Вверх

Почему я не отношу себя к борцам с режимом. Пояснения к одному интервью
13.03.2013 16:21:13. Просмотрено 4126 раз. За сегодня — 0 раз.

Не люблю оправдываться, и принципиально не вступаю в дискуссию с теми, кто поливает меня дерьмом на моем же сайте, под моими статьями. Но 7 марта «Газета по-украински» опубликовала мое интервью,  которое объективно дало повод для некоторого негатива комментаторов. Просто газетный формат несколько отличается от интернетовского и, вынужденные подстраиваться под определенную площадь страницы, редакторы выплеснули в некоторых местах с водой и ребенка.  В результате текст получился непонятным читателям.  Поэтому хочу дать некоторые пояснения.

Во-первых, относительно моей просьбы к интервьюерам, не изображать меня борцом с режимом, которая  позволила некоторым «комментаторам»  вылить на меня гадость скопившуюся в их душах. Объясняю, что я имел в виду.
 На мой взгляд,  бороться нужно не с Януковичем, а со своей ленью, трусостью, равнодушием. Потому что  Янукович стал тем кем он сейчас стал только благодаря им.  Нужно самим жить  по-человечески, не пресмыкаться ни перед властью ни перед оппозицией, не злобствовать ради  самоутверждения, быть честным перед собой и другими людьми - и  это будет лучшей борьбой с режимом. Режим больше боится свободных людей, чем обозленных.

А те, кто  бьет себя в грудь, борясь с кем-то, кто  видит в жизни только негатив,  кто сделал борьбу своей профессией,  как правило,  сами мало отличаются от тех, с кем они борются. Вспомним оппозиционера Портнова, лидера «Поры» (куда уж оппозиционней!) Каськива... Где сейчас эти борцы? А потому что боролись не со своей жадностью и беспринципностью, а за место у кормушки, чтоб  получить те же ресурсы, которые имели те, с кем они боролись. И как только им эти ресурсы предложили, они предали свою борьбу и тех, с кем вместе боролись.

В   журналистике тоже полно примеров, и отдельных личностей и  целых СМИ, когда борцы с режимом снимали свои материалы за деньги, или вообще меняли свой окрас. Мы постоянно с этим сталкиваемся,  републикуя чьи-то новости. А потом, когда дело доходит до суда, оказывается, что первоисточник давно убрал этот материал и мы остаемся крайними.

Широко распространена в журналистике, в том числе и в донецкой, и практика, когда  некоторые намеренно «борются» с кем-то, чтоб им заплатили.

А когда  один донецкий сайт, ярый пропагандист Януковича в 2004 году, после победы Оранжевой революции, в одну ночь  становится оранжевым, да настолько, что даже дизайн  мгновенно поменял – это что, внезапное просветление, или беспринципность?  И не нужно рассказывать, что взгляды могут меняться… - да могут, но не в одну ночь и не синхронно со сменой политического режима!

Самое тяжелое в нынешней Украине – это быть самим собой. Не подстраиваться под власть и богатых, а оставаться человеком. Вот за это и нужно бороться. Поэтому я не борец с режимом.  Мы уже боролись с режимом Кучмы, и даже победили – что-нибудь  изменилось?  Пускай злобствующие «борцы» и их зашоренные пропагандистскими штампами «подпевалы»  задумаются над этим…

Боритесь в первую очередь с собой! Со своей злостью, завистью, ленью, равнодушием, трусостью… - и режим сам увидит в вас своего врага…

Впрочем, это беспредметный разговор. Тем, кому интересно я предлагаю просто прочесть полный текст моего интервью, до его сокращения редакторами газеты. Кто захочет разобраться – прочтет.  А кому хочется просто  вылить на кого-то  продукт своей жизнедеятельности, - такие, что бы ни написали, все равно  сделают это…

« Донецька ментальність» існує чи це лише стереотип?
- У радянські часи в Донецькому краї кожен третій був судимий. А в місцях позбавлення волі психіка трансформується. Ще один фактор – близькість Росії та відсутність історичного коріння. Адже край почав заселятися 130-150 років тому. Додайте важку шахтарську працю.У людей немає часу піти в театр чи якось розвиватися духовно. Все обмежується киркою і пляшкою після роботи.  Тому люди там більш жорсткі і менш соціально активні, в них переважають патерналістські настрої. З іншої сторони, інтелігенція на цьому тлі більш свідома. Бо коли людям весь час доводиться боротися і долати супротив - це дуже розвиває. Щодо “донецьких” політиків - то вони вийшли із кримінальних структур. Майже всі або сиділи, або  є «картярами» і бізнес-крилами колишніх організованих злочинних угруповань. Головною рисою, яку вони і не приховують, є мстивість. Існує негласне правило: якщо тебе образили, ти маєш помститися — щоб більше такого не повторювалося. Коли Віктор Федорович ще був губернатором, на одній з нарад він сказав: «Всі, хто мене колись образив, про це вже пошкодували». Також в “донецьких” закладена повага до сили. Це єдиний фактор, з яким вони рахуються, навряд чи моральність грає для них якусь роль. Ще одна риса – користолюбство. Коли грошей наче і так вже достатньо, а зупинитися неможливо. Хоча, це, мабуть, гріх не тільки донецьких, а політиків взагалі. І він іде від підміни цінностей: люди живуть щоб заробляти, а не заробляють, щоб жити.
Щось змінилося в регіоні за останні два роки?
- Прості люди вже терпиміші до опонентів. Раніше Янукович для них був “хороший”, а всі інші — “поганими”, а тепер лаяти його вже безпечно і навіть популярно. Донецькі політики, навпаки, стали жорсткішими, бо відчули вседозволеність. Владна команда буде далі жиріти і нахабніти. Інші “донецькі”, “не сімейні”,  поводитимуться більш обережно, бо розуміють, що не варто давати приводи, бо  коли зьїдять  чужих, візьмуться за них.
За яких умов Донецьк може стати, грубо кажучи, « помаранчевим»?
- Я жартома кажу, що наступним президентом маю стати я. По-перше, я з Єнакієвого, а воно має спокути свою провину перед Україною. По-друге, я буду своїм для Донбасу. По-третє, я вважаю себе українцем і патріотом, і тому можу бути близьким Західній Україні. Коли знайдеться така, прийнятна для всієї України, політична фігура, підкріплена фінансами і сильною волею – Донецьк може стати нормальним українським містом. Та поки її немає.
То хто буде рухати Україну?
- На президентських виборах обиратимемо кращого з гірших.  Або життя викине на поверхню когось нового. Це можуть бути громадські діячі. Третій сектор зараз міцніє. Згадаємо ту ж незалежну профспілку гірників Свердловьска, яка змусила рахуватись із собою ДТЕК Ріната Ахмєтова, той же Податковий майдан... Якщо таких людей підтримають журналісти і помірковані бізнесмени,  вони можуть оновити політичну еліту.
А нинішні політичні лідери?
-  Відносно «чистим» можна назвати Кличка, хоча склад його фракції змушує сумніватися в опозиційному майбутньому. Та й важко уявити собі президентом людину, у якої паузи між словами ще довші, ніж у Януковича.  Допускаю, що ми можемо вибрати будь-якого кандидата від опозиції - кращого з гірших, просто на противагу цьому режиму, щоб змінити Януковича. Але на нових політиків, не забруднених минулим, попит великий. І якщо такі люди не з’являться до 2015-го, то пізніше – обов’язково. Принаймні, 2015 рік винесе їх на хвилю обговорення, президентська кампанія стане для них трибуною, яка дасть змогу “засвітитися”.  Як приклад, можна взяти Чехію, де на виборах президента третє місце посів кандидат, повністю оббитий татуюваннями. Здавалось би, звідки така підтримка у абсолютно “неформального” кандидата? - Бо він просто випадає з ідеології існуючої політики, від якої люди втомились.
За кого будуть голосувати у Донецьку на наступних президентських виборах? Знову за Януковича?
