Українські емігранти воздвигають собі пам’ятник, поки що рукотворний

Серпень традиційно в західній Україні є місяцем, коли численні трудові емігранти повертаються додому. Причому їдуть звідусіль: як зі Сходу, так і з Заходу. Пов’язано це передовсім з тим фактором, що в багатьох європейських країнах серпень є особливими місяцем покою та відпочинку, коли цілі підприємства закриваються на канікули.Зрештою, серпень вже здавна є традиційним місяцем для повернення на батьківщину наших краян, що трудяться на просторах Сибіру в нафтогазовому секторі.

Серпень міг би стати офіційним місяцем українського емігранта. Це здається все те найбільше, що могла б зробити наша рідна влада  для українського заробітчанина. Скільки «наших» перебуває по закордонах - тяжко навіть підрахувати. Постійно фігурують різні цифри, різні  експерти називають різні дані, багато з них часто просять їх показники множити на певну умовну кількість разів.

Ще важче, мабуть, підрахувати, скільки ж заробляють українські емігранти і скільки грошей вони перечислюють в Україну. 

Так, вважається, що сьогодні від п’яти до семи мільйонів українців перебувають на заробітках за кордоном. За оцінками спеціалістів Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України трудові мігранти заробляють щороку 4,7-7,5 млрд. доларів.  При цьому не має жодної інформації, яку ж частину доходів мігранти висилають на батьківщину. За припущеннями експертів з НАН в Україну надходить десь половина від зароблених ними коштів, тобто 2,5-3,5 млрд. доларів.

Нещодавно проводилися дослідження української трудової міграції в Італії. Волонтерами центру «Каріньйо» було опитано 2000 респондентів. Виявилося, що в середньому кожен емігрант передає додому 300-400 євро в місяць, утримуючи в такий спосіб 4 особи.

За повідомленням прес-служби управління НБУ у Чернівецькій області банківські та фінансові установи Буковини в 2008 році виплатили фізичним особам за переказами, що надійшли з-за кордону, 132,3 млн. дол. та 42,2 млн. євро. Сума коштів, які торік надійшли в Буковину з-за кордону від заробітчан лише за офіційними переказами, майже у 1,5 раза перевищує цьогорічний бюджет області.

В західноукраїнському регіоні вже так повелося, що чи не в кожній родині хтось таки перебуває на заробітках. Згідно з результатами офіційного моніторингу 120-150 тис. мешканців Івано-Франківської області працюють закордоном. Звісно, реальні масштаби трудової міграції щонайменше вдвічі більші. Таким чином, можна зробити висновок, численність населення області зменшується, оскільки значна частина мігрантів – це молоді жінки дітородного віку, які найближчим часом не збираються повертатися на батьківщину. Водночас погіршується співвідношення між працездатним і непрацездатним населенням. 1996 року частка непрацездатного населення на Прикарпатті становила 17,9%, а вже 2015-го вона, відповідно до прогнозів, може сягнути 22%.

Трудова міграція, як кожне явище, має свої негативи і позитиви. Один з позитивів, це те, що трудова міграція зменшує навантаження на ринок праці. Але слід зважити і на те, що трудова міграція – це тисячі розбитих сімей та соціальних сиріт, які знають, що батьки передадуть гроші, і перестають дбати за власне майбутнє. За офіційними даними, у Івано-Франківській області проживає приблизно 20 тис. так званих «соціальних» сиріт, батьки яких перебувають на заробітках. Часто гроші, які батьки надсилають з-за кордону, підлітки, зазвичай, витрачають на власні забаганки. І добре, коли це не алкоголь, не тютюн і не наркотики. Хоча є випадки коли внаслідок тривалого розлучення з батьками діти вибирають подальшу дорогу в монастирі та духовні заклади.

