Воскресенье, 19 августа 2018, 03:281534638496 Написать нам Реклама на сайте Мобильная версия English

Вверх

І. Андрусяк: «Є чотири знакових міста – Івано-Франківськ, Київ, Харків та Донецьк”

 

Ця історія – щось на зразок відомого «Дєвочки в полє цвєти собіралі, мальчікі в полє в індєйцев ігралі…» Видатний український поет Іван Андрусяк мав творчий вечір за програмою семінару української творчої молоді, організованого видавництвом «Смолоскип» у містечку Ворзелі під Києвом. По його закінченні він з групою творчої молоді рушив грати в «Мафію». Тим часом інша група учасників семінару мала політичну гру – за розкладом в них стояли дебати кандидатів у Президенти бази відпочинку «Енергія». Цільова аудиторія – якраз учасники «Мафії». «Штабісти» довго ходили навколо тієї компанії, закликаючи до її сумління чи чогось іще. Аж раптом здали нерви у ворзельських «радикалів», і схопивши ззаду Андрусяка, вони вчотирьох, під регіт очманілих від несподіванки свідків події, потягли його в зал для дебатів. Треба визнати, що тим хлопцям випав-таки пишний трофей. Судіть самі.  

– Пане Іване, навіщо люди пишуть вірші?

– Хтозна… Пишуть – то й пишуть. Я не схильний особливо зважати на людей. З мене досить того, що мені добре, коли пишеться. А все решта не від мене залежить – воно приходить саме, коли захоче, і так само, коли захоче, йде собі. Я ніколи не силую себе писати, але ніколи й не відмовляюся, коли воно мені пропонує…

– Мені не раз доводилося чути, що поезія – це справа юних митців, у зрілому ж віці пишеться проза. А як вважаєте Ви?

– Усе це умовності. В поезії й прози дуже різна природа, механічно «перейти» з одного в інше не можна. А ставити собі якісь штучні межі: скажімо, до тридцяти пишу одне, а після тридцяти вже інше, – це взагалі дурниці. Такі речі мовляться більше для красного слівця. Насправді ж усе дуже індивідуально: Рембо вже в дев’ятнадцять років покинув писати вірші, а Шевченко на тридцять другому році життя написав лише перші свої потужні тексти.

– Писати вірші – це професія, розвага чи спосіб життя?

– Як для кого… Для мене – жодне з переліченого. Моя професія – літературний редактор і журналіст, саме з цього я живу. Розвагами – чи, як кажуть англійці, гобі – для мене є кулінарія, футбол і спостереження за життям пташок. Що ж до мого способу життя, то він дуже далекий від богемного, з яким звикли асоціювати поетів, – мені, за великим рахунком, для щастя не потрібно нічого, крім моєї сім’ї, мого комп’ютера, мудрих книжок і природи. Ну, хіба ще багато цигарок… А поезія – це особливий стан, у який я періодично впадаю, і мені там добре, дуже добре, але він недовговічний: текст прийшов, осмислився, сформулювався, написався – і далі він живе своїм життям, а я своїм.

– Ви пишете перш за все для себе, чи для когось?

– Звісно, для себе. Певним винятком є лише мої дитячі книжки – їх я пишу передовсім для своїх дітей, але й для себе теж.

– Чи уявляєте Ви собі свого читача? Який він?

– Дуже різні люди – від студента-гуманітарія до професора-фізика. Когось я знаю особисто, когось віртуально, але більшості не знаю взагалі. Об’єднує їх, певно, насамперед те, що всі вони – люди освічені й здатні відчувати насолоду від поєднання звуків у слова, від тонкощів живого звучання мови. Читачеві менш вибагливому, звиклому до того, щоб текст його забавляв, я навряд чи буду цікавий.

Звісно, це не стосується моїх дитячих текстів – вони доступні абсолютно всім дітям, залежно від віку, на який розрахована та чи інша книжка.

– Ви все ще відчуваєте себе «деґенератом»?

– Усе добре у свій час. Літературне угруповання «Нова деґенерація», яке ми наприпочатку дев’яностих створили зі Степаном Процюком та Іваном Ципердюком, допомогло нам «увійти в літературу», знайти себе, як то кажуть, здобутись на голос. Ну, а далі кожен пішов своїм шляхом – і це закономірно. Так що я відчуваю себе… собою – і мої друзі, сподіваюся, теж.

