Як сказав Вільям Шекспір: „Весь світ – театр, а люди в нім - актори”. З цим твердженням важко не погодитися. Особливо зараз, коли ми постійно спостерігаємо непрофесійне виконання акторських партій нашими державотворцями. А що ж тоді робити професійним акторам? Про це я вирішила запитати у митця акторської гри Івано-Франківського обласного академічного театру імені Івана Франка - Андрія Луценка. У нашій розмові він зазначив: „У політиці більше бездарів, ніж у театрі”. Отож, як живе сьогодні Івано-Франківський професійний театр?, - про це детальніше у нашій розмові. -Чому вирішили поєднати свою долю з театром? - Те, що я буду актором, я знав з дитинства. У школі займався самодіяльністю, і мріяв потрапити у Народний аматорський театр, що діяв у моєму рідному місті Борисполі. З часом мрія моя збулася. Хоч в юності в мене було багато захоплень: бальні танці, духовий орестр, все ж захоплення театром переважило їх всіх. Можливо, велику роль відіграв тут, кумир моїх дитячих літ – Андрій Миронов, акторською грою, якого я дуже захоплювався. Закінчив Київський інститут культури, навчаючись на заочному відділенні. Акторську майстерність викладали такі видатні метри театру, як П.Ільченко, Н.Биченко та плеяда інший відомих викладачів. Навчаючись в інституті мене запросили до Криворізького молодого театру Г.Костенко, згодом працював у Білоцерківському театрі, а потім доля пов’язала мене з театром Івано-Франківська. - Навчаючись на заочному відділенні акторської майстерності, чим займалися до праці за спеціальністю? - З третього курсу я працював у театрі. До того часу - в Аерофлоті, бортпровідником, тобто, як зараз модно називати – стюардом, і літав по всьому Радянському Союзі. Справа в тому, що коли я повернувся з армії переді мною постало питання: куди йти вчитися? В Київському інституті імені Карпенка-Карого було тільки денне відділення, я ж злякався, що «сидітиму на шиї в батьків», так як хотів сам себе забезпечувати, допомагаючи при цьому і своїм рідним. А з’явилася нагода працювати в аерофлоті. Я пройшов кастинг, закінчив курси бортпровідника в Києві. Отримав диплом, де зазначалося, що я можу працювати на таких літаках, як ТУ-132, ТУ-54. Три роки я віддав Аерофлоту, і не шкодую, адже ця робота надихнула мене на створення багатьох сценічних образів. - На даний час робота актора є менш оплачуваною, ніж інші професії, а тому перед творчою людиною виникає дилема: « Що вибрати: душевне задоволення чи матеріальне забезпечення?». Як у Вас проходила ця боротьба? - На жаль, робота актора не є високооплачуваною, але наш театр отримав статус «академічного», і вже стало в матеріальному плані легше. Хоча ці гроші можна назвати «недільна зарплата». Проте заробити актору завжди можливо, наприклад, це можуть бути, проведення корпоративних вечірок, різноманітних акцій, тощо. Я ж наприклад, люблю працювати тільки в театрі. Хоча був час, коли мене запросили працювати в Інститут менеджменту та економіки „Галицька академія”, курувати молодіжний театр. Отож, я поєднював ці дві роботи. Хочу відмітити, що керівництво «Галицької академії» серйозно відносилося до виступів молодого колективу: у нас були власні афіші, для прем’єри орендувалася зала обласної філармонії, а також їздили на фестивалі в Київ, Львів, Харків. Усе це оплачувала дирекція „Галицької академії”. Потім був час, коли я працював в Інституті мистецтв Прикарпатського університету, на кафедрі театрального мистецтва, де викладав акторську майстерність: фехтування, сценічний бій тощо. А тому, я вважаю, що душевне задоволення від гри в театрі цілком можливо поєднати з матеріальним забезпеченням, завдяки якийсь іншій роботі. Адже, це завжди певний досвід, який найчастіше і використовується для сценічної гри, особливо близької для глядача, так як взята з його щоденного життя. - А як щодо «закулісного» життя театру, яке найчастіше приховане і таємниче для глядачів. Чи присутні тут бурхливі романи, інтриги та щоденне змагання за роль між акторами? - Мушу вас розчарувати. Чомусь побутує стереотип, що театр – це «мекка» розпусти і романів, оазис коханок і коханців. Проте це зовсім не так. Театр - це величезна машина, яка працює на результат, і яку складають не тільки актори, а й костюмери, гримери та інші його цехи. Всі настільки намагаються виконати свою роботу на 100%, що на якісь театральні інтриги часу зовсім не вистачає, та й навіщо вони потрібні. А щодо романів, то в кожного актора є особисте життя, і в театр він приходить не для пошуку романів та інтриг, а працювати. І якщо на одну шальку терезів ставити театр, а на другу – іншу організацію, то всі мають рівні шанси для романів, інтриг та своєрідного «закулісся». Звичайно, актори – це специфічний народ, і між ними теж є певна конкуренція