Як сказав у своїй філософський промові Воланд, один із героїв роману М.Булгакова „Майстер і Маргарита”: „Рукописи не горять”. Сьогодні цю фразу можна було б перефразувати словами Степана Пушика - відомої людини Івано-Франківщини, письменника, професора Прикарпатського університету, депутата місцевих та Верховної ради : „ Кожний папірець проживає людське життя, а ви (депутати) дуже швидко змінюєтеся”. Чи творча людина здатна пристосуватися до політичних інтриг та чвар? І що перемагає: прагнення до творчості чи до наживи? Cутність цього філософського запитання спробуємо розглянути у нашій розмові зі Степаном Пушиком.

- Ви відомий письменник, але у свій час, вас переслідували та навіть намагалися „пришити” політичну нестійкість. Завдяки чому ви уникли цього?

- Якщо влада не переслідує письменника, то це не письменник, адже він має бути в опозиції, і попереджувати владу завжди на два кроки. Вважаю, що в мене було цікаве життя. Я зробив все про що мріяв. Проте, найгірший час, на мою думку, це не те, коли тебе переслідують. Для мене цим часом виявилося голодне повоєння. Я – дитя війни: знаю, що таке голод та холод не з розповідей, а з власного життя. Навчався сільськогосподарському технікумі, пройшов армію, і поступив у Московський літературний інститут. Це була саме та точка, з якої пішов зовсім інший відлік мого життя. У Москві літературних «вольностей» не дозволялося.

 Армія дала мені неймовірну закалку сили духу. Кожний поважаючий себе солдат читав „Самвидави”, але хтось мене продав чи підслухали, і почався у мене тяжкий час. І тоді Д. Гнатюк у присутності уряду і міністрів, на весь Радянський союз заспівав мою пісню «Треба йти до осені», а він співав як бог, це не сьогоднішня естрада. Я рано прокинувся знаменитістю, хоч до того я і друкувався. Тоді пам’ятаю хлопці в армії стягнули з мене ковдру, і сказали: «Хохол піднімайся, Гнатюк твою пісню співає», я піднявся вислухав, зробив на турніку передній вилаз і відповів : «Тепер поцілуйте мене в одне місце». І через кілька тижні прислали мені книжку, у якій містилося 22 моїх віршів. І я комсомольські внески заплатив із свого гонорару, який вийшов більшим ніж зарплата начальника політвідділу. Частину грошей собі залишив, а решту - мамі відіслав. І, звичайно, я потрапив у поле зору. Якби у мене знайшли „Самвидав” мені б грозила тюрма. Цю ж заборонену літературу ми ховали в теплиці під огірками, в банці з-під кави. Тож, знайти її так і не змогли. 

Згодом надихався столицею, начитався нових «Самвидавів». Я організував похід до пам’ятника Т.Шевченка, це якраз було на Шевченкові дні, і їх дуже боялися проводити. Проте вся творча інтелігенція все ж пішла під моїм керівництвом з квітами до парку до пам’ятника Т. Шевченка. Я ж у свою чергу боявся провокації чекістів, проте колона людей, що рухалася до пам’ятника ставала все більшою та ширшою. Ми поклали квіти до пам’ятнику, проспівали гімн, і розійшлися. На другий день вже було відомо, що Пушик організував публічну демонстрацію з покладанням квітів до пам’ятника Т.Г. Шевченка. У мене вдома часто збиралися друзі. Ми любили читати вірші та гостро дискутувати про тодішній стан речей. Навіть організували товариство «ПТАХ», що розшифровувалося, як „Прикарпатське Товариство Активних Холостяків”. За нами пильно стежили, так, як вважали, що це товариство - ширма політичної організації. Згодом мене зафіксували, як я вночі ставлю квіти до пам’ятника Дениса Січинського…Коли відбувалися ці таємні обшуки та доноси я був у Румунії, у Бая –Маре…це продовжувалося до загибелі В.Івасюка.

Тоді, П. Добрянський сказав, що секретар обкому партії І.Скиба цікавився моїми політичними поглядами. Я подивися на нього і відповів що мені втрачати нічого. І якось з ним сидимо, і я кажу: «Іване Івановичу, знаєте як у вас народі називають”. Він знизує плечима і я відповідаю: „Костолом”. І він аж підскочив, тоді багато арештів було. І далі продовжую: „Невже ви хочете залишитися в історії лише гайками, гноєм, костоломами?” Тоді І.Скиба каже : „А що я можу зробити?”…Я відповідаю, що він може зробити літературний музей, на що І.Скиба відповів, що це справа завтрашнього дня. Я ж далі продовжую: „ Іване Івановичу, мені не дають жити кагебісти. Я брудними справами не займався, і ніхто з моєї родини не заплямував свого ім’я. І завдяки цьому чоловікові мені стало вільніше „дихати”.

- Ви були особисто знайомі з відомим композитором Володимиром Івасюком, справа про вбивство якого і досі пилиться у архівах прокуратури. Чи відомі вам нові деталі цієї гучної справи?

- Справді, Володимира Івасюка я знав особисто. Ми разом з ним писали вірші. Я нещодавно давав свідчення у прокуратурі щодо його загибелі, але мене дивує, що протокол підписати так і не покликали. Мабуть, це не вписується у їхню схему. Потім знову говоритимуть, що це самогубство. Я ж вважаю, це політичне вбивство. Також, нещодавно, я давав інтерв’ю щодо поновлення слідства загибелі композитора Володимира Яцоби, якого знайшли мертвим при дивних обставинах.

- Ви як політик колишній, якої думки про дії політиків теперішніх?

- Гидко дивитися усі ці «Свободи», які є просто насмішкою над українським народом. По-друге, скажіть мені, що це за депутати? Коли за 18 років від Івано-Франківщини ніхто не очолював навіть комітет. Ну що це таке? У жодному скликанні у нас не було голови комітету, а ми, просто, мов для відмітки, формулювали комісії. Може це хлопчики на побігеньках, а не депутати. Тай такої кількості народних обранців нам ні до чого. А що вже ми «розпанюшились»! Адже, подивіться, які у Верховній Раді модернізовані їдальні для депутатів, яка охорона під Верховною Радою. Колись у парламент вільно заходила будь-яка людина, а тепер навіть депутат без тієї «підкови» не може вільно зайти. А наші обласні ради перетворилися на «кошари», за час мого депутатства такого не було. Обрано народних обранців, в обласну раду за часів Радянського Союзу було лише 59. Страшно зросло чиновництво. Цю бюрократичну машину не витримає жодна система, і жодна країна. Але незважаючи на все, наша країна надзвичайно багата : бо крадуть, крадуть, і ніяк не можуть розікрасти.

Ми трохи загордилися, я бачу навіть по своїх студентах: мама закордоном заробляє гроші, тут заплатили десь за них, і до п’ятого курсу «б’ють байдики». І виникає питання кого ми готуємо? Систему училищ зруйновано, колгоспи зруйновано. А хто має гайку закрутити? Вважаю, Болонська система освіти зруйнувала нашу українську, яка мала непогані шанси розвинутись.

Та найгірше у нашій державі це те, що немає належного догляду за землею, і земля деградує тому що нема худоби. Землі треба гною. А люди відмовляються тримати худобу. Я був категорично проти, коли М.Голубець з Львова підготував закон про ліквідацію лісокомбінатів. На це було страшно дивитися: люди заради генеральських погонів, розкрадали ліс. Я був проти цього, а наші депутати, які в економіці нічого не тямлять – проголосували. Я нічого не маю проти Ребрика, Лук’яненка, Осадчука, Шлемка та інших, та вони не бачать за що голосували. Я не голосував. Бо я хоч невеликий економіст, та все ж в економіці трохи тямлю.

- А як ви можете охарактеризувати дії чиновників на місцевому рівні? Хто вам імпонує, як політик?

- Наші місцеві чиновники мали б найперше зібратися, і зрозуміти, що сформувалося нове покоління людей, я зазначу, молодих людей, і пора їх виводити у політику. І молодь має, у свою чергу, сказати: «Вуйки, дядьки посуньтеся, ми прийшли». Та вона ще себе не проявила. І нехай буде «золотий» Богдан Борович (мер Івано-Франківська в період 1994-1998 років – «ОстроВ»), який очолює Івано-Франківський осередок КУН – він завжди буде ніким. «Богдане, та ти робітників зі школи зривав, щоб вони тобі палац будували, а тепер б’ється в груди, що ти Україну любиш». Спочатку йшли в депутати, щоб хоч трохи допомогти своїй країні, а тепер, щоб урвати для себе ласий шматок.. Я вважаю, що нема у нас ні суду, ні прокуратури, ні міліції, такої, як вона має бути, ані, найголовнішого - кадрів. Мали б найсильніші керувати селами, містами, областями, Україною. Ми, в той час, не готувалися державою керувати, ані я , ані Ющенко. Ми – сільські діти. І можна багато претензій висувати до наших дій чи персон. Але є таке поняття, як «любов до України» - і тут: або вона є, або її нема. Я вважаю, що поки не буде реформи виборчого закону, доти ми лідерів не будемо мати ні на якому рівні. Так що говорити про якісь конкретні особистості я не можу. От хто б зараз міг бути головою міста? Нема гідних кандидатур. Хто б зміг навести порядок у районах? Немає відповідних осіб. А нам треба таку людину, яка спочатку керувала селом, районом, містом, областю, щоб всі його навики та знання йшли по наростаючій. А то лише почнуться вибори, починається : хто голосніше крикне, і хто більше дасть в кишеню. У Радянський час досить непогана була система добору кадрів. Йдеш на Україну – покажи себе в Москві, йдеш на область – покажи який господарник у місті!

- Нещодавно з друку вийшла ваша нова книга, де зібрані народні прислів’я та приказки. Що стало поштовхом до її написання та упорядкування?

- Я видав понад 50 книжок. І маю велику скарбницю записів народного фольклору, тож дещо вибрав та вирішив, що треба починати видавати. І з цієї багатотомної серії вибрав на початок – приповідки: прислів’я, приказки та інші народні афоризми. І зібрав до 20 тисяч. З них відділив побажання, прокльони тощо, і вийшло десь 15 тисяч, і ще 1.5 тисяч зняв загальновідомих. Написав передмову. Написав та впорядкував словничок, і на моє здивування, ця книжка має великий успіх, і я бачу що за нею так ганяються більше, ніж за моїми творами. Їх я почав записувати приказки з 1960 року, і декілька разів зошит з моїми записами викрадали, то у технікумі, то у Верховній раді чи у потягу, але їх знову збираю, і вони завжди при мені, і маю на меті продовжити їхнє опублікування.

Людмила Ходоровська, спеціально для „ОстроВ”