Ми тепер ми багато знаємо про командира УПА Романа Шухевича, якого у 2007 році з нагоди столітнього ювілею посмертно нагороджено званням Героя України. Нещодавно ми відзначили столітній ювілей провідника ОУН Степана Бандери. І попри велику увагу прикуту до відзначення його сторічного ювілею, якось зовсім непомітно наближається 100 – літній ювілей його соратника, - Миколи Лебедя. І досі мало хто з українських читачів знає, що Степан Бандера з липня 1941 по грудень 1944 року просидів у німецькому концтаборі "Заксенґаузен ", а коли про це дізнається, то логічно задумується над тим, а хто ж тоді керував ОУН у час його відсутності? Виявляється, що тоді, у липні 1941 року, після чисельних арештів проведених німцями, з керівної верхівки ОУН на волі залишився тільки Микола Лебедь. За задумом німців, внаслідок арештів оунівців, організація мала розпастися і припинити своє існування… Але М.Лебедь, який волею долі став на чолі ОУН, зумів зберегти і розвинути ОУН, яка потім в умовах окупації ще довгі роки боролася з ворогом. Саме Лебедь був безпосереднім організатором та керівником трьох конференцій ОУН в Україні (вересень 1941 р., квітень 1942 р., лютий 1943 р.). Особлива його роль в організації служби безпеки (СБ) ОУН - першої професіональної української спецслужби, про майстерні дії якої в умовах підпілля ходили легенди. Отож, хоча нині це прізвище мало відоме для широкого загалу читачів, проте роль Миколи Лебедя у національно-визвольному русі українського народу у ХХ столітті непересічна. Частина 1. М.Лебедь - керівник ОУН (1941-1943рр.), засновник національної спецслужби (СБ ОУН), організатор УПА Микола Лебедь народився 11 грудня 1909 в с. Нові Стрілища Бібрського повіту Австро-Угорщини (тепер Львівська область). Псевдоніми: Максим Рубан, Чорт, Ігор, Вільний, Марко, Євген Скиба. В 1930 закінчив гімназію у Львові. У 1930-1932 р. активно брав участь в організації молодіжних груп ОУН на західноукраїнських землях, керував підпільною військовою підготовкою юнаків та дівчат ОУН у Карпатах. У 1932-34 роках був зв'язковим між керівництвом ОУН на теренах України та Проводом ОУН за кордоном. Вперше його ім'я стало широко відомим під час Варшавського процесу (1935-1936 рр.) над організаторами вбивства у червні 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького. Тоді, з 12 підсудних, троє (Бандера, Карпинець, Лебедь) були засуджені до смертної кари, яку пізніше замінили довічним ув'язненням. Слід відзначити, що після здійснення замаху Лебедь намагався виїхати через Гданськ-Щецин у Німеччину, але за наказом Гімлера був арештований та виданий Польщі. І тут, згідно хронології подій, не можна оминути увагою феномен Карпатської України. Нагадаю, що після "Мюнхенського договору" чотирьох держав від 30 вересня 1938 року, Карпатській Україні було надано статус автономної республіки в складі Чехо-Словаччини. 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. Столицею Карпатської України став Хуст, бо рішенням Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. значна частина Карпатської України з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове були приєднані до Угорщини. Події розвивались динамічно, і вже 12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сойму Карпатської України, а 15 березня 1939 р. Сойм проголосив повну державну самостійність. За підтримки ОУН, зокрема особисто Романа Шухевича, було створено збройні сили Карпатської України, — Організацію Оборони «Карпатська Січ». В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. Угорщина, за підтримки гітлерівської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. До кінця березня 1939 року більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами. Друга світова війна ще не розпочалась. Сталінський Радянський Союз, який так "дбав за права українців", тоді "чомусь" не захистив українців Закарпаття від сваволі і агресії угорців і німців, проте згодом напав на Польщу саме з цією метою, - "захищати українців". 