А «Нова деґенерація» як мистецький проект іще повернеться – однак уже в іншій іпостасі. Зараз ми чекаємо на вихід нової Іванової книжки (він не видавався більше десяти років, займався журналістикою), і тоді все побачите…

– Мене завжди дратувало, коли я згадувала якусь книжку, а в мене питали, про що вона. По-моєму, це дуже примітивне уявлення про літературу – вона не може бути «про щось». Впевнена, що Вам також неодноразово задавали це питання щодо Ваших творів. Що Ви на це скажете?

– Стосовно дорослої літератури – цілком погоджуюся. Стовідсотково! Стосовно ж дитячої – ні, тому що дитині, через вікові психологічні особливості, оте «про що» дуже важливе. Зрештою, саме це вона сприймає передовсім, і саме про це вона має найперше вміти розповісти, прочитавши книжку. Інша річ, що, на моє переконання, погана та дитяча книжка, яка обмежується лише рівнем «про що», в якій не закладені спричинки для розмислів дитини про себе, про батьків, про друзів, про світ.

– У Ваших творах дуже відчутні релігійні, біблійні мотиви та посилання. Для Вас це тільки вдала символіка, чи за цим стоїть щось глибше? Чи можна сказати, що між поезією і релігією є певний зв'язок?

– Я віруюча людина, тому ці мотиви для мене природні, органічні. Зрештою, українська культура завжди мала в собі посутній, а часом (як-от за доби бароко) і визначальний духовний елемент, тож мої спроби покликатися до цієї традиції дуже багато мені дають – і як людині, і як поетові.

Що ж до зв’язку між поезією і релігією, то про це писали чимало мудрих людей. Прочитайте бодай «Витлумачення поезії і релігії» Дж. Сантаяни. Мені близька його думка про те, що ключовим завданням філософії (і мистецтва вочевидь теж) є не пояснення світу, а вироблення стосовно нього «моральної позиції».

оце базар – ні совість, ані страх,

а тільки торг, що не докаже й спорту.

чудний товар – антипки у пляшках...

купуйте чорта! ну ж, купуйте чорта!

 

домашнього – на будь-яку журу,

на всі потреби помічний і падкий.

кому який, звиняйте, по нутру –

того й беріть всього лиш за десятку.

 

 купуйте, ґаздо – він зовсім ручний,

він вам забавить діти і худобу,

ще й дуже склідний – тільки помани,

і вже він ваш зостанеться до гробу.

 

нікого нині й так не перейма

ніяка віра ані осторога!

ви не кремпуйтесь – совісті нема,

купуйте чорта – як же вам без нього?

 

беріть плящину або, може, й дві –

в сім’ї буває, знаєте, усяко...

як є яка жура на голові,

купуйте чорта – вам уже однако.

 

відкрийте пляшку – ось він, тільки ваш!

ви й так із ним днюєте і ночуєте!

ви й так усі забули «Отче наш»! –

купуйте чорта! чом ви не купуєте?

 

ви теж у пляшці – на саміськім дні!

у вас ще більші роги є і ратиці!

чи то ви, люди, чесні – чи дурні,

що боїтесь до себе признаватися?

 

та це ж базар – ні совість, ані страх.

та ж тут ніхто не згадує про душу!

чудний товар – антипки у пляшках...

не ходовий – але продати мушу...

– Ваш образ базару, де продають чортів у пляшках – на що його можна перенести в сучасній Україні?

– Та на що завгодно! Передовсім на засоби масової (дез)інформації…

– Як має узгоджуватися поезія і мораль? Судячи з поведінки молодих митців, я роблю висновок, що ніяк. Навпаки, якщо ти моральний – то ти не справжній митець. Є певні правила поведінки для тих, хто прагне називати себе богемою. І справжньою метою стає вже не творчість як така, а епатажність.

– Дуже непросте питання. З одного боку, мистецтво – царина експерименту, де кожен вихід за рамці означає розширення можливостей. Генії тому й генії, що виходили за рамці. Й епатаж завжди був незлецьким способом привернути увагу до цих нових можливостей. Знаменита метафора Ісуса про руйнування храму старої віри й зведення на його підвалинах нової була, як на свій час, украй радикальним епатажем!