Відношення трудових іммігрантів до рідної влади завжди було, якщо не ворожим, то принаймні байдужим. Адже саме українську владу, а, точніше, її недолугі дії, іммігранти вбачали як єдину причину їхнього вимушеного виїзду за кордон. Мільйони українців без будь якої допомоги рідної держави самотужки переживали важкі часи нелегального стану, вивчали іноземні мови, спинаючись на ноги у нових для них і, зовсім не рідних, країнах світу. Так само самотужки, часом через десятки кіл «візового пекла» всіма правдами й неправдами відкривали заповітні візи та вирушали на свій страх та розсуд в чужі краї.



Українські іммігранти, не будучи громадянами країн, в яких вони проживають та працюють, є одною з найслабших і найбільш незахищених прошарків західних суспільств. Не маючи страхування на випадки травм чи захворювань українці не раз опинялися в критичному становищі. Багато з них стали жертвами торгівців людьми. Відомі також численні випадки, коли цілі села збирали кошти на доставку в Україну гробів із померлими заробітчанами, оскільки їх рідні не мали змоги оплатити коштовну процедуру перевезення такого страшного «вантажу».

Всі ці терпіння нещасних заробітчан, зрештою, стосуються не тільки українців. Мільйони емігрантів з країн третього світу розділяють таку ж саму участь як і українці. Проте в багатьох країнах відношення до своїх емігрантів суттєво відрізняється від ставлення рідної української влади до своїх заробітчан. Так, в Туреччині заробітчани користуються особливими правами та пільгами, оскільки їх уряд вважає, що тисячі емігрантів турецького походження висилають гроші в Туреччину і таким чином підтримують турецьку економіку.Наш уряд, навпаки, впродовж року роздумує, якби то обкласти своїх емігрантів податками.

На Філіппінах при поверненні іммігрантів додому час від часу організовуються урочисті зустрічі в аеропортах за участю різних високих посадовців країни. Цим самим влада засвідчує повагу до своїх співгромадян-іммігрантів та оцінює їхній внесок в розвиток економіки країни. Звичайно, Україна не Філіппіни. І навряд чи колись ми дочекаємося біля трапу літака якогось високо посадовця з букетом квітів. Скоріш за все, наших заробітчан будуть традиційно зустрічати нахабні прикордонники, митники, міліціянти, котрі завше претендують на «законний хабар».

На жаль, «з вини» іммігрантів, в Україні ще не скоро буде порядок. Адже вони і далі надсилатимуть заощаджені євро та долари своїм  рідним, даючи їм можливість пережити актуальну і всі наступні кризи, блокуючи в такий спосіб справжні революції та соціальні бунти, підживлюючи хабарами ненажерних чиновників.

Подекуди побутує думка, що емігранти це такі собі "хитрі багатії", що покинули рідну країну, спокушені легким заробітком. Насправді ж, це звичайні українці, які знайшли в собі відвагу податися на чужину для забезпечення виживання власних родин.

В Італії, для прикладу, пересічна українська жінка-доглядальниця, в середньому отримує від 600 на півдні країни і до 1100 євро на півночі в місяць. З цих грошей вона сплачує відрахування до національного інституту соціального захисту (пенсії, медичне обслуговування), а також податок на дохід. Крім цього трудівниці сплачують ще й інший, "моральний податок": відірваність від сімей, неможливість мати нормальне соціальне життя, важка, ненормована та непрестижна праця.

Тим часом заробітчани із західної України об’єдналися в товариство «Пієта» і вирішили спорудити народним коштом пам’ятник для всіх українських трудових емігрантів в селі Зарваниця на Тернопіллі в особливому місці для галичан, де створено центр релігійного паломництва. Освячення місця під майбутній пам’ятник відбудеться 17 серпня, після завершення 10-денної пішої прощі заробітчан та їхніх родин від Самбора (Львівська обл.) до Зарваниці (Тернопільська обл.). Макет майбутнього пам’ятника розробив колишній заробітчанин Андрій Пилипів з селища Рожнятів Івано-Франківської області. Стрижнева тема монументу: Родина - Батько, Мати, Дитина. Пам’ятник буде виготовлено у металі. Це навіть дуже символічно, адже, здається, тільки міцна душа може витерпіти тривале розлучення з дітьми та рідними задля їхнього ж добра.

Що ж українська влада? Її представники, мабуть, охоче прийдуть на місце освячення, розріжуть жовто-блакитну стрічку на новоствореному пам’ятнику і, можливо, проголосять серпень офіційним днем пам’яті за українським емігрантом.

Андрій Мева,  «ОстроВ»

Серпень міг би стати офіційним місяцем українського емігранта. Це здається все те найбільше, що могла б зробити наша рідна влада  для українського заробітчанина. Скільки «наших» перебуває по закордонах - тяжко навіть підрахувати. Постійно фігурують різні цифри, різні  експерти називають різні дані, багато з них часто просять їх показники множити на певну умовну кількість разів.

Ще важче, мабуть, підрахувати, скільки ж заробляють українські емігранти і скільки грошей вони перечислюють в Україну. 

Так, вважається, що сьогодні від п’яти до семи мільйонів українців перебувають на заробітках за кордоном. За оцінками спеціалістів Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України трудові мігранти заробляють щороку 4,7-7,5 млрд. доларів.  При цьому не має жодної інформації, яку ж частину доходів мігранти висилають на батьківщину. За припущеннями експертів з НАН в Україну надходить десь половина від зароблених ними коштів, тобто 2,5-3,5 млрд. доларів.

Нещодавно проводилися дослідження української трудової міграції в Італії. Волонтерами центру «Каріньйо» було опитано 2000 респондентів. Виявилося, що в середньому кожен емігрант передає додому 300-400 євро в місяць, утримуючи в такий спосіб 4 особи.

За повідомленням прес-служби управління НБУ у Чернівецькій області банківські та фінансові установи Буковини в 2008 році виплатили фізичним особам за переказами, що надійшли з-за кордону, 132,3 млн. дол. та 42,2 млн. євро. Сума коштів, які торік надійшли в Буковину з-за кордону від заробітчан лише за офіційними переказами, майже у 1,5 раза перевищує цьогорічний бюджет області.

В західноукраїнському регіоні вже так повелося, що чи не в кожній родині хтось таки перебуває на заробітках. Згідно з результатами офіційного моніторингу 120-150 тис. мешканців Івано-Франківської області працюють закордоном. Звісно, реальні масштаби трудової міграції щонайменше вдвічі більші. Таким чином, можна зробити висновок, численність населення області зменшується, оскільки значна частина мігрантів – це молоді жінки дітородного віку, які найближчим часом не збираються повертатися на батьківщину. Водночас погіршується співвідношення між працездатним і непрацездатним населенням. 1996 року частка непрацездатного населення на Прикарпатті становила 17,9%, а вже 2015-го вона, відповідно до прогнозів, може сягнути 22%.

Трудова міграція, як кожне явище, має свої негативи і позитиви. Один з позитивів, це те, що трудова міграція зменшує навантаження на ринок праці. Але слід зважити і на те, що трудова міграція – це тисячі розбитих сімей та соціальних сиріт, які знають, що батьки передадуть гроші, і перестають дбати за власне майбутнє. За офіційними даними, у Івано-Франківській області проживає приблизно 20 тис. так званих «соціальних» сиріт, батьки яких перебувають на заробітках. Часто гроші, які батьки надсилають з-за кордону, підлітки, зазвичай, витрачають на власні забаганки. І добре, коли це не алкоголь, не тютюн і не наркотики. Хоча є випадки коли внаслідок тривалого розлучення з батьками діти вибирають подальшу дорогу в монастирі та духовні заклади.

Відношення трудових іммігрантів до рідної влади завжди було, якщо не ворожим, то принаймні байдужим. Адже саме українську владу, а, точніше, її недолугі дії, іммігранти вбачали як єдину причину їхнього вимушеного виїзду за кордон. Мільйони українців без будь якої допомоги рідної держави самотужки переживали важкі часи нелегального стану, вивчали іноземні мови, спинаючись на ноги у нових для них і, зовсім не рідних, країнах світу. Так само самотужки, часом через десятки кіл «візового пекла» всіма правдами й неправдами відкривали заповітні візи та вирушали на свій страх та розсуд в чужі краї.



Українські іммігранти, не будучи громадянами країн, в яких вони проживають та працюють, є одною з найслабших і найбільш незахищених прошарків західних суспільств. Не маючи страхування на випадки травм чи захворювань українці не раз опинялися в критичному становищі. Багато з них стали жертвами торгівців людьми. Відомі також численні випадки, коли цілі села збирали кошти на доставку в Україну гробів із померлими заробітчанами, оскільки їх рідні не мали змоги оплатити коштовну процедуру перевезення такого страшного «вантажу».

Всі ці терпіння нещасних заробітчан, зрештою, стосуються не тільки українців. Мільйони емігрантів з країн третього світу розділяють таку ж саму участь як і українці. Проте в багатьох країнах відношення до своїх емігрантів суттєво відрізняється від ставлення рідної української влади до своїх заробітчан. Так, в Туреччині заробітчани користуються особливими правами та пільгами, оскільки їх уряд вважає, що тисячі емігрантів турецького походження висилають гроші в Туреччину і таким чином підтримують турецьку економіку.Наш уряд, навпаки, впродовж року роздумує, якби то обкласти своїх емігрантів податками.

На Філіппінах при поверненні іммігрантів додому час від часу організовуються урочисті зустрічі в аеропортах за участю різних високих посадовців країни. Цим самим влада засвідчує повагу до своїх співгромадян-іммігрантів та оцінює їхній внесок в розвиток економіки країни. Звичайно, Україна не Філіппіни. І навряд чи колись ми дочекаємося біля трапу літака якогось високо посадовця з букетом квітів. Скоріш за все, наших заробітчан будуть традиційно зустрічати нахабні прикордонники, митники, міліціянти, котрі завше претендують на «законний хабар».

На жаль, «з вини» іммігрантів, в Україні ще не скоро буде порядок. Адже вони і далі надсилатимуть заощаджені євро та долари своїм  рідним, даючи їм можливість пережити актуальну і всі наступні кризи, блокуючи в такий спосіб справжні революції та соціальні бунти, підживлюючи хабарами ненажерних чиновників.

Подекуди побутує думка, що емігранти це такі собі "хитрі багатії", що покинули рідну країну, спокушені легким заробітком. Насправді ж, це звичайні українці, які знайшли в собі відвагу податися на чужину для забезпечення виживання власних родин.

В Італії, для прикладу, пересічна українська жінка-доглядальниця, в середньому отримує від 600 на півдні країни і до 1100 євро на півночі в місяць. З цих грошей вона сплачує відрахування до національного інституту соціального захисту (пенсії, медичне обслуговування), а також податок на дохід. Крім цього трудівниці сплачують ще й інший, "моральний податок": відірваність від сімей, неможливість мати нормальне соціальне життя, важка, ненормована та непрестижна праця.

Тим часом заробітчани із західної України об’єдналися в товариство «Пієта» і вирішили спорудити народним коштом пам’ятник для всіх українських трудових емігрантів в селі Зарваниця на Тернопіллі в особливому місці для галичан, де створено центр релігійного паломництва. Освячення місця під майбутній пам’ятник відбудеться 17 серпня, після завершення 10-денної пішої прощі заробітчан та їхніх родин від Самбора (Львівська обл.) до Зарваниці (Тернопільська обл.). Макет майбутнього пам’ятника розробив колишній заробітчанин Андрій Пилипів з селища Рожнятів Івано-Франківської області. Стрижнева тема монументу: Родина - Батько, Мати, Дитина. Пам’ятник буде виготовлено у металі. Це навіть дуже символічно, адже, здається, тільки міцна душа може витерпіти тривале розлучення з дітьми та рідними задля їхнього ж добра.

Що ж українська влада? Її представники, мабуть, охоче прийдуть на місце освячення, розріжуть жовто-блакитну стрічку на новоствореному пам’ятнику і, можливо, проголосять серпень офіційним днем пам’яті за українським емігрантом.

Андрій Мева,  «ОстроВ»