1 вересня 1939 року Німеччина нападає на Польщу. А 5 вересня 1939 року, в умовах бойових дій між німцями і поляками, під час конвоювання в іншу в'язницю Лебедь втікає і пристає до очолюваних Бандерою прихильників радикальних змін. Далі, по хронології, Радянський Союз 17 вересня 1939 року, згідно домовленостей з німцями (пакт Рібентропа-Молотова), атакує поляків з тилу і окупує "свій шматок" польської території. Населення східних воєводств Польщі так і не зрозуміло хто і для чого їх "звільняв", бо для всіх національностей краю: поляків, євреїв, українців і т.д., то була звичайна чергова окупація. Бо інше якось не вкладається в голові, - адже пояснювали напад на Польщу захистом прав українців і з перших же днів почали їх нещадно пресувати, переслідувати і винищувати?... Нагадаємо, що саме в цей час, 11 жовтня 1939 року, тобто через 23 дні після "звільнення радянськими військами західноукраїнських земель", вийшов наказ командування НКВД СРСР від "Про введення єдиної системи обліку антирадянських елементів, виявлених агентурним розшуком". До цих "ворогів радянського порядку" належали всі колишні члени легальних партій, що діяли в Польщі; а також члени національних, релігійних і молодіжних організацій, раніше засуджені радянською владою; члени сімей розстріляних більшовиками "контрреволюціонерів"; громадяни, які мали родичів за кордоном і ін. В результаті масових арештів всі в’язниці були заповнені вщент. Досі не зрозуміло, навіщо було робити репресії проти ОУНівців, адже радянській владі з боку місцевих українців ще ніхто нічого поганого не зробив? Може хтось назве терористичні акти, чи прізвища вбитих тоді оунівцями вчителів, лікарів, інженерів направлених зі Сходу України чи розкаже про те як оунівці комусь з партійних чи військових діячів СРСР стріляли в спину. Може від рук ОУН загинув хоч один солдат радянської армії? Навряд… З метою залякати підпілля і все населення регіону "совіти" вдалися до "ноу-гау", - почали проводити публічні суди. Наприклад, 29 жовтня 1940 р. відкритим судом у Львові публічно судили одинадцять керівників ОУН і всіх, окрім одного, засудили до страти. З тією ж метою в 1941 році був проведений ще ряд показових процесів у справі арештованих членів ОУН. Так, 15-19 січня 1941 року у Львові відбувся "Процес 59-ти". Вже 7 травня 1941 року в Дрогобичі почався новий, цього разу ще більший процес - судили 62 оунівців, а 12-13 травня в тому ж Дрогобичі судили 39 українських націоналістів. Підсумок судів: розстріли і тривалі табірні терміни. Проте результат тотального залякування виявився протилежним – підпільники активізувалися, а в очах населення авторитет ОУН тільки виріс. Вся українська етнічна територія в зоні німецької окупації Польщі покрилася густою мережею різних військових курсів і підготовок. Вивчалися окремі елементи військової підготовки: стройова, будова зброї, захист від газових атак, надання першої медичної допомоги, орієнтування на місцевості, топографія, склад і організація армії, вивчалась ідеологія українського націоналізму. На такому суспільно-політичному тлі у квітні 1941 pоку у Кракові відбувся II Hадзвичайний Великий Збіp ОУH. Тоді Головою Пpоводу ОУН було обрано С. Бандеpу, його заступниками – Я. Стецька і М. Лебедя. 22 червня 1941 року розпочалась німецько-радянська війна, а одразу після її початку, спеціальна група ОУН, діставшись до Львова ініціювала Збори, які 30 червня проголосили незалежність України. Було обрано тимчасовий уряд, на чолі з Ярославом Стецьком. М.