 Тут усе залежить від того, за які саме рамці виходити, в який бік чинити переступ. Якщо йдеться про естетичні категорії, то тут простір для експерименту доволі широкий. Зрештою, «Нова деґенерація» свого часу теж була естетичним епатажем. Але якщо йдеться про категорії етичні, тут митець мусив би сто разів подумати, перш ніж що-небудь «ляпнути». Тому що є речі часові, стильові, концептуалістичні, які періодично просто необхідно «переступати», щоб не засмердітись, як це часом трапляється зі стоячою водою в болоті. Але є речі ключові, засадничі, «переступ» через які означає руйнування самої людини.

Скажімо, поняття «мама» – я не знаю, ким треба бути, щоби не усвідомлювати його значимості… Або «дитина» – найбеззахисніше створіння на землі, яким кожен із нас свого часу був, тож мусив би принаймні себе таким пригадати, перш ніж знущатися з цього поняття. Тим не менше, знаходиться в нас модна критикеса, яка створює в інтернеті псевдолітературний блоґ, де в уста дитини вкладає таке дике матюччя, яке будь-яка притомна доросла людина в порядному товаристві посоромиться вживати… Це епатаж? Звісно. Але який художній сенс цього епатажу? Жоднісінького! Там сенс не естетичний, а прагматичний: будь-якою ціною привернути до себе увагу, зробити собі дешеве «ім’я» на скандалі, здобути «публічність» – а тоді вже використовувати цю «публічність» у власний інтересах. А совість, мовляв, «почекає»…

Так що справа не в поведінці чи способі життя – це речі приватні, й не нам їх судити. Справа в тексті – «творчому продукті» автора, яким він прагне сказати світові щось важливе. І кожен із нас мусить, принаймні для себе, оцінювати цей «продукт» – приймаю я його чи ні, відкриває він мені щось нове, вивищує мене чи, може, навпаки – принижує?

Скажімо, поет Роман Скиба веде богемний спосіб життя, вживає алкоголь, кохається з жінками, привселюдно називає себе генієм – і при цьому пише чудові дитячі вірші, добрі, світлі, радісні, красиві! Тим часом поет Володимир Цибулько веде цілком респектабельний спосіб життя, працює політтехнологом, є доволі авторитетною людиною – і при цьому публікує, м’яко кажучи, подиву гідний текст, у якому «обігрує» поняття «Ісус» і «секс»… Із обома цими людьми я в нормальних, приязних стосунках – але поета Скибу я щиро люблю, а до поета Цибулька після цього ставлюся вкрай насторожено! Бо його «переступ» веде в нікуди, руйнує душу – а душа атеїста, між іншим, не менш важлива, ніж душа віруючого, навіть якщо тому атеїстові й здається, що душі не існує…

– Як Ви ставитеся до нецензурної лексики у поезії і в побуті?

– Письменник працює з мовою – і це вже означає, що йому мусять бути приступні будь-які лексичні пласти, які в мові існують. Обсцентна лексика тут не виняток – є художні ситуації, в яких без неї не обійтись. Якщо автор пише текст із життя суспільного дна чи просто з життя роботяг – чоловіків, які займаються тяжкою фізичною працею; і вони на сторінках цього тексту спілкуються вишуканою літературною мовою, – хто такому автору повірить? Просто все має бути на своєму місці: якщо в житті якогось персонажа годі уявити без матюка в зубах, то і в тексті цей матюк у нього в зубах мусить бути (якщо, звісно, автор ставить перед собою художнє завдання зобразити цього персонажа реалістично). У моєму романі «Вургун» був один такий персонаж – щоправда, я спеціально зробив його трохи «ляльковим», карикатурним (це узгоджувалося з моїм художнім завданням), і таким чином уникнув необхідності вживати матюки безпосередньо, а обмежитися їхніми звуконаслідувальними формами. Уникнув – бо як людина, яка працює зі словом, дуже добре знаю, що слово – річ напрочуд енергетична. Тієї ж енергетики, яку несе в собі матюк, я у своєму тексті не хотів…

Одне слово, моє ставлення до матюків у тексті однозначне: якщо нема змоги «викрутитися» – мусиш уживати, але якщо така змога є – краще «викручуйся». До речі, в поетичному тексті я жодного разу не стикався з необхідністю вживати таку лексику! А в дитячому тексті її, ясна річ, і близько бути не повинно…

Що ж до побуту, то тут теж на все свій час і своє місце. За чаркою в компанії друзів-чоловіків і я часом можу собі дозволити «криве» слово – ну, але ж не тоді, коли розмовляю з мамою, дружиною чи дітьми… Насправді і в житті, і в текстах ареал гіпотетичної «леґітимізації» мату доволі вузький – і дуже зле, що мат останнім часом украй активно виходить за його рамці.