- Все залежатиме від того, хто буде балотуватися. Якщо це буде кандидат від сходу, прийнятний для заходу, Донецьк підтримає його. Якщо ж буде розіграно сценарій «Тягнибок – Янукович», то Донецьк підтримає останнього. Але тоді люди просто не прийдуть на дільниці. Сталий електорат Януковича – не донецькі, а пенсіонери. Патерналістські настрої для них є ключовими. Вони голосують за владу, яка платить їм пенсію. Їм її підвищили на 17 гривень, і вони вважають це істотним. Це жертви “телеящика” чи просто жертви життя.
Як виглядає ідеальна Україна в уявленні “донецьких”? І чого хочуть прості люди?
- Для “донецьких” ідеальна Україна — це коли вони при владі, розподіляють бюджет  і всім диктують умови. Фактично, це та Україна, яку ми бачимо зараз - ті самі суди, міліція, прокуратура. Єдине, чого їм бракує — щоб всюди проходили демонстрації  на підтримку влади. “Донецькі” дуже потребують вдячного населення, краще сказати, вдячної робочої сили. Бо зони та Радянський Союз привчили їх, що владу мають поважати. Якщо немає показної поваги, то влада для них наче б і  не повноцінна. Звідси всі ці кортежі, охоронці і вдячні пенсіонери на задньому плані. А  звичайні люди дійсно були б вдячні без забаганок. Їм для цього багато не треба: відпрацювати, прийти додому, поїсти і подивитися улюблений серіал. Але проблема в тому, що зараз їхня робота під загрозою і зарплати навіть на “поїсти” не вистачає. Тому щасливими вони не почуваються і вдячності не проявляють...
Може революція початися із сходу?
- Коли я приїжджаю в Івано-Франківськ, мене запитують: «Ну, коли ви вже там підніметеся?». А на сході чекають, що «бандерівці» почнуть. Тому думаю, що піднімуться всі й усюди. Але початок дійсно може бути з Донбасу, бо його зараз найбільше утискають. Там закривається все більше підприємств, це може стати поштовхом до протестів. Бо коли людина все життя проробила на шахті — нічого іншого вона робити не вміє, і після звільнення не знає, чим себе зайняти. Підприємцем вона не стане, особливо при нашій бюрократичній системі. А їсти треба. І самоповаги хочеться. То тут виникає вибір: або спитися, або йти грабувати, або йти за тим, хто поведе до кращого життя... Класична схема сімнадцятого року... У чому власне і проблема депресивних шахтарських містечок: люди не знають чим себе зайняти і спиваються. Вся депресія – це горілка і незайнятість. Але я, наприклад, не палю, тому що мій батько занадто палив. І діти цих алкоголиків, також, надивившись на життя батьків, можуть не схотіти жити так як вони.
Протягом останніх років Донецьк активно розбудовується?
- Навіть дуже. Кожного місяця помічаю там якусь нову будівлю. Але для себе вони там нічого не будують — дачі зводять в Києві, Криму чи Карпатах. Це будівлі для бізнесу. Донецький регіон абсолютно отруєний, там небезпечно жити. Єдиний, хто там живе - Рінат Ахметов. Але це його особистий “пунктик” - можливо, йому там затишно, бо він хазяїн регіону. А вже у Києві він  не хазяїн і не почувається так безпечно.
 Спосіб життя “донецьких” дратує простих людей? Чи вони все їм пробачають, бо вони все ж таки “свої”?
- Спосіб життя тих, хто з Януковичем, дратує тільки розчарованих в президенті. Інші уваги не звертають. Бо тоді доведеться собі зізнатися, що зробив неправильний вибір. По-друге, їх все життя привчали, що влада не для них, а над ними. І по-третє,  ми звикли боятися змін. Людей лякали спочатку дніпропетровським кланом,  потім “заважали жити” “бандеровці”. Боязнь чужинців дуже сильна, тому вона змушує терпіти хоч поганих, але своїх.
Ви казали, що Єнакієво завинило перед Україною. Мали на увазі Януковича?
- Так, Віктора Федоровича. І ще Юру Іванющенко. Але він похідна від президента. Не було б Януковича — не було б і Юри.
Ви спілкувалися з Іванющенком? Що він за людина?
- Не спілкувався і навіть ніколи не бачив.  Хто його знає - кажуть, що нічим аж таким особливим він не є.  За радянських часів був таким собі мировим суддею в кримінальних розборках. Те, що він людина амбіційна, видно з гучного весілля його доньки — за оцінками ЗМІ вона обійшлася в мільйон доларів, на ній виступав Ерос Рамазотті. Це було перше і єдине весілля в Донецьку такого розмаху.  Або з його будинку в Єнакієво - це монументальний комплекс з власною церквою. Він любить жити на широку ногу. Але достатньо розумний, щоб не лізти в політику.