Лебедя було призначено міністром державної безпеки. Декому ріжуть слух терміни Друга Світова війна, німецько-російська, німецько-радянська війна. Та самі поміркуйте. З вересня 1939 по червень 1941 року пройшло не повних два роки радянської влади на Заході України. Ці місяці були означені заборонами, переслідуваннями, масовими арештами і розстрілами як місцевої еліти, так і простих людей. І ось розпочалась війна. Два тоталітарні режими, гітлерівський і сталінський, які ділили-ділили і так мирно не змогли поділити чужі землі, - почали битися. Може хтось з них воював за Україну, за створення незалежної держави, за інтереси української нації? - Ні, німці воювали з росіянами за геополітичні сфери впливу, обоє прагнули світового панування, і банально ділили світ. Отож, логічно, що ніхто з простих місцевих людей добровільно не збирався воювати за жодну зі сторін… Далі була Декларація Самостійної України, не узгоджена з німцями. Вона була свідомою і ризикованою спробою поставити їх перед фактом, що відбувся. Так і сталось, у відповідь на це німці арештували 300 оунівців на чолі з Бандерою, Стецьком, Стахівим, Ленкавським, Гнатківською-Лебедь і ув'язнили у концентраційному таборі "Заксенґаузен". Там вони перебували до 25 вересня 1944 року, а обидва брати Степана Бандери були вбиті в "Освенціумі" у жовтні 1943 року. Долею випадку так сталося, Микола Лебедь виявився єдиним із вищих керівників ОУН, хто випадково врятувався від масових арештів в липні 1941 року. Отож, він стає "Урядуючим провідником" ОУН. Оунівці почали інтенсивну підготовку до озброєної боротьби. М.Лебедь у вересні 1941 р. провів Конференцію ОУН (Першу), на якій було ухвалено рішення продовжувати почату українським урядом діяльність, розвернути широку пропаганду ідей і гасел визвольної боротьби, наказувало збирати і складувати зброю, вести підготовку нових кадрів для визвольної боротьби. А що робили люди з очолюваної Лебедем Служби Безпеки (СБ)? - Вони займалися передусім розвідкою. На кожному організаційному рівні ОУН Служба Безпеки поділялася на групи, або «ланки», що відповідно займалися збором інформації, шпигунством, контррозвідкою і внутрішньою безпекою. Підкорялися їм спеціальні озброєні «групи СБ», що складалися з десяти, – п'ятнадцяти чоловік. Саме Микола Лебедь втілював ідею Бандери про створення “похідних груп” ОУН, завданням яких було проходження безпосередньо за передовими частинами вермахту при вступі їх на терени Радянської України з метою організації українських політичних та економічних структур на окупованих територіях. Німецька окупаційна влада була стурбована тим, що активізувався опір українських націоналістів. У численних донесеннях наголошувалося, що оунівці проникали до адміністрації, поліції і інші структури для розгортання діяльності на користь української державності, озброєного опору. Німецькі спецслужби продовжували полювати на членів ОУН. Так, у вересні 1941 р., напередодні узяття Києва, гестапо провело арешти і розстріляло багатьох оунівців, а обидва українські формування - батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», - були зняті з фронту і розформовані. З них був створений поліцейський батальйон і відправлений до Білорусії на охорону тилових комунікацій вермахту. До речі, у архіві Лебедя й досі зберігається «гончий лист» німецьких окупаційних властей, в якому Микола Лебедь оголошений злочинцем, подається його фото і особливі прикмети. Таким чином, ні декларації націоналістів в лояльності до німців, ні пошуки шляхів до співпраці з ними не мали успіху. Гітлерівцям не потрібні були політичні партнери, які добивалися власної незалежної держави. Крах надій отримати Українську державу в співпраці з Німеччиною змусив ОУН-Б зайняти антинімецьку позицію. До такого рішення підштовхувала і німецька репресивна політика щодо членів організації. Подальшу програму діяльності ОУН-Б намітила на Другій конференції в квітні 1942 р, яка пройшла під керівництвом М.Лебедя. У її ухвалах підкреслювалося, що організація в своїй боротьбі за державність України керується принципами, проголошеними Актом від 30 червня 1941 р., оскільки він декларував прагнення українського народу жити власним політичним життям. Зазначалось, що націоналістам необхідно враховувати можливість озброєної боротьби і вибрати для неї момент, коли обидва супротивники виснажать себе. Тому відразу потрібно було всю енергію направити на підготовку загальнонародного повстання, яке забезпечить перемогу. Для цього треба створювати власні озброєні сили. У питанні майбутнього політичного устрою незалежної України, всупереч більшовицькій концепції інтернаціоналізму і німецької концепції так званої "Нової Європи", ОУН-Б висувала власну концепцію справедливої національно-політично-господарської перебудови Європи на основі вільних національних держав під гаслом "Свобода народам і людині!". Саме тоді, в жовтні 1942 року, на Волині остаточно оформилися перші оунівські озброєні формування. Спочатку вони боролися з радянськими партизанами і загонами польської підпільної Армії Крайової (АК), які тероризували сільське населення. Незабаром вони виступили і проти німців, які масово виловлювали молодь для вивозу в Рейх, грабували населення. Рішення про формування УПА з окремих загонів було прийнято наприкінці 1942 на конференції під Львовом (дата 14 жовтня 1942 – Покрова Богородиці, що вважається офіційною, була встановлена тільки в 1947). УПА почала формуватися в 1943 році з 3-х груп, що з 1942 вели партизанську війну проти німців: 1) ОУН (б) – „Бандерівці”, на той час перейменована в ОУН-СД (ОУН-Самостійників Державників), якою керував Микола Лебедь (тоді під псевдонімом „Максим Рубан”). 2) ОУН (м) або просто „ОУН” – „Мельниківці”; 3) УПА – так-так, Українська Повстанська Армія отамана Тараса Боровця – „Бульби”. Усі ці групи не дружили між собою, а бандерівці і мельниківці відкрито ворогували, що робило їх об’єднання неможливим. Саме Лебедь зіграв визначну роль у формуванні єдиної Української Повстанської Армії. Він силами СБ ОУН нейтралізував і групу Тараса Бульби-Боровця, який загравав, то з німцями, то з більшовиками, і групу, що орієнтувалася на ОУН Мельника, який виступав за співпрацю з німцями. М.Лебедь започаткував створення стратегічної бази і агентури УПА в районах, до яких наближалася Червона Армія. Звичайно, що ОУН-СД мала одну велику перевагу: налагоджений і перевірений підпільний апарат і всебічну підтримку місцевого українського населення. Перший серйозний бій між УПА і німцями пройшов 7 лютого 1943 – дата початку бойових дій УПА. Для знищення загонів УПА німецькі спецслужби споряджали каральні експедиції, кидали війська охорони, а іноді і регулярні війська. Паралельно відбувалися бої між УПА і радянськими партизанами, яких оунівці теж вважали ворогами, що підтримують прагнення Москви до встановлення своєї влади на українській землі. В свою чергу, серед радянських партизан, в загонах яких були багато українців, радянським керівництвом проводилася пропаганда проти воїнів УПА. Їх називали "буржуазними націоналістами", "зрадниками", які продали український народ буржуазному Заходу і прагнули встановити владу поміщиків і капіталістів в Україні. У лютому 1943 р. М.Лебедь скликав Третю конференцію, на якій був зроблений аналіз попередньої діяльності і намічені завдання на майбутнє. У ухвалах конференції мовилося, що Україна знаходиться між молотом і ковадлом двох ворожих сил - німецького і радянського імперіалізмів, тому український народ повинен боротися, спираючись на власні сили. Боротьба українців повинна виходити з принципу визнання іншими народами і державами права українського народу на самостійність. Далі М.Лебедь, в ієрархії ОУН, поступово відсувається на другий план. Зокрема, настає "ера" правління Р.Шухевича. Так, на початку 1943 pоку – Р.Шухевич під псевдонімом „Лозовський” стає Головним Командиpом УПА замість Д.Клячківського "Клима Савура", загиблого в бою. А у тpавні 1943 p.– на засіданні Пpоводу ОУH, Р.Шухевича, замість М. Лебедя, обирають головою тpичленного Бюpо Пpоводу ОУH (інші два члени – Д.Маївський і З.Матла). 21–25 сеpпня 1943 року відбувся Третій надзвичайний Збір ОУН-Б, на якому були переглянуті ідейно-політичні і теоретичні положення програми, прийнятої на попередньому Краківському Зборі. У ухвалах підкреслювалося, що ОУН бореться проти інтернаціоналістичних і фашистських націонал-соціалістичних програм і політичних концепцій, проти комунобільшовизму. Визнавалося право національних меншин культивувати власну за формою і змістом національну культуру. ОУН-Б брало на себе зобов'язання піклуватися про політичну співпрацю з іншими народами, що поневолили, за умови їх рівноправ'я і відсутності посягань на чужі території з метою поневолення. У зв'язку з територіальним розповсюдженням дій і кількісним зростанням УПА був створений Головний Військовий Штаб УПА (ГВШ). Восени 1943 р. посаду Головного командира ГВШ зайняв Р.Шухевич, але вже під псевдонімом "Тарас Чупринка". Бюро проводу ОУН-СД на Українських землях з січня 1944 р. очолив знов-таки Р.Шухевич, але під іншим псевдонімом „Тур”. Концентрація усієї влади у руках Романа Шухевича завершилася. За М.Лебедем (під псевдо "Ігор") залишилося головування у контрольному органі ОУН-СД, - Головній раді. Частина 2. Мало за Україну воювати, - потрібно приходти до влади і вміло керувати державою, бо часто буває так, що незалежність виборюють одні, - країною керують інші... Що ще можна додати про діяльність М.Лебедя? Особливу увагу Микола Лебедь приділяв боротьбі проти більшовицької агентури та розвідувальній діяльності. Зокрема, він очолив пошук і знищення радянської агентури та залишків загону Сидора Ковпака в Галичині. Ще наприкінці 1943 року служба безпеки, якою керував Микола Лебедь, захопила кілька провідних більшовицьких розвідників (А.Гисідзе-Чапаєва, д-ра Мовсія та ін.), у яких були вилучені інструкції щодо роботи в лавах УПА. Це дало можливість сформулювати рекомендації для виявлення радянської агентури в УПА. У 1944 році Лебедь став співзасновником УГВР (Української Головної Визвольної Ради) і його призначають генеральним секретарем із закордонних справ. З метою налагодження міжнародних контактів він у 1944 році виїжджає за кордон в Західну Європу, де й залишається до закінчення війни. Після війни у грудні 1949 року Микола Лебедь виїхав до США і заснував у Нью-Йорку дослідницько-видавниче бюро “Пролог”, яке займалося збиранням та аналізом інформації про Україну. У 1946 році він опублікував монографію “УПА” про діяльність УПА в роки війни і перші післявоєнні роки. У 1947 році Лебедь вийшов зі складу ОУН Бандери і разом із Ребетом і Камінським створив Закордонну ОУН (ОУНз), а також Закордонний Провід УГВР. У 1952-1974 роках Лебедь займається видавничою діяльністю: очолює науково-дослідний центр «Пролог» у Нью-Йорку; у 1982-1985 роках — заступник голови, з 1974 р. — член Ради директорів. Один із фундаторів мюнхенських видань "Сучасна Україна", "Сучасність", "Український самостійник", член управи українського товариства закордонних студій (Мюнхен, 1956-91 рр.), член видавничого комітету "Літопис УПА" (Торонто, з 1975). На основі привезеного Лебедем архіву УПА видано багато томів «Літопису УПА». Колись, у "далекому" 1990 році, письменник Юрій Покальчук відвідав М.Лебедя у нього вдома в Йонкерсі (штат Нью-Йорк) США, і мав з ним тривалу розмову. Тоді Микола Лебедь сказав: "Ви знаєте, я переживав те, що діється зараз у вас, на Україні, вже двічі, це — третій раз. Перше — УНР і ЗУНР, Акт Злуки, віра в прийдешнє, а головне — безліч партій, декларацій, гасел і вождів. Друге — це наша історія ОУН—УПА і тих, хто був поруч. Також спроби проголошень нової України, Соборної Самостійної держави, також багато партій, гасел, вождів і авторитарності. А тепер третє, ви Рух, ідея суверенітету, мова, економіка, гасла, партії, вожді... Хотілося б, щоби ви вчилися на нашій історії, щоби бачили, де і в чому програли, ми, і не програвали так само. …Не хотілося б, аби хтось образився на мої слова... Але це сталося в еміграції, і я дуже не хотів би аби й у вас з часом між активними членами Українського Народного Руху, отого демократичного блоку, не утворилася отака, ворожнеча, як у нас, в еміграції, через те, хто більше дістав, хто більше собі натяг усього... Даруйте за такі слова, але на очах це ставалося у нас в еміграції. З ідейних вояків почав зникати суто ідейний дух, коли справи йшли про практичне наживання собі капіталу і різних можливостей. Отож, я дивлюсь уперед, і дуже й дуже не хотів би, аби ця страшна і, на жаль, неминуча, загроза (це висить над кожним і усяким керівництвом будь-де) вдарила би по керівниках Руху. Бо на тому всі програють знову. Просто було б дуже шкода!" Як у воду дивився М.Лебедь. Змінились покоління людей, написано гори томів історії, рекомендацій, висновків, "що і як у жодному разі не можна робити, бо, - вб'є", а українці, українська еліта, за сто років виходить так і не змінилася… зусилля по розбудові держави зрівноважуються не менш ефективними діями по її розвалу. І ще одна цитата з інтерв’ю М.Лебедя даного Ю.Покальчуку 19 років тому "… І ще одне. Коли я мав десь чотирнадцять-шістнадцять років і дуже запалився українськими ідеями, закликав мене до себе мій дідо, мамин батько, який був поляк, і каже: - То ти хочеш воювати за свою Україну? Йди, я тобі не бороню! Але перше вивчись хоч своє ім'я підписати! - Та я вмію! — кажу. - Ото тільки й вмієш! А більш нічого! Бо я вже то бачив, коли у 1919 році настала ота твоя Україна, то в нас на селі всі стали дуже українські патріоти. А коли треба було вибирати Війта, то прийшли до мене, поляка. А чого? Бо ніхто з них не вмів ні читати, ні писати. Лише я вмів. То мусив згодитися й був у них війтом. Отож, якщо хочеш воювати за свою Україну, то навчись перше, як слід читати-писати, а тоді вже воюй! - Я його послухав, — каже Микола Лебедь, — і закінчив таки гімназію, ну а далі вже мені не вийшло. Хоч вже гімназія давала тоді порядну освіту. Але — розумієте мене, що я мав на увазі? - Так, — відповів я, — розумію! - Треба вміти вашим людям там, на Україні, читати й писати добре, іще щось знати про світ, тоді можна добре воювати за Україну і її будувати". Лебедь тоді не знав, що і тут він мовив пророчі слова, бо виборювали українську державу, проливали кров, гнили у концтаборах одні, а керують і користають з багатств України, - інші… Помер М.Лебедь в Йонкерсі (штат Нью-Йорк) 18 липня 1998 року у віці 89 років. P.S. Нещодавно у 2008 році зі США в Україну було повернуто архів, який зберігав М.Лебедь. Ця збірка формувалася ним протягом 1942 -1955 років. До архівної збірки входять невідомі дотепер матеріали про нові факти з історії українського визвольного руху 1940-1950-х років. Серед матеріалів особливе місце займає комплекс документів присвячений україно-польським стосункам в Галичині та Закерзонні (1942-1947), списки українців, які загинули від рук поляків, списки знищених польськими підрозділами українських сіл, протоколи допитів СБ ОУН, що висвітлюють польські злочини проти українців, польські та українські пропагандистські матеріали, що спрямовувалися до українського та польського населення і підпілля. Сергій Стефанко ,"ОстроВ"