– Юрій Винничук колись звернув увагу, що маленька Івано-Франківщина дала, мабуть, найбільшу в Україні кількість літераторів. На Вашу думку, з чим це пов’язано?

 – Це через гори. У горах усе набагато «концентрованіше»…

– Як я вже помітила, Ви маєте особливо ніжне ставлення до слова «дискурс». «Хай живе дискурс!» – це у Вас щось на зразок «Слава Україні!», здається. Для мене це виглядає дуже символічно-аполітично.

– Це просто жарт, який має стосунок радше до мистецьких стихій, аніж до суспільних. Хоча політики я справді не люблю – ставлюся до неї з насторогою, а часом навіть відразою. Однак не схильний плутати речі скороминущі й засадничі – себто, поняття «Батьківщина» для мене означає дуже й дуже багато, незважаючи на жодні політичні режими, які тільки те й роблять, що приходять і відходять. Узагалі, за світоглядом я інтелектуальний націоналіст – це означає, що культура, на моє переконання, не мислиться поняттями «своє супроти чужого», а зовсім іншими поняттями: «це рідне, а все інше цікаве». Усе, що цікаве, хочеться спізнати – і що глибше його спізнаєш, то рідне стає ще ріднішим.

– Кілька Ваших книжок вийшли у Донецьку. Це трохи нестереотипна ситуація. Як так сталося? Чи можна назвати Донецьк у чомусь знаковим для Вашої творчості?

– Не бачу в цьому нічого дивного. Саме в Донецьку видається (на жаль, останнім часом нерегулярно – але це можна поправити) один із найпотужніших українських інтелектуальних літературних часописів «Кальміюс». Саме в його бібліотечці й виходили мої книжки – поетичні збірки «Повернення в Ґалапаґос» і «Храбуст» та книжка критики «Літпроцесія». До кожної з них у мене дуже трепетне ставлення, бо в моїй творчості вони – а отже, й Донецьк – справді відіграли особливу роль.

– В одному з віршів Ви назвали Донецьк «не вивченим Отченашу». За що Ви його так?

– Ну, то текст такий… дивний. Я там назвав чотири знакових для мене міста – Івано-Франківськ, Київ, Харків та Донецьк, – і кожному з них нібито «дісталося», але насправді це не так. Бо там міста як розгублені діти – беззахисні, тендітні… Такі, зрештою, якими вони й стають у постмодерному світі: напозір великі, поважні, в чомусь навіть «монстрячі» – але насправді губляться, втомлюються, дивно себе поводять… Часом мені їх направду страшенно хочеться пожаліти, погладити по голівці, почитати добру казку на ніч… Так що той текст зовсім про інше, там нема якихось звинувачень абощо, а є доволі нестандартні, сумні, але доброзичливі розмисли.

– Чи народ почав літати? І чи почне?

– Принаймні не варто втрачати віри…

усе почнеться мовби випадково:

над місто позлітаються птахи

і, сполохавши тишу празникову,

усі казки розкажуть, мов гріхи

на сповіді – чому димлять Карпати,

чому зі сну скидається Кавказ,

навіщо бегемот почав літати

і хто про це дізнався, окрім нас…

невже ніхто? ведмідь в карпатськім зворі,

що курить люльку, – може, тільки він

і сиві гори – дуже сиві гори –

здається знизу: сніг на голові.

а решті, може, ліпше і не знати –

нехай собі гадають, що то сніг…

– Іване, бегемот почав літати!

– Ґураме, бегемот почав літати!

ген над Кавказом, ген понад Карпати,

народе! бегемот почав літати!

не уві сні… не зовсім уві сні…

усе почнеться мовби випадково.

немов у тиші прошепоче хтось –

і ти почуєш… так, почуєш мову,

якою сповідається Христос;

почуєш ту, котрої запитати

усе на світі можна… але ж от:

– Іване, чи народ почав літати?

– Ґураме, чи народ почав літати?

та ні – літає тільки бегемот…

(вірш присвячений грузинському казкареві Ґурамові Петріашвілі, персонажем одного з творів якого є бегемот, що почав літати).

Розмовляла Юлія Абібок, “ОстроВ”

 


МАТЕРИАЛЫ ПО ТЕМЕ


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ

ПОСЛЕДНИЕ ВИДЕО

Погода
Погода в Киеве
Погода в Донецке
Погода во Львове
Погода в Симферополе

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер: