Вверх

Email друга*:
Ваше имя*:
Ваш email*:



"Господи, чому ж ти нас позабув і дозволив нелюдам збезчестити гроби наших предків" - Владислав Грабань.

На тлі кривавої бійні, яка тривала за донецький аеропорт майже 10 місяців і забрала життя багатьох українських воїнів та мирних мешканців прилеглих районів, доля Новогнатівського цвинтаря, що розташований поруч з летовищем, склалася не менш трагічно. Хоча кільком тисячам похованих там донеччан давно не болить. Болить живим – рідним і близьким тих, чий вічний спокій порушили бойовики, над чиїм прахом поглумилися, перетворивши цвинтар на поле бою за утвердження химер "русского мира".

Кому є кого провідувати на розстріляному цвинтарі – той мене зрозуміє. Та наразі потрапити на цю територію неможливо. По-перше терористи не пропускають, по-друге є небезпека підірватися на боєприпасах, що не розірвалися, а по-третє – видовище зруйнованих могил, понищених пам'ятників і надгробків – не для знервованих людей, хоча за останні півтора року мої земляки набачилися всього.

У мене немає ілюзій, що невдовзі з'явиться можливість провідати співвітчизників, яких Всевишній покликав до себе до того, як деякі донеччани накликали не тільки на свої дурні голови, але і на всіх нас і Путіна, і Гіркіна, і всю ту нечисть , яка розв'язала війну проти України. Для варварів, які понаїхали з Росії вбивати живих, недоторкана для християн територія поховань звичайно ж – ніщо. По могилах моїх рідних найманці Путіна гатили з гармат, їздили танками, а в Свято-Іверському монастирі і в обителі монахинь терористи облаштували позиції для обстрілу летовища.

Як і багатьом землякам, викинутим з рідного гнізда з примарною надією на повернення, у мене залишилися одні спогади. Їх у людини не забере ніхто. Отож і я часто згадую людей, яких немає в живих, але з якими зводила доля останні тридцять років. Деякі із донеччан, що упокоїлися на Новогнатівському цвинтарі, уславили Донбас далеко за його межами.

Із найдорожчим і найпрестижнішим на початок 2000 років новим цвинтарем у Донецьку довелося познайомитися у серпні 2003 року, коли пішов у засвіти троюрідний брат Іван Сергійович Костиря, відомий письменник і публіцист. Пригадую, що тоді просто випадково дізнався про новий цвинтар, який був на той час приватним закладом , атож швидко вдалося домовитися про місце для поховання неподалік церкви. Навколо – незайнята земля, ніяких огорож, майже без сусідів.

Згодом усе там зміниться, навдивовижу швидко заповнюватимуться вільні місця...

У церкві Костирю відспівали як належить, а вже біля могили проникливо і щиро говорили в останню Іванову дорогу Іван Білий, Валерій Романько, Михайло Пудла.

Потім пом'янули Івана Сергійовича вже за столом.Про покійного побратима , говорили образно, як уміють письменники. Віктор Логачов, Станіслав Жуковський, Валерій Дмитрієв, Дмитро Ільєнко, Микола Ворона та інші відомі і неназвані тут донеччани.

Долучившись до цього кола я говорив про зірку Костирі, яка тепер яскравітиме на небі. Між тим саме Іван Сергійович ще за життя попіклувався, щоб астероїд, відкритий ще 1976 року доктором наук Миколою Черних назвали "Донбасом".

Нагадаю, що саме в нашій "Донеччині" Іван Костиря виступив з ініціативою присвоєння одній із малих планет імені нашого шахтарського краю.

Через рік не стало мого батька Олексія Антоновича Зоца, теж, як і Костиря, уродженця Межівського району Дніпропетровської області. За чотири роки пішла за вічну межу моя мама Параска Тарасівна Зоц. Згодом з дружиною спорудили скромний пам'ятник на могилі батьків, напис на плиті- українською мовою:прізвище і слова "Світла Вам пам'ять".

А тим часом кількість жителів цвинтаря невблаганно зростала.Багато звичайних донеччан навіть брали банківські кредити, щоб поховати своїх рідних на впорядкованому цвинтарі з діючим храмом .

Водночас на багатьох могилах почали з'являтися пам'ятники на повен зріст. Прізвища покійних широкому загалу не говорили ні про що, однак з огляду на дорожнечу монументів, життя у небіжчиків свого часу вдалося.

Тут доречно зауважити, що "герої" буремних 90-х залишили цей світ внаслідок жорсткої конкурентної боротьби ще до появи цього цвинтаря.

Серед неординарних пам'ятників на центральній алеї - Валентину Єлінскасу, воротареві "Шахтаря", який рано пішов з життя- не дотягнувшись і до 50-річної планки.

Пам'ятники відомим діячам соціалістичної епохи, як от шахтарському директору, двічі Героєві Соціалістичної Праці Івану Івановичу Стрельченку особливими розкошами не виділялися. А от бюст Володимиру Кузьмичу Спіцину, одному з мерів радянського Донецька, нагадував стиль поховань біля Кремлівської стіни. Помер Спіцин влітку 2004-го, відпрацювавши радником у Віктора Януковича в Донецьку: колишній "завгар" в кабінетах облдержадміністрації з'явився в 1996 році.

Нинішній збіглий екс-президент, як це зараз не дивно звучить, на початку своєї дивовижної кар'єри в українській владі справляв досить приємне враження, але вже в 2000-му Януковича, що називається, понесло. А Володимир Кузьмич залишався і далі відкритим і демократичним, як для свого привілейованого становища і після від'їзду Януковича в Київ на перше прем'єрство. Ще в ті часи запланував, користуючись знайомством, розговорити Кузьмича на відверте інтерв'ю, але не судилося. Володимир Спіцин якось дуже несподівано пішов од нас. Спекотного літа полетів на відпочинок в Анталью, а серце не витримало. Пригадується, одна з газет написала про Спіцина – "умер учитель Януковича". Додам, що інші наставники мали на "завгара" куди більший негативний вплив, ніж один із колишніх мерів. Принаймні здавати свою Батьківщину Спіцин Януковича точно не вчив.

Є на ділянці, що неподалік монастиря, і пам'ятник на могилі судді Івана Корчистого, який помер у 53 роки і заслуговує на світлу пам'ять як професійний юрист. Він став відомим у 2001 році, коли в Слов'янську було жорстоко вбито журналіста Ігоря Александрова. Справа швидко набула всеукраїнського розголосу, проте міліція, яку очолював Володимир Малишев, вирішила представити вбивцею першого ліпшого бомжа на прізвище Вередюк. За словами свідків, цей слабосилий чолов'яга ледве відро картоплі піднімав і здолати битою атлетичної статури журналіста не міг апріорі. Це і довів, не зважаючи на тиск згори, суддя Іван Корчистий: довелося Вередюка випускати і шукати справжніх убивць. Це був перший в Україні виправдальний вирок, людині звинуваченій прокуратурою у вбивстві…ю В області, якою керував Янукович, а прокуратурою - його кум Пшонка, непослух судді не пробачили, і Іван Корчистий був змушений виїхати до Києва. Через кілька років принципового юриста не стало: несподівано рання смерть.

Ще за мирних часів провідуючи рідних на цвинтарі, я розповідав сину цю маловідому для нинішнього покоління історію про справедливість і вірність присязі донецького судді. Та чи є зараз в Україні справжні служителі Феміди, як Корчистий- сумнівно.

Знайшли останній притулок на Новогнатівському або Іверському і мої старші колеги – журналісти "Радянської Донеччини".Спочатку туди потрапив Григорій Федорович Журавка, ветеран Великої Вітчизняної і незмінний протягом десятиліть редактор сільськогосподарського відділу газети. Мабуть, після 1970-го року не було на Донеччині такого села, де б не побував би Григорій Федорович- автор багатьох нарисів про механізаторів і тваринників наразі з далекої вже епохи.

Взимку 2013-го по-сусідству з Журавкою опинився його колишній шеф, останній редактор "Радянської Донеччини" Петро Васильович Новиков. Він керував редакцією понад десять років, принципово виступав усюди українською мовою і не боявся посперечатися з всесильним тоді обкомом партії. Завдяки Петру Васильовичу "Радянку" поповнювали в роки перебудови молоді на той час журналісти: Лариса Артемчук, Олександр Кучинський (загинув у Святогірї при загадкових обставинах наприкінці 2014-го), Наталя Зоц, Анатолій Диканов, Віктор Масловський і автор цих рядків. З легкої руки Новикова в газету прийшли і досвідченіші Володимир Заїка та Валерій Шептуха. Посприяв наш шеф і творчому становленню відомих нині майстрів пера Ліни і Павла Кущів , Віктора Тригуба.

У 1992 році Петро Васильович попрощався з колективом, але не з журналістикою. Всі, кого він прийняв на роботу незмінно згадували Новикова добрим словом: редактор ніколи не підвищував голос, давав простір для творчої ініціативи, захищав підлеглих від охочих натиснути на журналіста...

Дружина покійного – Раїса Іванівна Новикова, професор-реаніматолог, яка врятувала за свою довгу трудову біографію тисячі життів донбасівців, тепер теж не може провідати чоловіка. Ну і не тільки вона, звісно.

У секторі, який поруч з огорожею, що відділяє поховання від території летовища, в жовтні 2012-го поховали фундатора Донецької муздрами лауреата Шевченківської премії і народного артиста України Марка Бровуна. Він умів ладити і з регіональною владою, і з українською громадою міста, і з київськими начальниками. Театр під керівництвом Бровуна переживав золоті часи: суцільні аншлаги, артистам – слава і звання, визнання в Україні – присвоєно статус національного. У репертуарі, наголошую, переважна більшість вистав українською, і це сприймалося як належне і донеччанами, і жителями Тореза і Сніжного та інших шахтарських міст, які спеціально приїздили до популярного театру. Нікому український заклад культури в центрі міста не заважав, ніхто не волав "говорите по-русски" і не кликав Путіна чи хоча б Кобзона.

З Марком Матвійовичем у нас були хороші стосунки. За кілька днів до його несподіваної смерті він сам запросив обговорити зміст спеціального випуску "Донеччини", присвяченого ювілейній даті в житті театру. На жаль, зустріч відбулася під час жалобної церемонії.

Керувати театром залишилася донька Бровуна, яка після захоплення Донецька терористами не тільки продовжує працювати під прапорами загарбників, а й гастролює по РФ…

Актор Олег Пшин, до речі лауреат премії газети "Донеччина" "Плекаймо рідну мову", який тепер працює у Рівному, якось висловив думку, що якби Бровун був живий – він зумів би вивезти театр на Україну, але... Це була б уже зовсім інша історія.

Для мене Марко Матвійович залишиться в пам‘яті, як людина, що всупереч обставинам робила справу життя цілеспрямовано і дуже результативно. Не кожен з українців зробив для Донбасу стільки, як Марк Бровун.

Ще один славний чоловік, якого прихистив Іверський останній притулок – Григорій Васильович Бондар. Хірург-онколог помер у січні 2014-го: у Києві гримів Майдан, а в Донецьку "регіонали" лякали цим же Майданом, "правосєками" і "бандерами". Тому прощання з Героєм України пройшло тихо і непомітно.

Тут варто нагадати ,що уродженець Великоновосілківського району не тільки рятував людські життя, а й був на виборах довіреною особою "двічі несудимого". Тоді не тільки журналісти завважили: Бондарю оперувати треба, а не агітувати – відбирати час у медичного світила на "регіональну" показуху здавалося неправильним.

Щоправда, Григорій Васильович, як виявилося, переслідував свою мету: вибити гроші для нової клініки. І йому це пообіцяли. Та коли вибори-2010 все таки було виграно, і Бондар нагадав про себе – донецький президент розвів руками – нема грошей. Ну, ясне діло – зажерливому Федоровичу самому не вистачало.

Пригадую, як років з двадцять тому Бондар, звертаючись з трибуни обласної ради до місцевих господарників, просив їх не вивозити гроші на лікування по закордонах, а розгалужувати наявні лікарняні заклади. В області так і не дослухалися до слів Григорія Васильовича – ні попередня влада, ні нинішня.

З відомих причин могила Бондаря залишилася без пам‘ятника. Натомість його колеги в січні 2015 встановили пам‘ятник на території протипухлинного Центру, яким керував Григорій Васильович упродовж десятиліть.

Є на цвинтарі і могила колишнього і останнього міністра вугільної промисловості УРСР і першого керівника галузі вже в незалежній державі Миколи Сургая. Покійного Героя України називали дуже впливовим на той час, дехто вважав ледь не хрещеним батьком "донецької вугільної мафії", але переконливих фактів про саме таку діяльність Миколи Софроновича ніхто не надав... Пам‘ятник на могилі вугільного "генерала" встановили з дорогого мармуру, прикрасили шахтарськими символами: коногонкою і териконом. Звернув увагу як до цього помітного здалеку пантеону відвідувачі приходили просто подивитися.

Не ставив за мету згадати всіх відомих, хто упокоївся на цьому розстріляному цвинтарі, та це і неможливо. Кожен, у кого є там рідні, їх пам‘ятатиме, але далеко не кожен із донеччан розуміє, чому таке сталося в Україні з нашим містом.

У будь якому разі мусимо щось робити, аби з європейського Донецька забралося геть візантійське варварство, що занапастило життя і живим, і мертвим, і ненародженим.

Ігор Зоц, газета «Донеччина», для "ОстроВа"


Присоединяйтесь к "ОстроВу" в Facebook, ВКонтакте, Twitter, чтобы быть в курсе последних новостей.

Материалы по теме


Последние видео-новости

Погода
Погода в Киеве
Погода в Донецке
Погода во Львове
Погода в Симферополе

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер: