуризацію?) розглядаються не інакше як база для розвитку місцевої вугільної промисловості! Однак грандіозні задуми влади не вплинули належним чином на свідомість старателів-бізнесменів. Вони всі працюють як і раніше і зовсім не поспішають узаконювати свій бізнес. Ось приклад: коли торік на сесії Краснодонської районної ради прийняли пакет документів, який дозволяє легально вести розробки, то стати цивілізованими виявили бажання аж два приватних підприємства. Довідка. В 2004р. в Управління з питань майна та природних ресурсів Луганської облради надійшло 138 заяв від юридичних осіб бажаючих отримати спеціальний дозвіл на використання надр Луганської області. 101 заяву було схвалено, 15 відкинуто за браком всіх документів чи їх невідповідності діючому законодавству. Матеріали 22 заявників розглядаються досі. І “нецивілізовані” позиції підприємців легко зрозуміти. Не до душі їм бюрократична тяганина, пов'язана з процедурою отримання дозволу на розробку родовища, нормативна база також залишає бажати кращого. Та й ніде правди діти, адже куди простіше накопати вугілля і зникнути, ніж мати справу з чиновниками (яким треба платити) та ще й сплачувати податки. І дивуватися тут нема чому. Хіба може бути інакше в державі, де економічні пріоритети розставлені Бог знає як (шахти закривають, а копанки скоро, мабуть, до бюджету включать), правила гри весь час змінюються, податки душать ініціативу, а гірничовидобувна промисловість регіону, який буквально “сидить на вугіллі” (запас на 300 років!) хиріє з дня на день. Шахти закривають, гірників звільняють, борги по зарплаті не виплачують. Що робити? Тут хочеш чи не хочеш, а в “тінь” підеш і видобуватимеш горючі копалини за рамками правового поля. До того ж “хвіст” вугільного пласту сам виходить на поверхню. Не жар-птиця, звісно, але ж чому за нього не вхопитися?! P.S. Я к стало відомо зараз в Управлінні з питань майна та природних ресурсів Луганської облради розробляється реальна схема оформлення документів для вугільних розробок відкритим способом, яка нарешті дозволить цивілізованим шляхом поставити хрест на подальшій “копанізації” шахтарського регіона. Олег ДОРОШ, Луганськ, для «Острова»
