Малкош Володимир Михайлович - голова Івано-Франківської станиці Галицького братства колишніх вояків Першої Української Дивізії УНА («СС Галичина»). Народився у 1924 році у місті Перемишль (Польща). У 1942 році закінчив україномовну гімназію у місті Ярославі. В 1943 році записався добровольцем у дивізію «СС Галичина» і після навчання став заступником чотового гарматної сотні. Після розгрому дивізії під Бродами до зими 1945 року перебував в УПА. У 1945 році батьки під час операції «Вісла» були депортовані поляками з Перемишля до Станіслава (Івано-Франківська). За допомогою батьків легалізував своє становище, отримавши довідку депортованого, і у тому ж 1945 році поступив до Львівського політехнічного інституту. В кінці першого семестру навчання був арештований, звинувачений в «измене Родине» і засуджений до 15 років каторжних робіт і 5 років позбавлення громадянських прав. З 1946 по 1956 рік відбував покарання в Заполяр’ї (Норільськ) у третьому каторжанському концтаборі, брав участь в повстанні 1953 року. У період «хрущовської відлиги», у 1956 році, був звільнений і приїхав на проживання до Станіслава (Івано-Франківська). Через 2 роки у 1958 році за наказом КДБ був змушений покинути Станіслав і переїхати в Луганськ, де 2 роки працював електриком на будівництві компресорної станції газопроводу «Ставрополь-Москва». У 1960 році повернувся до Станіслава. У 1962 вступив до Івано-Франківської філії Львівського політехнічного інституту, який закінчив у 1968 році. Інженер-електрик-конструктор. Вільно володіє українською, німецькою, польською і російською мовами. - Якщо стосовно учасників Руху Опору, які брали участь в лавах УПА, помалу формується більш-менш толерантне ставлення, то по відношенню до Вас і Ваших побратимів на сході і півдні України існує повне неприйняття? Розкажіть будь-ласка, навіщо було створено дивізію «СС Галичина»? - «СС - добровільна дивізія «Галичина» - це типовий український легіон* у німецькій армії. Наголошую, люди сюди йшли добровільно. До червня 1944 р. дивізія носила назву "SS-Freiwilligen Division «Galizien» ("СС - добровільна дивізія «Галичина»). Взагалі, якщо аналізувати історію, народи, які втратили державну незалежність, часто були змушені творити леґіони на боці держави, котра була в стані війни з їхніми окупантами, щоб за допомогою союзників відвоювати свою незалежність. Класичним прикладом тут є польські леґіони. Поляки під час Першої світової війни створили свої леґіони по різні боки фронту. В Австрії був леґіон Пілсудського, у Франції - армія генерала Галлера, в Росії - формація Довбор-Мусніцького. Поляки міркували так: сторона, яка переможе, допоможе відновити Польську державу, а вже тоді всі польські леґіони об'єднаються в єдину армію. В результаті так і сталося. Мали свій леґіон у Першій світовій війні і чехи з словаками. Він був створений у царській Росії з чехів і словаків, які служили в австрійській армії та здавалися в полон. У Першій світовій війні в Британських збройних силах був жидівський леґіон, зорганізований і очолений Володимиром Жаботинським. В Другій світовій війні ситуація зі створенням іноземних легіонів повторилася. На радянському боці воював чехословацький леґіон під командою генерала Людвіка Свободи. Був також польський корпус генерала Владислава Андерса, що складався із засланих до Сибіру поляків, а також численних українців, депортованих з Галичини та Волині. На радянському боці була створена польська дивізія ім.Костюшка, щоправда, більшість офіцерів у цьому легіоні була росіянами. На боці німців теж було багато чужоземних легіонів, - іспанська «голуба дивізія», естонська та дві латвійські дивізії «Військ СС», а також російська, білоруська, албанська, фламандська, українська, французька і навіть англійська та інші дивізії, що належали до цих військ. - Де Ви зустріли початок Другої світової війни? - Коли Німеччина і СРСР в 1939 р. захопили Польщу, українські етнічні території Лемківщина, Надсяння, Грубешівщина та Холмщина опинилися під німецькою окупацією. Кордон сфер впливу між Німеччиною та СРСР проліг по річках Сян і Буг, по так званій лінії Керзона**. У цьому так званому Закерзонні або Засянні у місті Перемишль жив і я. А загалом там тоді жило близько 750-ти тисяч автохтонних українців. Німці в’їхали до Перемишля 12 вересня 1939 року. Закерзоння увійшло до створеної на польських землях Генеральної Губернії зі столицею в Кракові. Краків також став осідком Українського Центрального Комітету (УЦК), яким керував профессор В.Кубійович. Існували окрема українська, щоправда, цензурована, преса, видавництво та українська поліція на теренах, заселених українцями, а також українська греко-католицька і православна церкви. Німецький окупаційний режим у Галичині був значно м'якший, ніж на решті території України. Німці ставилися до українців досить прихильно, наприклад, тоді тут нараховувалося 12 державних гімназій (за Польщі було 4) та 9 учительських семінарій. Українці отримали можливість працювати в адміністрації, на залізниці й пошті, чого не було за Польщі. Протягом трьох окупаційних років у Галичині навіть проводився футбольний чемпіонат серед українських команд. Безробіття було ліквідоване в зв'язку з тим, що через мобілізацію Німеччина потребувала робітників у промисловості та сільському господарстві. - Тоді у червні 1941 року, Ви також сподівалися, що під німецьким крилом можливе відновлення Української держави? - А чому б і ні. Ми мали досвід українського відродження у 1918 році під протекторатом Німеччини за часів гетьмана Скоропадського. А за умов нацистської окупації у 1939 році проголосила державну незалежність Словаччина на чолі з президентом Йосифом Тіссо. Потім утворилась незалежна Хорватія, яка існувала в 1941-1945 рр. під проводом Анте Павеліча і партії «усташів». - Отож, як Ви попали в дивізію «СС Галичина»? - Після поразки під Сталінградом, коли німці почали програвати війну, Г.Гіммлер, який командував формаціями СС (від німецького «Schutz Staffeln» - охоронні частини) і поліції, погодився на пропозицію О.Вехтера щодо створення української частини в лавах «Війська СС» («Waffen SS»). Це мала бути не охоронна, а суто фронтова частина, що їх німці організовували в окупованих і союзних країнах Європи з добровольців. Усі ветерани УСС (українських січових стрільців), УГА (української галицької армії), армії УНР, яким дозволив вік і здоров'я, добровільно записалися (часто з синами) до дивізії «Галичина». Їх підтримали УЦК на чолі з колишнім воїном УГА Володимиром Кубійовичем та митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. За ними пішла вся найсвідоміша молодь Галичини. В доцільності створення дивізії були певні сумніви. Всі розуміли, що існує ризик і невідомо, як до цього кроку поставляться альянти у випадку коли Німеччина програє війну, але гадали, що завдяки створенню дивізії українські позиції на батьківщині та у світі зміцняться, а регулярне, добре вишколене й озброєне українське військове з'єднання за сприятливої ситуації може стати зародком національної армії, без якої немислима суверенна держава. Крім того, існувала ймовірність, що німці напряму примусово мобілізовуватимуть українців до свого війська і тоді українці взагалі розчиняться серед німецьких солдатів. Днем заснування дивізії «Галичина» вважається 28 квітня 1943 р., коли про це було проголошено на урочистостях у Львові. Військова Управа приступила до набору добровольців, під час якого у більших містах Галичини проводилися святкові зібрання за великої участі громадськості. До червня зголосилося 82 тис. охочих вступити до дивізії. Вибрали лише 17 тис. Перший транспорт добровольців на рекрутський вишкіл вирушив зі Львова 18 липня 1943 року. Колишні старшини і підстаршини були відправлені на перевишкіл. Після закінчення рекрутського вишколу, який тривав біля чотирьох місяців, багатьох вояків послали на підстаршинський вишкіл з різних військових спеціальностей, а також з різних видів зброї. Через нестачу вишколених українських військових кадрів, високі командні пости в дивізії займали німці. Командиром дивізії був призначений генерал Фріц Фрайтаґ, начальником оперативного відділу штабу - майор Вольф-Дітріх Гайке. Командні пости в сотнях і батареях займали українці. Деякі високі старшини колишньої армії УНР, які прийшли в дивізію, не змогли претендувати на старі ранґи через слабке знання німецької мови і поважний вік. Натомість дивізія отримала більше молодих українських старшин, які тільки закінчили старшинські школи і мали низькі ранґи. - Я так зрозумів, що документація велась і команди в дивізії віддавалися німецькою мовою? - Звісно німецькою. В німецькій армії німецькою, в італійській італійською, а в російській, як тоді всі називали Червону армію, - російською. Ви так дивуєтесь, ніби в радянській армії документація велась і команди віддавалися не російською, а українською, - кого держава того і мова. - Де проходили і скільки часу тривали тренувальні збори перед посилкою на фронт? - Я якраз хочу наголосити на тому, що дивізія «Галичина» мала найновіше озброєння, яке було на той час у німецькій армії, (крім танків і літаків), й отримувала вишкіл аж протягом року, хоча німці й програвали війну. А тому, «гарматним м'ясом» дивізія аж ніяк не була. До порівняння, українців, «братів слов’ян», насильно мобілізованих у Червону Армію, росіяни вже через тиждень-два кидали на передову, часто неозброєних і не обмундированих. А нас, «нижчу расу», німці готували на різного роду вишколах, що відбувалися на теренах Німеччини та країн Європи, окупованих німцями. Основними полігонами були «Гайделяґер» у Польщі біля Дембіци та «Нойгаммер» у Східній Німеччині на Шлезьку. Я наприклад, крім чотирьох місяців навчання на полігоні «Нойгаммер», був чотири з половиною місяці на підофіцерських курсах протитанкової артилерії в Роттердамі (Голландія). - Ви брали участь в битві під Бродами? - До кінця червня 1944 р. на полігоні в Нойгаммері дивізія була укомплектована і провела маневри. 28 червня 1944 р. перший ешелон з вояками дивізії «Галичина» вирушив на фронт. Спочатку планувалося, що дивізія поїде на Станиславівщину, де був спокійніший і стабільніший фронт, та в останню хвилю її перекинули під Броди, де німці очікували наступу більшовиків на Львів. Дивізію підпорядкували XIII корпусові, який входив до складу 4-ї танкової армії. Армія була танковою тільки за назвою, бо на її озброєнні залишалося 50 танків. Німецька авіація робила лише розвідувальні вильоти, маючи обмаль літаків і пального. Дивізія «Галичина», що стояла в другій лінії XIII корпусу групи армій «Північна Україна» під командуванням фельдмаршала Моделя, з самого початку потрапила в оточення. Ми займали дуже широкий відтинок фронту протяжністю понад 35 км, що було значно більше за норму. Вояки дивізії були ще «необстріляні», не мали бойового досвіду, проте були сповнені рішучості боротися до кінця з ненависним відвічним ворогом. У складі XIII корпусу, крім «Галичини», були ще три знесилені тривалими боями дивізії, та півсотні танків. А ворог кинув у місця прориву 44 дивізії, 2200 танків, понад 2000 літаків, 16 000 гармат і мінометів, зокрема багато «катюш». Червона Армія мала перевагу в людях у 5 разів, у гарматах і мінометах - у 6 - 7. 13 липня 1944 року, коли почався масовий наступ більшовиків, то командування корпусу кинуло в бій не всю дивізію, а лише окремі полки, щоб залатати діри, прорвані в частинах Вермахту першої лінії. Частини дивізії «Галичина» опинилися під шаленим вогнем ворожої артилерії, мінометів, «катюш», танків. Ворожі літаки вкрили небо, скидаючи бомби та стріляючи з бортової зброї. І це пекло довелося прийняти на ходу, в контрнаступі, а не в окопах. Бої тривали безперервно вдень і вночі без відпочинку і теплої їжі. Було дуже важко, а ворог кидав щораз свіжі сили, не шкодуючи людей. Постачання в дивізії перервалося, скінчилися гарматні боєприпаси і пальне, у вояків залишилися тільки стрілецька зброя. Після жорстоких боїв під Бродами 2 липня 13-й корпус припинив існування, а залишки «Галичини» (біля 3000 чоловік) на чолі з генералом Фрайтаґом прорвалися із оточення і почали пробиватися у Закарпаття. Особисто я залишився у тій місцевості під Бродами і почав воювати в лавах УПА, де пробув до зими 1945 року. - Наскільки мені відомо С.Бандера не був прихильником формування дивізії «СС Галичина». - Відносини між дивізією «Галичина» і УПА, - це окреме питання. Як писав провідний діяч ОУНр, один із засновників УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) професор Лев Шанковський, реґіональний провід ОУНр виступив проти політичної концепції дивізії, але не противився наборові добровольців. Після битви під Бродами велике число вояків дивізії, які не змогли вирватися з оточення, вступило в УПА, де вони стали визначними старшинами. Практично не було жодного відділу УПА в якому б не було бодай одного вояка з дивізії. - Яка подальша доля вояків дивізії «СС Галичина»? - Після закінчення Другої світової війни, довший час радянські комісії відвідували український табір інтернованих дивізійників, але більшість колишніх вояків категорично відмовилася повертатися під владу більшовиків. Західним альянсам дивізійники надіслали меморандум, в якому повідомлялися причини, що примусили галичан і волинян боротися зі зброєю в руках проти комуно-більшовицької влади. Англійці не видали Сталінові дивізійників, цьому посприяв і Папа Римський. Американці визнали дивізію «Галичина» леґіоном і звільнили дивізійників з полону вже наступного, 1946 року. В 1947 р. англійці перевезли кораблями інтернованих дивізійників до Великобританії, де вони ще рік змушені були працювати в сільському господарстві, допомагаючи фермерам, але вже почали отримувати за це плату. Коли в 1948 р. дивізійників випустили на волю, частина їх залишилася жити в Англії, а інші роз'їхалися по цілому світу. Як відомо, на Нюрнберзькому процесі фронтові частини «Військ СС» теж визнано злочинними, але у вироку зазначено, що покаранню підлягають тільки ті вояки, причетність яких до військових злочинів доведена. Дивізійників після війни перевіряли радянські комісії та суди, різні англійські комісії. А на вимогу єврейських організацій особисті справи дивізійників перевіряла канадська комісія судді Дешена, але ніхто з них не знайшов серед нас військових злочинців. Радянські військові трибунали і суди репресували нас тільки як політичних злочинців за «измену Родине». Оскільки вояки дивізії «Галичина» служили в ній під своїми прізвищами, то після війни вони і їхні родини, що залишилися в СРСР, були репресовані та дискриміновані. Мене, наприклад, фактично репресували тільки за те, що я служив і воював на ворожому боці. - Багатьом людям не вкладається в голову, як Ви могли воювати на боці міжнародного злочинця А.Гітлера? - У вас стереотипи нав’язані радянською пропагандою. Так, нас звинувачують в тому, що ми воювали на боці німців. Ну і що? А вони воювали на стороні росіян, на боці тирана і кровопивці Й.Сталіна… Я розумію тих кому не подобається те, що ми воювали на протилежному боці, але це факт і його не зміниш. Держави Україна тоді не було, отож тоді на боці України ніхто не міг воювати. Та ми навіть тоді, за німців, були українцями, мали свою національну позицію, намагалися відстоювати українські інтереси як могли, це на відміну від тих українців, котрі воювали в Червоній армії. А хазяйнування більшовиків у період 1939-1941 роки справило на українців Галичини і Волині гнітюче враження. Люди побачили, що російські більшовики є найбільшим ворогом України, який хоче не лише духовно, але й фізично винищити український народ. І ми вибрали менше зло, - німців, бо пересічному галичанинові Гітлер видавався менш страшним, ніж Сталін. Але що тут казати, і нині українці голосують на виборах по тому ж принципу: за менше зло. Пам’ятаєте, як на президентських виборах голосували за Л.Кучму щоб не допустити до влади комуніста П.Симоненка? А тоді, у 1943 році, коли я записувався в дивізію був розпал війни і хто такий Гітлер, і яка кількість людей замордована у німецьких концтаборах, було не відомо. Це не те, що зараз, - увімкнув телевізор, радіо чи купив газету… Ми тоді з одного боку мали мало інформації, а з іншого, ми дивилися на світові процеси і оцінювали їх зовсім по-іншому… Я зовсім не виправдовую Гітлера, але погодьтеся, наприклад, навіть через 60 років, фактично аж до 1991 року, про Голодомор в Україні 1932-1933 років було мало кому відомо. А ви хочете, щоб ми тоді знали про те, що задумав Гітлер, якими методами він діяв і які були масштаби жертв, що понесло людство. - Вам закидають, що Ви зрадники? - Нас звинувачували і звинувачують у зраді Батьківщини. Перш за все хочу сказати, що у нас, з тими хто нас звинувачує у зраді, - різні Батьківщини, і ми з ними представляємо різні народи. Ну і крім того, гадаю само собою зрозуміло, що нікому з галичан Радянський Союз не був Батьківщиною ні де-факто, ні де-юре. Я наприклад народився і виріс за Польщі, а інші старші за віком хлопці, до 1918 року народження, народилися і виховувалися за Австро-Угорщини. Тому, мене тоді, коли я вступав до дивізії «СС Галичина», мало цікавило, що подумає чи скаже про нас радянська пропаганда. Мені лише одне прикро, що у ЗМІ нині часто кажуть, що нібито ветерани радянської армії воювали за Україну. А ми виходить воювали проти чи що? Це повне блюзнірство, бо насправді у радянській армії ані тоді, ані потім про Україну та про її інтереси, ніхто не думав. Радянський Союз готувався до загарбницької війни так само, як і Німеччина. Але, попри те, весь довоєнний час Гітлер і Сталін тісно співпрацювали між собою в військово-промисловій, економічній і освітній сферах, і фактично були союзниками. Це були дві соціалістичні країни. Оскільки я з 1939-по 1944 рік прожив за німецької окупації, можу лише відзначити, що соціалізму в Німеччині навіть було більше, він був набагато ефективніший… Скажімо, керувала в країні Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei), прапор був червоний тільки зі свастикою замість п’ятикутної зірки. Одна з центральних газет, яку я полюбляв читати, мала назву «Народний оглядач» (“Fölkischer beobachter»), а гаслом її було «Праця і хліб» («Arbeit und Brot»). Приватна власність не була ліквідована, але на кожному підприємстві був партійний функціонер, який слідкував за дотриманням інтересів держави при розподілі прибутків. Про якусь тіньову економіку чи приховування доходів не могло йтися, бо всі гроші йшли в державну казну, а власнику платився певний відсоток від доходу, і все. Не те, що нині у нас в Україні власники-олігархи набивають собі власні кишені грішми, а на зарплату та в бюджет держави дають крихти… Отож, обоє і Сталін, і Гітлер хотіли встановити свою владу у Європі. Але мене глибоко вражала одна відмінність між цими диктаторами. На мій погляд важко заперечити той факт, що Гітлер діяв в інтересах німців і тому користувався щирою підтримкою населення, а Сталін голодоморами, депортаціями і репресіями нищив своїх громадян, і росіян за національністю в тому числі, фактично діяв в інтересах невеличкої групи людей. Тому і воювала Червона Армія, після «фронтових сто грам», п’яною з пляшкою сприту під пахвою та з «загороджувальними загонами» НКВД, що стріляли по своїх у разі відступу. Переконаний, що саме тоді пустив один з коренів післявоєнний і нинішній алкоголізм серед українців. Я жив у Перемишлі на самому кордоні, на німецькому боці річки Сян, і мені було достеменно відомо, що СРСР вже з травня 1941 року почав концентрувати свої війська на кордоні з Німеччиною, на колишній польській території. Якщо це помітили ми, прості місцеві жителі, то німецька розвідка тим більше. Гітлер відчував, що СРСР в будь-який момент може напасти і тому завдав превентивного удару, так почалася Друга світова війна. Саме через німецький удар на випередження, тоді в перший місяць війни, мільйони радянських військових, які готувалися до нападу на Німеччину і тому були сконцентровані в тристакілометровій прикордонній зоні, попали в оточення. Німці тоді крім полонених, захопили радянські склади з пальним, боєприпасами, продовольством, танки і гармати, які ще навіть не встигли зняти з транспортних платформ прикордонних залізниць. І тому прикро те, що люди, які воювали «За Родину, за Сталина, за СССР» тепер оголошені борцями за волю України, вони нібито наближали день здобуття Україною незалежності… А, я переконаний, вони так само боролися в рядах радянської армії «за вільну незалежну Україну», як їх діти і онуки в Верховній Раді України і деяких місцевих радах «борються за незалежну Україну» виступаючи проти української мови і культури. - Що Ви маєте на увазі? - Ви бачите і чуєте, який галас зчинили вороги України стосовно реформ в освіті? Вимагають відмінити тести з української мови та зняти з посади міністра І.Вакарчука. Чому? – Бо, міністр освіти І.Вакарчук реально заставляє вивчати українську мову! А я тішуся, бо вперше за роки незалежності з’явилась мотивація до її вивчення. Ой, який «жах», - голосять регіонали і комуністи, - молоді громадяни України знатимуть українську… А ви знаєте що саме, вони – нинішні комуністи, соціалісти, регіонали і різні там вітренківці, - це духовні діти і онуки тих, хто творив Голодомор, воював проти УПА, тобто стояв на заваді українському державотворенню… Регіонали кажуть, що на сході України не володіння українською стало перешкодою для багатьох абітурієнтів. Що робити? Д.Табачник пропонує відмінити тест з української, а я пропоную навпаки, якщо діти не знають української, - посилити її вивчення, збільшити кількість годин української в російськомовних школах і розширювати мережу україномовних шкіл. То, хто виступав і виступає за українську за змістом незалежну Україну, вони чи я, колишній дивізійник, такої ненависної їм дивізії СС «Галичина»? Розмову провів Сергій Стефанко, «ОстроВ» * Леґіоном в армії Стародавнього Риму називали бойову одиницю чисельністю близько 10-ти тисяч воїнів. А з XVII ст. це слово почало означати військові формування, комплектовані добровольцями. ** Д.Керзон міністр закордонних справ Великобританії у 1919 -1920 pp.
