Размер шрифта
Особистість Володимира Єшкілєва трактують по-різному. Чого лишень вартий, добре нашумівший у Івано-Франківську перший номер журналу „Сноб”, де він був шеф-редактором та координатором проекту, чи глянцевий часопис„Золота каста” з претензією на столичний рівень. Проте, як говорить Володимир Єшкілєв, він любить змінювати типи та стилі роботи, і завжди готовий для нових проектів. Що ж змінилося у творчому житті автора? І як у непростих економічних умовах „виживає” письменник? Про це дізнаємося з перших уст.
Также на эту тему
- Нещодавно відбулася презентація Вашого роману «Богиня і консультант». Що стало поштовхом до написання, і хто допоміг у виданні роману?
- Так, роман «Богиня і консультант» вийшла друком у березні. Він написаний за домовленістю з видавництвом «Клуб Сімейного Дозвілля». Мені дуже сподобалося, як оформлення цієї книги, так і праця редакторської команди. Роман продовжує тему моїх художніх творів, яка знайшла свій початок у романі «Адепт», який був виданий ще в 1997 році, а згодом, через деякий час перевиданий цим видавництвом. Роман «Богиня і консультант» - це роздуми про встановлення української еліти, але не крізь призму філософських роздумів, а у формі містичного детективу. Незнаю, чи вдалося мені опанувати цей жанр, проте перші читацькі відгуки, як і динаміка продажу книги, вражають.
- Досить цікава назва роману. Цією назвою Ви намагалися провести паралель протиставлення чогось високоморального до ницого і приземленого?
- Ні, це скоріш протиставлення давньої сили, тисячолітньої волі, яка не згасла і до сьогодні, і сучасних технологій, наприклад, піару. Тобто тих речей, які на даний час, визначають теперішній плин життя.
- Ви автор вислову «Станіславський феномен». Що стало поштовхом до зародження цього «крилатого вислову»?
- Феномен зародився сам по собі. Я лиш автор цього словосполучення. Виник він в одній дискусії, що відбувалася в 1992 році з кількома діячами Івано-Франківського культурного поля (О.Гнатєв, А.Панчишин, Яремак). Мені настільки сподобався цей вираз, що я його закріпив на рівні певного бренду, що став доволі вдалим та довго живучим. Вислів потрапив до словесного обігу, як письменників, журналістів так і науковців. Сучасна поетична молодь намагається відштовхуватися від «Станіславського феномену», і створити щось своє, проте вони не забувають про нас, як людей, що дали поштовх у літературному світі говорити про Івано- Франківськ. Адже більшість письменників користувалися тоді більше місцевою відомістю, аніж загальнонаціональною.
- Кого зачисляють до складу цього феномену?
- Існують різні твердження, і різні «канонічні списки», у які постійно когось записують та виписують, проте в літературному обігу постійно повторюються чотири прізвища: Т.Прохасько, Ю.Андрухович, Ю.Іздрик та моє. Приємно, що моє прізвище стоїть поряд з прізвищами таких хороших письменників, що дуже схожі за своєю стилістикою, і всі відносяться до такого способу існування в літературі, що називається «постмодернізм».
- Що ж тоді можна очікувати за постмодернізмом? Яка прийде на зміну йому течія?
- Знаєте, це може бути будь-що. Обмежень немає. Це залежить від того куди піде світ та Україна. В мене є проект з одною дівчиною, яка відноситься до неформалів-готів, і ми задумали написати роман-сповідь з умовною назвою «Смерть неформалки», і можливо, завдяки цій спільній роботі, я з головою пірну в тінейджерський світ. Проте саме у такому середовищі готів, емо, панків та інших неформалів і формалів також, народжується нова література. А ось якому стилі вони писатимуть, і як ці стилі називатимуться, як вони себе самі назвуть та сучасна їм критика – спрогнозувати важко. Безперечно, молода творча молодь відштовхуватиметься від нашого досвіду, і не завжди позитивно. І особисто я до цього готовий.
- У Івано-Франківську неоднорідно трактують та аналізують Ваші твори. На яке читацьке коло вони розраховані?