Він справді відіграє роль “сірого кардинала”, як пише преса?
- Думаю, його роль перебільшена. Зараз Іванющенко відійшов на другий план — бо з'явився Саша Янукович. Впевнений, що Янукович використовує Іванющенка, а не навпаки. Йому просто щось дозволяють. Наскільки я знаю, він був головним і чи не єдиним крупним спонсором президентської кампанії Януковича 2010 року. Натомість отримав у розпорядження на два роки вугільну галузь, митницю. Але все це вже позаду. На останніх парламентських виборах  Іванющенко теж був одним з головних спонсорів партії. Гроші, які він вклав, відбилися — купити той же “Азовмаш” коштує недешево.  Капітали, які були в нього до виборів і зараз, не порівняти.  Ахметов, за моєю інформацією, гроші не вкладав. Можливо, десь приховано він не хотів, щоб Янукович став президентом — думаю, він і раніше знав, що це може погано закінчитися. А може, це така аполітична позиція — він позиціонує себе як відкритого бізнесмена. Тому йому невигідно пов'язувати себе з політикою, тим більше, з політикою Януковича.  Він вже більше дивиться на Захід, ніж на Київ. Тим більше, що Януковичу він теж потрібен як бізнесмен, а не політик.  Політиків для Віктора Федоровича в цій країні, крім нього, немає.
Ви знаєте Віктора Януковича ще з часів його губернаторства. Чим він цікавий?
- Він несподівана людина.  Набагато складніша, ніж здається. Спочатку я вважав його туповатим — раніше він говорив навіть повільніше, ніж зараз. На прес-конференціях робив такі паузи, що журналісти встигали все записувати без диктофонів. Часто бувало, що журналіст вже ставить наступне питання —  а він він продовжує відповідати на попереднє. Але потім я поспілкувався з ним особисто — він сам запропонував зустрітися. Розказав, що збирається йти в прем'єри - це було за два місяці до того, як це оголосили. Навіть казав що не зупинеться на премьєрстві і пропонував увійти до  команди. Така відвертість підкупала.  Ми зустрічалися  кілька разів  і кожного разу він вражав.  Він непоганий психолог і йому властива така мужицька, прогматична мудрість.
Звідки у нього ця мудрість? І де вона зараз — дивлячись на постійні кадрові зміни?
- Мудрістю він завдячує життєвому досвіду — він у нього колосальний. Своє дала і “зона”, і місце, де він виріс, - йому скрізь приходилось боротись за виживання. Зараз вона не проявляється, бо немає цієї потреби в боротьбі. Або він не володіє ситуацією і керує з подачі інших, не таких мудрих людей. Зараз Янукович робить речі, які йому не мав би дозволити хоча б інстинкт самозбереження — взяти хоч ситуацію з Тимошенко. Чи концентрацію влади, яка не залишає йому можливості спихнути з себе хоча б частину відповідальності. Цінність західної демократії в тому, що одноосібно там ніхто рішень не приймає — відповідальність там розподілена. У нас же людина, яка захопила всю владу, бере на себе і всю відповідальність. А диктатори завжди погано закінчують. Мені не хотілось би, щоб його теж потім посадили. Але такий варіант можливий.
Кажуть, Олександр Янукович став чи не впливовішим за батька?
- Я думаю, що це перебільшення. Рішення Віктор Федорович приймає сам. Але у політиці — та й усюди — як правило переважає точка зору того,  хто підходить до "тіла" останнім. Зайшов до "Папи" останнім Олександр Янукович — батько скоріше за все схилиться до його позиції. Зайшов Льовочкін — у нього великий шанс вплинути на рішення. Але Льовочкіна, наскільки я знаю, нав'язала Москва — тому до нього апріорі існує недовіра.
Олександр Янукович може стати наступним президентом? Він був би більшим чи меншим злом для України?
- Більшим. Знайомий з кількома людьми, які його знають і характеризують як дуже жорстку людину. Він не терпить точки зору, відмінної від його власної. Якщо озвучить щось публічно і потім зрозуміє, що був неправий, - все одно зробить, що сказав. Його слово обов'язково має бути “залізним”. Це дуже небезпечна риса. Він ніколи ніде не працював, жив на всьому готовому і займався собі охотою, єдиноборствами чи яхтами. Життя, на відміну від батька,  нічому його не навчило.