за роль. Хоча у нас був такий період, коли в театрі формувалися „коаліції”, які займалися переважно обговоренням того чи іншого учасника конкуруючого формування. Але, коли в театрі почалася робота, коли в один проект попадали актори з різних „коаліцій” – всі ці відмінності зникали. І, на даний час, в театрі немає інтриг, тому що в ньому є „кипить” робота. У театр прийшов директор – Заслужений артист України Ростислав Держипільський, завдяки якому до нас приїжджають відомі імениті українські режисери на постановки вистав. У нас були київські режисери Юрій Одинокий (вистава «Театр»), Микола Яремків («Тартюф» Мольєра), чернігівський режисер Сергій Кузик («Ігри Імператорів»), під керівництвом якого здійснюється постановка вистави «Проста історія», прем’єра відбудеться 28 червня. Всі актори отримали роботу, і „коаліції” вичерпали себе. - З якими акторами Вам легко та комфортно працювати? - У нас велика трупа: 40 акторів, так як до основного складу додалися випускники курсу Заслуженого артиста України Ростислава Держипільського, який викладав в інституті мистецтв. І свій курс, який він навчив акторському мистецтву, запросив в театр. Дуже талановита молодь. І найкраща вистава нашого театру - «Солодка Даруся» - це плід роботи Р.Держипільського та всіх його студентів. Усі ми різні. Кожний учасник нашої акторської трупи – різний, у кожного свої радості, свої проблеми, а те, що всі актори є талановиті – це безумовно. Комусь пощастило більше – зіграти багато ролей, комусь навпаки – менше, але потенціал є в кожного. Я надзвичайно задоволений співпрацею з Народним артистом України Юрієм Суржою, Юрієм Литвиновим, Віктором Війтушинським, Ольгою Комановською-Кочмарик, Жанною Добряк-Готвянською, це відповідальні та надійні люди, з якими надзвичайно легко працювати. - На які хитрощі можуть йти актори, якщо вони не хочуть бути задіяні у певній виставі, або в них викликає антипатію особа режисера? - Звичайно, у кожного з нас свої хитрощі. Але видавати їх вам я не буду. Єдине, що скажу, що якщо режисер – непрофесіонал, і приїхав на постановку лише заради грошей, і, якщо він бездарність та неук, що видає себе за неймовірний талант, то грати в його виставі – це для мене переступити через власну гордість. Але ж є такі бездарності та неуки, які мають різні звання, а деякі з них Заслужені діячі мистецтв України (звання ж роздають кому хочеш), то з таким режисерами працювати не хочеться, і актори, теж хитрий народ, роблять все можливе, щоб з ними не працювати. - Нещодавно закінчився конкурсний фестиваль «Прем’єри сезону»…Як Ви можете оцінити склад його учасників? - Я захоплений майстерною грою акторів Рівненського театру, професіоналізмом їхнього виконання та постановкою вистави. Але, на жаль, були такі вистави, які взагалі не мають права на існування. І єдиним правильним рішенням, на мою думку, є заміна акторського складу або керівництва такого театру. Тож я хочу відмітити рідний театр з виставою «Солодка Даруся» М.Матіос та Рівненський театр з виставою „Останній строк” В.Распутіна. - Ви улюбленець публіки, один із плеяди талановитих акторів Івано-Франківщини проживаєте вже декілька років в орендованій квартирі. Чи Ви зверталися з проханням до місцевої влади, щоб вона допомогла у вирішенні квартирного питання? - Це питання надзвичайно болюче. Я звертався неодноразово до обласної влади. Її представники на моє прохання про надання житла у Івано-Франківську відповідали лаконічними та сухими обіцянками, які далі їхнього словесного потоку не рухалися, і не супроводжувалися відповідними діями. Я зрозумів, що вони не можуть і не хочуть мені допомогти у вирішенні цього питання.. Тож зараз намагаюся, незважаючи на мої житлові незгоди, повністю віддавати себе глядачу, займаючись своєю улюбленою працею в театрі. - На жаль, сучасну молодь цікавить більше кіно, ніж театр. Що, на вашу думку, слід зробити, на місцевому та державному рівнях, щоб привити молодому глядачу любов до українського театру? - Я б не став так узагальнювати. Тому, що, на мій погляд, сучасна молодь, саме „сучасна молодь” театром цікавиться. І театр, у порівняні з минулими роками, став відвідувати молодий глядач. При будь-якій ситуації в країні, і в суспільстві, завжди буде існувати група інтелігентних та освічених людей, які надаватимуть перевагу храму мистецтв та духовних цінностей – театру. На місцевому рівні, вважаю, все робиться правильно, окрім звичайно вирішення житлових проблем акторів. А щодо державного рівня – то потрібно замінити 450 найбездарніших акторів, одного „ніякого” директора театру та непрофесійного головного режисера. Це буде на користь не тільки українському професійному театру, а й 48-мільйоній армії глядачів. Людмила Ходоровська, спеціально для „ОстроВ”