- У різні етапи свого життя, я по-різному собі уявляв та позиціонував себе до читача. На початку своєї літературної творчості, я вважав, що мій читач – це коло «обраних» людей, що є досить обмежене. Але з часом виявилося, що читачів моїх творів багато, і скажімо останні наклади книг, які вийшли тиражем у 8-10 тисяч примірників про це яскраво свідчать. Адже для України, такі україномовні наклади, в принципі, великий тираж. І я вважаю, що моїх читачів з кожним роком стає більше, і відповідно я намагаюся писати цікавіше та урізноманітнювати свою техніку. Ось, останній мій роман «Богиня і консультант» - це містичний детектив з елементами трилеру, тож, сподіваюся коло моїх читацьких шанувальників ще більше розшириться.
- Як виживає сучасний український письменник в цій непростій економічній ситуації?
- Це залежить, як саме трактувати слово «виживати». Я зустрічав багатих людей, які харчуються в дорогих ресторанах, їздять на «Лексусах», і скрушно хитаючи головою говорять: «Як важко виживати!». І порівнювати цю людину, з бабусею, яка зводить кінці з кінцями це смішно, але це різні типи виживання. Особисто, я живу повноцінним життям, хоча і не є багатою людиною, навіть по-українським міркам.
Проте твердження, до якого всі звикли, що «письменник виживає і бідує» є хибним. Письменники не так вже і погано живуть, особливо, ті, які потрапили в поле отримання грантів. Майже всі вони ведуть колонки в газетах та журналах, завжди є замовлення на написання статей. Багато їх працюють в якості журналістів. Можливо є невизнані самодіяльні письменники і їм важко. Тоді виникає питання: «Може ті бідуючи люди, що називають себе письменниками, не зовсім письменники? Або зовсім не письменники?»
Я, наприклад, досі боюся називати себе письменником, адже це відповідальне слово, а тому у своєму лексиконі вживаю слово „літератор”. Але водночас у Івано-Франківську є декілька осіб бомжуватого вигляду, які за своє життя написали п’ять віршиків, називають себе письменниками, і кажуть, що вони бідують та ледь виживають. Я вважаю, що вони відносять себе не до тої категорії. Адже не обв’язково якась дія породжує назву. Хороші письменники на шматок хліба в Україні заробляють.
- У чому полягає проблема української сучасної літератури?
- Проблема сучасної української літератури полягає в тому, що твориться вона переважно філологами. Тобто, 95 % письменників – це люди, які професійно викладають українську мову та літературу, і відповідно мають однотипний погляд на речі. Бо професія так чи інакше накладає на людину певну обмеженість, і тому, безперечно, українська сучасна література у більшості своїх проявах відображає власне проблеми, прагнення, стереотипи викладачів-філологів. І читач до якого вона апелює, це ті самі філологи. Тож виникає підозра, що багато українських письменників пишуть для своїх колег. Таким чином, література вариться у власному соку. Адже, коли кримінальний авторитет у романі замість відповідного лексикону, характерному його поведінці та характеру говорить: «Ой, лишенько!», то якось не дуже віриш цьому роману. Обмеженість цієї філологічної тусовки полягає в тому, що вона не має життєвого досвіду. Вкладається багато інтелекту, словесної гри у ці твори, але читач не впізнає себе в цій літературі, персонажі говорять не тієї мовою, якою спілкується вулиця, персонажі ведуть себе зовсім не так, як би міг повестися у конкретній ситуації пересічний мешканець сучасної України в 2009 році. А тому, коли журналісти говорять, що головна проблема сучасної української літератури в тому, що її мало пропагують, видають через великі податки, в мене виникає підозра, що вони просто брешуть. Тому, що головна проблема літератури, в тому, що вона камерна, філологічна, самозакохана, заглиблена в себе, і не бачить, що Україна змінилася, і не говорить ані мовою Шевченка, ані мовою Стефаника, і що ті проблеми, які вирішувалися Шевченком та Кулішем вже вирішені. Потрібно відображати сучасні проблеми модерної урбаністичної нації, і писати зрозумілою їй мовою.
- Ходять чутки, що ваш колега «по цеху» Ю. Андрухович відкрив у місті кафе. Ви не збираєтеся пов’язати себе з бізнесом чи з політикою?
- Я зараз трохи працюю і в бізнесі, і в політиці. Та це не основні мої заняття у житті. А що стосується того, що письменники відкривають свої кафе, клуби – я це тільки вітаю. Адже, я завжди говорив, що Юрко Андрухович людина талановита, і якщо в нього стане сили не тільки писати романи, а й керувати кафе – це просто супер. Я з радістю його відвідаю.
Людмила Ходоровська, спеціально для «ОстроВ»
Комментарии
добавить свой комментарий