Чому Віктор  Янукович так прагнув стати президентом?
- Він звик іти вперед, завойовувати. Як сказала його дружина: “Ані в житті, ані на дорозі він не терпить, коли його обганяють”. Зрештою, думаю, що ця команда щиро вірить, що вони роблять Україну кращою.
Невже? До них не доходить інформація?
- Скоріше, вони від неї ховаються. Про власні ідеї завжди простіше думати як про хороші. Думаю, вони навіть собі не дозволяють сумніватися, що діють, в кінцевому рахунку, для людей.
Куди розвиватися амбіціям Януковича-старшого, якщо він вже став президентом?
- Головою ООН його точно не виберуть, тому єдиною його амбіцією залишається втримати владу і закріпитися в ній надовго. Допускаю, що в нього є думка, що після другого терміну державу очолить хтось інший, але реально керувати буде він. Щось на зразок російського “Путіна-Мєдведева”. Або він може обрати білоруський варіант, де Лукашенко виховує сина Колєньку і всюди таскає його з собою. Але “колєнькін” варіант у нас навряд чи пройде.
Що нас відрізняє від Білорусі?
- Білорусь — аграрна країна. Сільське населення пасивне політично.  Та й національна самоідентифікація у них слабша. До того ж, революції роблять не голодні, а невільні. Раби помирали з голоду, але не піднімали бунти. Вони починалися, коли виникало питання: а чому це я раб, чим він кращий за мене? Янукович думає, що він нагодує людей і вони заспокояться, а свободу можна душити і далі . Але українців не можна весь час затискати. Я днями аналізував плюси і мінуси “покращення”. Позитивні зрушення є — хоча б відміна техогляду, або те, що у БТІ забрали частину функцій.  Але такі моменти непомітні на загальному фоні. Людина швидко звикає до хорошого і перестає його помічати. А от коли кожного дня чуєш про введення податку на валюту чи штрафів за кондиціонери на стінах, то навіть якщо цього і не зроблять, ти кожного дня відчуваєш загрозу утисків, стан несвободи. Створюється постійне відчуття задухи. Я не голодую і не бідую, але саме  ця задуха змушує мене опиратися цьому режиму. З українцями — як у тій приказці: “Нас довго запрягати, але ми швидко їдемо”. І скоро ми вже поїдемо.
- Ви пробували взяти у Віктора Януковича інтерв'ю останніми роками?
- Немає навіть бажання. Коли я уявлює процедуру вичитки матеріалу і що з нього залишиться — то простіше його не брати.  А потім, - для топ-менеджера ЗМІ дуже важливо тримати дистанцію з тими,  про кого треба писати, бо особисте спілкування створює особисті стосунки, а вони заважають бути обьєктивним.
Розкажіть про суперечки між бізнес-елітами, кланами.
- Я вважаю, що між Януковичем і Рінатом існують протиріччя, бо Янукович вже теж бізнесмен, а кожен бізнесмен захищає свої інтереси. Стосовно, чи може від такої гризні вийти щось добре для України — то мудрість політики Януковича в тому, що він не тільки забирає, а й дає. І це завжди на межі законності. Тому всі вони об'єднані перспективою відповідальності.  Так Янукович робить їх залежними — вони зацікавлені, щоб він був. Якщо приберуть його —  ризикують і вони.  З ним також можуть втратити, але без нього — більше. Перед загрозою все втратити  вони об'єднаються. Якщо, звичайно, не отримають від когось гарантій безпеки.
Чим займається перша леді Людмила Янукович?
- ЇЇ можна побачити в церкві, на благодійних заходах і дуже часто — в театрі. У неї вдома цілий склад: мішки з макаронами, цукром. Вона сама розвозить продукти в дитячі будинки. Людмила Олександрівна хороша людина, дуже добра  — знаю це від людей, які з нею спілкуються. Хоч, можливо, політично і недалека. Але вона - мати, а її діти - сини президента Януковича, тож вона, хоч і ізольована від чоловіка, але вірна йому дружина.
Ви змінювали ставлення до якихось можновладців після того, як із ними поговорили?
- 2002-й, парламентські вибори. “Команда озимого покоління” викликала певні надії і я допомагав їм у Донецьку. На прямому ефірі для однієї з місцевих радіостанцій запитав Хорошковського, чи є в нього слабкості, щоб він хотів змінити в собі. Відповідь : “Ніяких слабкостей у мене немає, нічого в собі міняти не хочу”. Це було сказано без жодних емоцій, вираз обличчя: “Я - робот”. Зрозумів, що у людини завищена самооцінка, або вона бреше.
Ющенко взагалі вміє зіпсувати ставлення до себе на порожньому місці. 2003-й рік, в Києві, в Інституті журналістики, відбувався  захід, присвячений до двох років з дня вбивства Ігоря Александрова. Туди приїжджав і Ющенко. Після події беру у нього інтерв'ю. Розмова тривала на годину більше запланованого — і весь цей час його чекали, бо мало відбутися якесь засідання. Мені така увага звичайно приємна, але... Там стояла таця з фруктами. Я на той час дуже любив персики. Зима, на той час зимою вони були рідкістю.  Ющенко сидить, їсть персики, а мені навіть не запропонував... 2005-го в Маріїнському палаці був прийом. Після загального привітання Президента виникла пауза. Іра Геращенко хапає мене за руку, підводить до нього — привітатися, щоб заповнити паузу. Я простягаю йому руку, а він на нас навіть не подивився — когось побачив, і пройшов мимо.  Що тут скажеш - “людина в собі”.
Що стало поштовхом до створення сайту?
- В 2002-му Янукович зібрався в прем'єри. І під нього, - був такий заступник губернатора,  Олександр Гурбіч, - цей Гурбіч створив так звану "інформаційну парасольку".  Журналістику в Донецьку стали затискати. Мене це не торкалось, але було огидно сидіти на прес-конференціях, де журналісти замість ставити питання губернатору,  співали йому дифірамби.  До того ж, тих, кого не контролювали намагались не запрошувати на заходи, всіляко  відсували від інформприводів. Тоді ми з Лєною Колгушевою з “УНІАНу” вирішири обьєднатися. Ми  були власкорами, а почувати себе одинаком в такому місті важко. Створили громадську організацію, щоб просто бути разом, обмінюватися інформацією і професійно підтримувати один одного. А коли Віктор Федорович ще й особисто сказав мені, що збирається йти в прем'єри, я зрозумів, що на інформацію про "донецьких" буде запит.  Під цю коньюктуру ми і зробили сайт.
Скільки грошей знадобилося для старту?
- “Намалювати” сайт обійшлося в сто доларів. Ще купили три комп'ютери, по двісті, здається, доларів. Більшість грошей там була моя. Значну частину дав Віктор Федорович, хоч він про це і не знає. Колись я розповім  цю історію...  Зараз сайт роблять 12 чоловік, не рахуючи Луганської редакції. На роботу можу взяти з вулиці — такий голод на журналістів. Не тільки в Донецьку, в Україні взагалі.  Ніби є купа факультетів журналістики, але писати там  не вчать, а головне не вчать соціальній відповідальності за слово. В професії превалює нарцисизм — людина іде в журналістику, щоб заявляти себе і свою точку зору. Замість того, щоб відображати, що відбувається в світі і слухати співрозмовника. Або чисте заробітчанство, без принципів і самоповаги.
За 10 років були спроби закрити видання?
- 2003-го, коли Паша Борулько очолював банк «Донеччина», який зараз належить Януковичу, ми писали, що вони намагаються захопити приміщення інституту, яке орендували. Він подав на нас до суду. Суддя одразу ж, для забезпечення позову, заарештувала наші рахунки. Ми не могли виплачувати зарплатню. Але це були грантові гроші МФ "Відродження", і якраз в цей період Сорос збирався прилетіти до Києва.  Я зателефонував кому треба і переконав, що скандал Віктору Федоровичу не потрібен. Це зараз у «донецьких» - монополія на все, тому їм на все і на всіх пофіг. А тоді був Кучма,  були й інші клани, і для них було важливо, що про них пишуть і говорять. Тому банк просто відкликав свій позов і справу зам’яли. 2007 року мені спалили машину. Не знаю, хто, це було зроблено у день народження Ріната Леонідовича, тому надало події певного  окрасу,  але можливо це просто хуліганство.
Вам пропонували гроші, щоби з’явився певний матеріал?
- Частіше за те, щоб щось зняти. Якщо одні думають, де знайти гроші, то в мене головна проблема – як від них відмовитися. Це важко пояснити людям, які звикли що все можна купити, але  ми принципово не коригуємо історію і не знімаємо матеріали. Якщо наполягають, щоб не підставляти посередників (найчастіше це прес-секретарі)  і не виглядати чистоплюєм,  ставлю нереальну ціну, наприклад, в 30 тис доларів - з розрахунку на те, що таких грошей ніхто не дасть. Але одного разу таки погодилися. Мова йшла про банки, які хотіли продати. Тому треба було відбілити свою історію перед інвесторами. Чесно скажу - було важко, але гроші я не взяв. Може просто злякався...  А може не вмію здаватися, а той випадок був вже  не просто оборуткою, а викликом.  В питаннях професійної моральності я завжди був категоричний, не можна обезцінювати професію, бо разом з нею обезцінюєш і себе.  Але  зараз я розумію, що життя не чорне або  біле, і треба бути гнучким. Думаю, що зараз я б узяв ті гроші, бо той же сайт треба за щось розвивати.  Але гроші не є головним в моєму житті. Виглядати нормальною людиною в очах нормальних людей для мене важливіше. До того ж, легкі гроші легко йдуть.
Не хочете продати видання?
- Розумієте, зараз «ОстроВ» – це не комерційний проект. В цьому його фішка - ми не залежимо від когось глобально. Звичайно, частково нас фінансують спонсори, але значна  частка бюджету це гранти і реклама, які роблять нас по відношенню до спонсорів не  нахлібниками, а партнерами. Тобто редакційну політику формуємо ми самі.  Гранти, щоб про них не казали, роблять нас незалежними.  Якщо вони припиняться, то прийдеться думати про продажу, хоча б часткову.  Але  покупця на такий проект не так легко знайти. Бо всі хочуть, щоб залишився і я, і команда. Я не хочу працювати під кимось, а без мене видання не хочуть купляти. Та й політично нас контролювати буде важко, а який власник, особливо якщо він з бізнеса,  захоче відповідати перед владою за  опозиційність його видання?  Хоча, чесно скажу, я втомився від цього проекту, від майже щомісячної фінансової невизначенності, тому думки продати його хоча б частково, час від часу виникають.
Хто дає вам гранти?
- Основний грантодавець – Фонд підтримки демократії США. Вони спонсорують нас вже 8 років. Час від часу нам допомагає Фонд «Відродження» і Посольство США.  Грантові гроші не несуть політичних зобовьязань і це головне. Думаю, що грантодавці  нас навіть не читають. Для них головне принципи - демократія і свобода слова. За весь час існування "ОстроВа" не було жодного випадку, щоб американці казали нам що, чи як писати, або не писати. Українські гроші - це залежність, а американські - навпаки.  У нас були навіть  антиамериканські статті — і ніякої реакції ніколи не було. Наприклад, ми звинувачували американців, що вони сприяли укладенню меморандуму між Ющенком і Януковичем - коли припинили переслідування причетних до фальсифікації виборів 2004.  А потрібно було, щоб вони понесли відповідальність — менше було б фальсифікацій зараз.
Ви припускаєте, що “ОстроВ” можуть прикрити? І чим зайнялись би тоді?
- Я припускаю, що можу прикрити його сам. Принаймні для себе. Я трошки втомився від журналістики, бо це пов'язано з політикою. А вона викликає у мене огиду. Але, як і будь-яка людина, я боюся змін. Тому чекаю, що  життя  вирішить це питання за мене. Можливо, займуся літературою — досвіду у мене немає, але є така мрія. В разі чого почну з підручника прикладної журналістики: розкажу про досвід спілкування з політиками, свій шлях. Я вже накидую думки для цієї  книжки.
Політикою зайнятися не думаєте?
- Не виключаю цього для себе. Просто я не хочу брати участь у сучасній політиці. Якщо вона буде мінятися, приходитимуть нормальні люди і існуватиме нормальна команда — я з задоволенням зроблю все для того, щоб змінити ситуацію в Україні на краще. Поки ніякі політичні сили мене не “сватали”. Але політика час від часу змушую мене нею займатися. Це стосується і моєї роботи як редактора, і  реалізації себе  в якості політтехнолога-консультанта. Останнє це, по- перше, - гроші, а, по- друге, я все ж таки ігрок і мені подобається інколи відчувати драйв процесу і отримання результату.  Колись навіть, разом  з Сашком Клименком ми працювали в обласному штабі  Мороза,  коли той балотувався в президенти, в 1998-му... Отже,  політика  завжди десь поруч...


Комментарии
*
 
*
Публикуя данный комментарий, я соглашаюсь с тем, что несу полную ответственность за его соответствие законам Украины
Степан 13.03.2013 17:11:26

Хорошее интервью - без самолюбования и точное по характеристикам

Ответить     
Гость 13.03.2013 18:32:49

Очень интересно, спасибо Сергей!

На президентських виборах обиратимемо кращого з гірших.  Або життя викине на поверхню когось нового.
Похоже они это понимают и боятся "нового", и именно для этого выкупают СМИ, чтобы не дать шанса лавинообразной популярности. Может паранойя, но шум по поводу штрафов владельцев спутниковых тарелок - тоже наводит на мысли. Остается интернет - сейчас все затихло по поводу странного хостинг-провайдера под вертолетной площадкой в Киеве, которого пророчат в украинский вариант китайского файервола.

Ответить     
Гость 13.03.2013 20:11:20

"У радянські часи в Донецькому краї кожен третій був судимий" - это прекрасно. А хоть какой-нибудь источник можно?

Ответить     
Гость 13.03.2013 21:55:34

Суицидально немного получилось: устал, продам, прикрою. А как же заявленная во вступлении борьба "со своей ленью, трусостью, равнодушием"?

Ответить     
Кротик 14.03.2013 23:28:25

Луч света в темном "царстве" большинства заангажированных украинских СМИ.

Ответить     
Александр Кощ 15.03.2013 13:39:33

ну, мне этот текст больше нравится, чем газетный вариант.
Может я начал читать просто снизу, где о журналистике, об "ОстроВе" и о принципах. Тут полнее и не так обрывисто.
Ну, и вступление очень понравилось. спасибо.

Ответить     
Слава 20.03.2013 10:21:34

Интересно.
Познавательно.
Много узнал.
Есть ремарки.
1. Персики (понимаю, но слишком Сергей)
2. Согласен надо начинать с себя.
3. Есть люди, у которых иная жизненная ситуация, поэтому борьба с властью вполне понятна для них.
4. Немного, совсем немного, не хватило скромности.
Большое спасибо за статью и интервью.

Ответить     
алекс 14.04.2013 15:18:24

Вы что тут сами себе комменты пишите. Ну и журналисты. Вы же правду должны писать. Душенки вы мелкие.

Ответить     
Химера 12.04.2014 09:28:54

Вы говорите о лояльности к происходящему.Но это скрытая трусость.Нет конечно,если вы хотите погнить в загниваюшей Европе- пожалуйста.Тем более туда Украину загоняет кучка бандюков,разыгрывающий из себя демократовВаше право определяться .Но будьте честны и с собой и с читателями вашего блога.

Ответить     


Последнее в блогах

Все блоги »